Як сприйняли перші прояви російської агресії самі кримчани? «Вголос» попросив їх згадати той день і спрогнозувати, чи можливо повернути Крим назад.
Мустафа Джемілєв, один з лідерів кримських татар:
Того дня я був не в Криму, а в Києві, у Верховній Раді України. Мені відразу ж подзвонили і сказали, що захоплено Верховну Раду й Раду міністрів Криму. Але я вважаю, що анексія почалася 23-го числа – саме тоді з’явилися перші «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків – це спецпідрозділи російських збройних сил.
26 лютого місцеві сепаратисти планували скликати Верховну Раду Криму й ухвалити звернення до Путіна про приєднання півострова до Росії. Вони зібрали під парламентом 3-4 тисячі людей, але кримських татар приїхало ще більше – близько 12 тисяч. Тоді ми відтіснили сепаратистів і нам удалося не допустити ухвалення такого звернення.
Але вже наступного дня понад сто осіб захопили Раду міністрів і Верховну Раду Криму. Кримські татари могли знову зібратися під будівлею, але з Києва було прохання не виходити, бо можливе кровопролиття і масштабні провокації. Я думаю, це була помилка, людей можна було зібрати.
Але найважливіше – треба було відразу нейтралізувати бандитів. Але на це в Києва не вистачило волі. Спецпідрозділ СБУ «Альфа», який дислокувався за 20 кілометрів від Сімферополя, бездіяв. Вони могли приїхати на місце, оточити будинок і нейтралізувати терористів. Їхня кількість це дозволяла: за різними даними, кримська «Альфа» нараховувала від 1,5 до 2,5 тисячі осіб.
Агресору треба було відразу давати по руках. Хоча ми розуміли, що озброєне протистояння в Криму було б дуже небезпечним, насамперед – для кримськотатарського народу, який стояв би на передовій.
Олександр Янковський, ведучий та продюсер кримської телекомпанії «Чорноморка»:
Я прокинувся близько шостої ранку, вийшов на вулицю і відразу пішов у бік кримського парламенту, де напередодні був величезний мітинг кримських татар. Побачив над будинком ради російський прапор. Міліції біля парламенту ще не було.
Згодом таки з’явилися правоохоронці, які поводилися дуже дивно. Коли я питав у міліціонерів, що трапилося, вони посміхалися і казали, що якісь терористи захопили будинок Ради міністрів. Але коли терористи щось захоплюють, то міліціонери так не поводяться. Тому, думаю, вони вже про все знали.
А прості люди ще нічого не розуміли. Я думав, що це просто тодішній лідер сепаратистів Аксьонов бавиться в «Зарницу». Що його люди самі захопили будинок парламенту й поширили легенду про невідомих чоловічків, про терористів, щоб потім торгуватися з Києвом. І лише в ніч на 28 лютого, коли було захоплено Сімферопольський аеропорт, куди приїхав військовий КамАЗ, стало зрозуміло, що це російські військові.
Російські спецназівці йшли із захопленого будинку Ради міністрів лише вранці 1 березня. Серед них бачив і кулеметників, їх вивозили військовими автомобілями. Тоді я вперше почув у центрі Сімферополя звук військової техніки, було моторошно.
Того ж дня, 1 березня, розгромили наш розташований у Сімферополі центр журналістських розслідувань, а 3 березня вимкнули з ефіру телеканал «Чорноморка». Після цього сенсу залишатися в Криму вже не було.
Арсен Жумаділов, керівник відділу забезпечення діяльності уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу:
26-27 лютого минулого року я перебував в особистих справах за кордоном. Напередодні заснув у стані ейфорії, бо ми вважали, що своїм протестом кримські татари відстояли півострів і всі переконалися, що Крим український.
Але вже 27 лютого мені було зрозуміло, чим це може закінчитися, бо добре усвідомлював, хто захопив ці будівлі. Адже зазвичай учасники проросійських мітингів – це або бабусі, або безхатченки, або безробітні, яких заманювали на такі акції грошима. Тобто це були люди, які не здатні на проведення таких силових операцій. Тому було очевидно, що це все дуже серйозно, що це спеціальні російські війська, які йтимуть до кінця.
Наступного дня ми так і не почули від Києва чіткої позиції, чи боронитиме він Крим. Тому з’явився стан дуже глибокої тривоги, який не покидає досі.
28-го числа я повернувся в Сімферополь і відразу в аеропорту побачив російський спецназ, який тоді був без розпізнавальних знаків. Я спитав у них, навіщо вони сюди приїхали. Тоді вони ще вдавали, що нібито не з Росії.
Кримські татари на той момент очікували активної фази війни в Криму. Ми готувалися захищатися, створили загони самооборони. Я жив за п’ять кілометрів від Сімферополя, в містечку компактного поселення кримських татар. Ми зібралися в місцевій мечеті й домовилися її цілодобово охороняти, бо дійсно була небезпека реального військового протистояння з росіянами. Так протягом місяця групами ми й охороняли.
Я вірю в можливе швидке повернення Криму. Недарма в мінських домовленостях ідеться про кінець 2015 року як визначальний період зі статусом Донбасу. Триває гра на виживання, хто перший упаде.
Росію й Україну трусить однаково сильно. Але я думаю, що путінський режим упаде першим, і тоді за столом переговорів постане питання Криму, яке доведеться вирішувати без жодних умов. Ті, хто прийде після Путіна, не матимуть іншої альтернативи, крім повернути Крим. В них ніхто не питатиме, вони мають повернути те, що взяли.
Але потрібно паралельно посилювати позиції України в Криму. Тому транспортна блокада – це ганебне рішення Києва. Крім того, ми далі маємо поставляти до Криму продукти харчування та ліки для соціально незахищених, немовлят, тобто речі, без яких життя людини неможливе. І позиціонувати це як українську гуманітарну допомогу, щоб люди розуміли: Україна їх не покинула.
Андрій Яніцький, журналіст, уродженець Севастополя:
27 лютого зранку я прокинувся і прочитав у новинах, що вночі озброєні люди захопили парламент та уряд Криму. Тоді вже було повне розуміння, що відбувається анексія. Бо ще 23 лютого в Севастополі проросійські активісти зібрали величезний, як для 400-тисячного міста, мітинг, на якому проголосили своїм «народним мером» громадянина Росії Олексія Чалого. А українського керівника місцевої адміністрації Володимира Яцубу змусили публічно скласти повноваження.
Наступного дня, 24 лютого, місцеві депутати проголосили, що «України вже не існує», тому вони змушені брати відповідальність за долю міста на себе та призначити Чалого фактично керівником міста. Але тоді в Києві мало хто звертав увагу на події в Криму.
Було зрозуміло, що без реакції Києва цей сценарій буде далі реалізовано в Сімферополі. Мітинг проукраїнських кримчан 26 лютого зірвав ці плани, тому Росія вдалася до відкритого захоплення влади. Вже 27 лютого у своїй статті я навів епіграф з роману «Остров Крим», де йшлося про окупацію:
«Що буде далі, залежить від самих українців. Якщо вони згодні закрити очі на захоплення Криму, то він і надалі буде російським, а в разі дезінтеграції Росії – з якимсь незалежним статусом. Якщо більшість українців вважатиме Крим українським та докладатиме зусиль для його повернення, то рано чи пізно Крим буде у складі України».
Проте, наскільки я розумію, у такому Криму права кримських татар буде дуже розширено, фактично це буде кримськотатарська автономія, незважаючи на те, що серед мешканців Криму вони становлять меншість. Але вони згуртовані, згідно з міжнародними законами, мають право на самовизначення, мають підтримку на міжнародному рівні в найвпливовіших країн світу.
Це не значить, що етнічні росіяни або українці втратять права, але це означає, наприклад, що кримськотатарська мова буде обов'язковою в кримських школах.
Андрій Сенченко, кримський політик, депутат Верховної Ради кількох скликань:
Без російського військового контингенту нічого б не відбулося. 26 лютого об одинадцятій годині вечора я в Криму вилітав із Сімферополя. До мене підходило багато різних депутатів кримського парламенту. Вони переконували, що в них є 76 голосів за зміну Костянтинова і Могильова, тодішніх керівників Криму. І вся торгівля була лише довкола того, щоб їм не завели чергового київського прем’єра. А наступного дня, коли з’явилися штики зі зброєю, ця публіка просто лягла.
Якби вони до 26-го числа скористалися своїми голосами й самостійно переобрали керівництво парламенту й уряду Криму, то далі окупанти не змогли б так легко діяти. Тобто не було б мотивації знову міняти керівників, якщо їх собі вже обрали.
Щодо можливості силового зупинення російського сценарію. Рік тому, 26 лютого, я дві години спілкувався з особовим складом кримського «Беркута». У них був абсолютний психоз, вони забарикадувалися мішками з піском, виставили кулемети, очі в них були скляні. Після двох годин розмови вдалося їх дещо заспокоїти, але було зрозуміло, що ці люди не виступлять на підтримку української державності в Криму.
Так само я розмовляв з командним складом кримського управління внутрішніх військ. Там теж не були здатні виконати навіть елементарні накази, навіть з охорони приміщень чи громадського порядку на вулиці. На той момент вони ще не прийшли до тями після того, як їх експлуатували на Майдані в Києві. Крім того, 27-го числа був вакуум влади, бо захоплення відбулося рано-вранці, а уряд у Києві було сформовано після обіду.
Щодо повернення Криму, то я категорично не згоден з тими, хто каже: спочатку побудуємо світле майбутнє в Україні, інтегруємося в Європу, а потім повертатимемо Крим.
Інструментарію в нинішньої влади є достатньо. Так, треба протидіяти окупантам у Криму. Але не так, як це роблять з транспортною блокадою, оскільки ми протидіємо зв’язкам людей, які там залишилися вимушено.
Має бути боротьба за уми, але не просто у вигляді пропаганди. Потрібно виробити завтрашню модель устрою Криму, яка давала б відповіді на найгостріші питання і яку сприйняли б кримчани.
Тарас Березовець, київський політтехнолог, уродженець Керчі:
Україна має почати з розробки юридичних механізмів повернення Криму. Треба розробити національну стратегію реінтеграції півострова, яку має ухвалити РНБО, затвердити Президент і проголосувати як закон Верховна Рада.
Далі треба розширювати права переселенців з Криму, зокрема підприємців, які виїхали звідти вимушено.
Має бути чітке визначення, чи ми діємо жорсткими методами, перекриваємо транспорті артерії, давимо газовим і водопостачанням, не возимо продукти харчування. Або ми діємо методами м’якої сили, і тоді нам потрібна інша стратегія, направлена на утримання лояльних до України мешканців півострова, яких є кількасот тисяч.
Крим повернеться в Україну лише у двох випадках, і вони мають збігатися. Перший – Володимир Путін має фізично піти з посади президента Росії, а Україна має стати привабливою державою з погляду економічного реформування, зокрема для кримчан. Тобто Україна має бути готова підхопити Крим з рук Росії, яка слабнутиме.
За оптимістичного сценарію це відбудеться не раніше ніж через п’ять років, а за песимістичного – затягнеться на 15. Головне в цій ситуації – визначитися зі статусом півострова й ухвалити вже всі закони, що регламентують права корінного народу й особливості автономного статусу.
Мар’яна П’єцух, «Вголос»ІА "Вголос": НОВИНИ