Це не «Кольорова революція»
Руслан Сіромський, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ ім. І. Франка:
Що вважати революцією? За останні роки незалежності у нас були три події, які прийнято називати «революціями»: «На граніті», «Помаранчева» і «гідності». Якщо проаналізувати ці революції, то кожна із них унікальна. Революція гідності має більше спільного з «Арабською весною» 2011 р. Паралелі з Близьким Сходом і Північною Африкою дуже близькі. Хоча, можна пригадати і Чехословаччину 1989 р. Однак, чехи, словаки, румуни, поляки у кінці 80-х рр. ХХ ст. не зали такого явища, як соціальні мережі, а саме вони, значною мірою, вплинули на останні світові революційні процеси.
Революція у Чехословаччині у листопаді 1989 р. також почалось зі побиття студентів. У Празі молодь відзначала 50-річчя трагічної загибелі студента Яна Оплетала від рук нацистів 17 листопада (ця дата потім була проголошена Міжнародним днем студентів). Ця акція була жорстоко розігнана міліцією. На наступний день після цього почали з’являтись транспаранти про зміну влади. Після побиття студентів в Україні 30 листопади 2013 р., у нас почалось відбуватись щось подібне.
Прага, листопад 1989 р.
З українських революцій часів незалежності, лише Революція гідності відповідає критеріям революційності. Чи можна її віднести до «Кольорових революцій» у Центрально-Східній Європі кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст.?, – є сумніви, адже ті революції не насильно повалили владу, а в Україні це призвело до насильства.
Революція гідності в Україні триває. Колись Дені Дідро казав, що революція – це в першу чергу революція в наших головах, а такі революції так швидко не відбуваються.
Мені була важлива честь родини
Левко Скоп, іконописець, волонтер:
Я бився з «Беркутом», кидав каменюки у них, а мені казали: «Діду не переводь снаряди». Чому я був на останній революції? Мені було бридко, що мені, Левку Скопу, якийсь там Путін буде щось розказувати. Я казав, що у мене є Шенгенська віза, маю дівчину і хочу, просто, поїхати у Відень попити каву та повернутись, а мені таке не дадуть. Байдуже хто стояв на сцені. Там було серце України, там була родина – на революції і на війні. Там, де стріляють ‒ мені добре і люди там прекрасні. У нас, у Дрогобичі, більше «сєпарів», аніж у Луганській області. Війна і Майдан показали хто є хто у цій країні.
Левко Скоп розмальовує щити на київському Майдані
На Майдані я був за маму, яка була зв’язкова УПА; за діда, якого замордувала радянська влада. Мені була дуже важлива честь моєї родини. Звичайно, що я там був і проти Росії. Коли я був малий у мене були два страшні слова – це «москаль» і «комуніст». Дуже довго молодь мене переконувала, що не всі москалі сволочі і що комуністи теж порядні, а тепер ця молодь ще більше їх ненавидить.
Чому ми опинились у такому скрутному становищі? Вся еліта була знищена у 30-х роках ХХ ст., а сексоти народили сексот ‒ люстрація не проведена. Один з дрогобицький професорів каже: «Поступайте в інститут, щоб вас не забрали в армію», – в нормальний час його б розстріляли. «Піднімаєш» його дисертацію, а там про антиклерикалізм щодо Греко-католицької церкви. Він і далі професор. Ще й мені каже, що тоді час був такий. Я його питаю: «То нічого, що я старший за тебе? А я тоді де жив?». Ми «Розриту могилу» Шевченка грали у 1970 р. У мене радянської влади не було. Казали не грати, бо всі бояться. Хто вас підслухає? Кому ви «нафиг нужни»? Для мене революція – це нормально.
Революція показала, що українці існують
Данило Судин, доцент кафедри соціології УКУ:
Говорячи про революцію ми маємо на увазі широкі соціальні зміни. Якраз у тому і є питання: наскільки Революція гідності зачепила суспільство? Ми згадуємо «Марш мільйонів» 8 грудня 2013 р., але виборців в Україні зареєстровано 25-27 млн. Відтак, 1 млн на цьому фоні ‒ це вже не так і багато.
Руслан Сіромський та Данило Судин
У грудні 2013 р. було проведено дослідження, результати якого показали, що у революції брали участь 12% опитаних, кожен 10-тий. Потрібно розуміти, що події 2013-14 рр. не охопили все суспільство. Що одні люди мали одне уявлення, інші – інше. Ми не можемо також говорити про вплив революції на суспільство, бо одразу після неї у нас почалась війна.
Однак, революція 2004 р. і 2014 р. дозволила українцям показати, що ми існуємо.
Хто вивів людей за Майдан?
Левко Скоп, іконописець, волонтер:
Провокаторів було маса – вони постійно заклики штурмувати. Мені казали: «Є периметр, за нього не виходити, тут собі гуляй». А людей тільки й треба було, що розпорошити і розстріляти. Людям нерви здавали, бо у когось робота, городи... Я казав: «Якщо 5 років треба стояти, то будемо 5 років стояти».
«Вогнехреща», Київ, вул. Грушевського, 2014 р.
Щодо заворушень на Грушевського на Йордан ‒ для мене це була провокація. Коли є свята – в українців немає війни. Це хіба нормально на Йордан кидати коктейлі молотова? До нас в намет постійно заскакували і казали, що когось б’ють, що треба йти. Я таких брав за шкурку і вони зразу втікали.
19 числа я сидів на Майдані і малював. Тут мені кажуть, що людей за периметр вивели. Кажу: «Хто вивів? Парубій? Треба знайти ту скотину». Майдан – це наша фортеця. Як можна було виводити людей за її межі з фанерними щитами і канапками?
Темні сторони Майдану у тому, що люди повелись на провокації. Люди думали, що це буде як за Помаранчевої революції – покричали дві неділі «Ющенко» і пішли додому. Зразу було видно, що ми задираємось із серйозною системою.
Росія не могла пробачити нам, що ми послали її на три букви і тоді почалась війна. Але Росія вже програла, бо вона не знає, що робити – вона отримала опір народу, який не мав армії.
Чи можна було уникнути війни з Росією?
Руслан Сіромський, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ ім. І. Франка:
Щодо війни з Росією, то дуже часто країни, які переживають революції – опиняються у центрі агресії. Вважається, що країна, яка пережила революцію є ослабленою, але хіба що економічно, але аж ніяк не духовно. І це є найбільшою помилкою тих, хто вважає, що таку країну легко подолати. Це була велика помилка Росії.
Чи є війна з Росією зіткненням цивілізацій? Я б радше казав, що це зіткнення цінностей – зіткнення демократичного розвитку з імперським. Більшість країн Цетрально-Східної Європи розірвали цю «пуповину» з Росією ще в кінці 80-х рр. ХХ ст. Революцією гідності ми також це зробили.
Все закінчилось набором патрульної поліції
Роман Баховський, громадський діяч, колишній працівник міліції:
Всі хотіли після Майдану прориву, системних змін, але цього не відбулось. До революції я працював у міліції. Після Майдану я важко поновлювався у правоохоронні органи. Це було незрозуміло – я вважав, що прийду у цю систему і буду допомагати колегам змінювати її, але це було важко. У реформі міліції все закінчилось лише новим набором патрульної поліції.
Роман Баховський під час Революції гідності, 2014 р.
Попри те, що не відбулись зміни у владі – важливо будувати світ навколо себе, показувати, як ці зміни можна робити.
У Києві я був фактично цілу зиму. Маючи міліцейський досвід, я налагодив стеження в урядовому кварталі ‒ вечером ми ходили та аналізували, як правоохоронці переміщалися.
Про Революцію гідності буде ще багато написано – вона займе своє місце у методичках, як проводити революції. Її сила у самоорганізації. Революція дала нам можливість і шанс зробити прорив. Можна зараз аналізувати, як би було при Януковичу, але це точно був би проросійський дискурс. Революція гідності познайомила дуже багато активних молодих людей. Зараз ця молодь повинна готуватись, щоб змінити цю владу ‒ не можна відпускати комусь своє майбутнє. Не варто розчаровуватись, бо державні машини цього тільки й хочуть.
Про найбільшу біду революції
Руслан Сіромський, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ ім. І. Франка:
Че Гевара казав, що найбільша біда революції, що її здійснюють ідейні люди, а потім після неї ці ідеї реалізовують бюрократи і технократи, а вони за своєю природою контрреволюціонери – вони не здатні втілити те, що відбувалось під час революції. В Україні є щось подібне. Поляки після 89 р. також «плакали»: навіщо було руйнувати попередню систему? Те саме робили угорці, чехи і словаки. Але найважливіше, що шлях долає той, хто йде.
До революції була самотність
Левко Скоп, іконописець, волонтер:
До революції я був один: як би сам з собою і довкола люди, які мене не розуміють. Люди які не розуміють, що на Ратуші синьо-жовтий прапор, а це ціль мого життя. До революції я не знав, що у Дрогобичі стільки гарних людей. Ми стали дуже близькою родиною – спільні забави, бачимось, обміняємось…
Левко Скоп і Роман Баховський
Революція і ми
Роман Баховський, громадський діяч, колишній працівник міліції:
Революція навчила мене більше цінувати життя, відповідальніше ставитись до тих, хто тебе оточує. Вона дала можливість побачити себе, запалила у мені бажання зробити щось таке, щоб моїм дітям не було соромно пишатись за свого тата.
Михайло Галущак, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ