Чи це суто українська проблема?
Є країни де співіснують декілька мов. Час від часу мовні питання в цих країнах загострюються, але різномовним частинам суспільства відносно легко вдається долати ці кризи. І ці країни далеко не злиденні.
Є країни бідніші за нашу, але моно мовні. В цьому випадку причина їх бідності ніяк не пов’язана з мовним питанням.
Все вказує на те, що Україна, де фактично співіснують дві мови, українська і російська, є унікальною і унікально бідною державою в якій мирно співіснують ці дві мови, що є неймовірним позитивом і свідчить про природну толерантність українців. Але негативом в той же час є те, що ця друга мова саме російська і те, звідкіля вона взялася і чому.
Чи двомовність і бідність українців це випадковість?
Очевидно, що відповідь на це питання не може бути однозначною з огляду на багато обставин та чинників, найпершим і найбільшим з яких є те, що кожна людина є індивідуумом. Але все ж узагальнюючи, приходжу до висновку, що такий взаємозв’язок існує.
Професор, доктор фізико-математичних наук Анатолій Свідзинський, якому доводилось мати справу з науковими працями з таких точних наук як математика і фізика на багатьох мовах, де не допускаються неоднозначні трактування в силу того, що ними можна звести нанівець саму суть, в своїй праці „Синергетична концепція культури” дає чіткий висновок: „Лексичний запас української мови надзвичайно багатий. Українська мова надає необмежені можливості точно, чітко і в естетично довершеній формі висловити думку будь-якої складності. Арсенал її засобів колосальний, і саме тому треба великого вміння, щоб ним користуватися”. Отже не повинно бути проблем з виконанням українською мовою функцій засобу спілкування в будь-якій царині.
А ще для висловлювання думки потрібна сама думка. Я не буду досліджувати процес творення думки, на це є інші джерела, а лише констатую факт – не можливо заперечити зв'язок між мовою і свідомим мисленням, адже коли ми мислимо свідомо – ми мислимо словами. Саме мова є засобом творення думки. Лінгвісти як ніхто добре знають, що думати на одній мові а вільно розмовляти на іншій – не вийде. Така практика швидко втомлює людину навіть якщо ці мови на перший погляд досить схожі. А постійне застосування цієї практики викликатиме психічні розлади, буде роздвоювати свідомість особи.
Як відомо мова не передається спадково, дитину потрібно її навчати і найпершу роль в цьому відіграє мовне середовище. Але здібність до володіння тою чи іншою мовою – є спадковою. Відомі факти, коли у дітей раннього віку, в якому саме йде формування мови, в результаті певних обставин, коли батьки занедбували свої обов’язки і перекладали їх на засоби відтворення звуків і зображення, мова підмінялася імітацією звуків, жорсткими конструкціями слів і словосполучень, намаганням малювати зображення. А це вже ознаки шизофренії. Вони є явними у дитини, а у дорослого найчастіше мають латентний характер. У віці шести років, коли мова уже сформувалася і процес мовлення все більше починає відбуватися на підсвідомому рівні, причиною мовних дисфункцій, мутації в суржик, є глибинний конфлікт між здібністю до мови і насадженою мовою, між мовою на якій ми думаємо і якою спілкуємось. Це явище не має нічого спільного з віком, статтю, любов’ю до батьківщини чи патріотизмом, воно фізіологічне і пояснюється спадковою функціональною здатністю лівої і правої півкуль головного мозку. Такі подразники ніяким чином не можуть сприяти ні гармонійному розвитку особистості ні її інтелектуальному зростанню, а призводять до роздвоєння свідомості. І що найгірше – від таких дисфункцій страждають пізнавальні здібності людини, її когнітивна здатність, а це в свою чергу блокує можливість правильного розпізнавання проблеми. Це пастка!
Мова явище суспільне і могла виникнути тільки в спільнотах паралельно з формуванням етносів. Індивідуальна мова – повне безглуздя. Від так, мова являється і чинником і наслідком і ознакою конкретного етносу, на даному етапі нації, немовби її генетичним кодом. Наука здатна докладно пояснити, на скільки може бути стійкою генетична пам’ять і до чого приводять генетичні ушкодження.
Роль мови вербальними функціями не обмежується. Кожний з власного досвіду знає, що спілкуючись з індивідом можна досить достовірно створити його образ, пізнати світоглядне сприйняття, інтелектуальний рівень, особливості національного характеру, усвідомлення історичного досвіду, систему цінностей, матеріальні і духовні складові культури до якої особа належить. Більшість цих маркерів не витворено самим індивідом, а отримано ним в спадок від суспільства членом якого він являється. В значній мірі менталітет нації зашито в мові, якою індивід послуговується природно. Влучно висловився про це Улас Самчук: „…бо до цього часу все, що друкувалося російською мовою, хоча й говорило про найблагородніші наміри, думало й діяло категоріями шовінізму.” Кому прийде в голову, що особа, яка розмовляє не українською, ототожнює себе з Україною? Для цього знадобляться інші, додаткові ознаки, паспорт, значок депутата Верховної Ради України…
Зараз сам час дати відповідь чому в таких двомовних країнах як Бельгія і Канада мови співіснують навіть збагачуючи культуру цих націй? Їх історичне творення було природно-послідовним. Ці мови творили схожі між собою за світоглядним сприйняттям і ментальністю етноси. Закономірно, кожен етнос відстоює власну самобутність, але якщо би один з етносів цих держав, спробував би шляхом маніпулювання змусити інший відмовитися від своєї мови, то це би в момент порвало ці держави на шматки і до роздвоєння свідомості справа би навіть не дійшла. Від такого сценарію Україну рятує згадана уже толерантність.
Співіснування української і російської мови в Україні є історично вимушеним. Витворена на основі українського коріння російська мова стала одним з засобів поневолення українців. Вона, як ракові клітини, різними методами насаджувалася в український організм, знищуючи самобутність українства. Не останню роль відіграв у цьому процесі радянський тоталітарний режим. До початку військових дій Росії проти нашої держави в Криму в 2014 році, не завжди хотілося розпізнавати в русифікації експансію, балачки про братній народ і все таке затьмарювали розум не одному. Зараз ворожість російської мови зокрема і культури в цілому, в якій спостерігається свавільне ставлення до інших націй, загарбницька войовничість, лукавство і відверта брехня уже зрозумілі багатьом. Ці, вкрай негативні ознаки російського світогляду є полярно відмінним від української толерантності. Уявімо собі ставлення до українськомовного українця в Росії?
Потрібно чітко розрізняти: добровільне і свідоме вивчення іноземних мов є цінним багажем, який збагачує культуру в цілому; ми же говоримо про явище примусової русифікації українців в їх власній країні, яке звичайно видавалося за братерство. Для русифікації впродовж віків не гребувалося нічим: нищення і вивезення носіїв української мови і заселення росіян, заборони і догми про не повноцінність української мови, нищення національної культури, як основи ідентичності – це далеко не повний перелік засобів геноциду що їх зазнала українська мова.
Тепер, підсумовуючи сказане, спробуймо собі уявити наслідки діяльності індивідів з роздвоєною свідомістю, їх не здатність до само ідентифікації. Ці концептуальні твердження не входять в суперечність з фактами:
- унікальної української бідності через не здатність квазі-політиків до правильного розуміння устрою і економіки;
- феномену вибору президентом Януковича (хоча фальшування результату виборів і мало місце, знайшлося і достатньо даунів, які за нього голосували)
- критичну масу бездарних людей у владі, недолугі уряди, які знищують не тільки економіку України а і самі себе, при тому чомусь вважаючи, що посідання ними влади може дати щось позитивне;
- всюдисуще невігластво.
Патріотами, що боролись за волю і не залежність України завжди гостро ставилось питання мови, навіть якщо і не завжди аргументувалась його важливість. Поряд з тим існує інша думка, що не важливо якою мовою особа говорить, а важливо що. З справедливістю цього вислову ще можна було би змиритися, коли мова йде про спілкування в побуті, але аж ніяк у соціумі. Але змирившись – ми знову потраплятимемо в пастку роздвоєння свідомості з огляду на фізіологію.
Може саме тому, беручи під увагу питання української мови, разом з вагомими економічними чинниками, ми спостерігаємо феномен, коли 25 років будуємо Україну, а в результаті на значній частині держави отримуємо малоросію, і не тільки за географією квазі-республік а і в кабінетах на печерських пагорбах. Можна звичайно демонструвати публічно свій бравурний патріотизм балакаючи українською, але спілкування російською „поза кадром” – означає мислення мовою, яка являється складовою частиною антиукраїнської культури, мовою окупанта. За таких обставин українці, що користуються цією мовою, можливо самі того не усвідомлюючи, працюють на знищення української нації і держави, тим самим завдаючи собі подвійної шкоди: на фізіологічному і на суспільному рівнях!
Не варто мріяти про накидання української мови в спосіб аналогічний накиданню українцям російської. Це може навіть виявитися шкідливим для добрих намірів. Тут потрібне усвідомлення проблеми. І як тільки буття в Україні буде повертатися до притаманного українцям стану, а батьки дбаючи про майбутнє своїх дітей і зважаючи на власний гіркий досвід, докладатимуть зусиль щоб їхні діти рідною мовою вважали українську, творячи в такий спосіб критичну перевагу українського мовного середовища, є велика надія на зменшення рівня бідності і гідне життя в Україні. На відміну від економіки для цього не потрібно приймати ніяких змін до законодавства – лише розуміння і зусилля волі.
Рідна мова здатна силою внутрішнього потенціалу піднімати рівень знань і виправити покривджену мораль і етику. Вона здатна зворотними зв’язками сприяти налагодженню притаманного українцям буття, що обов’язково вестиме націю до одужання від маразму і подолання бідності. Історія знає також покидьків, що природно розмовляли українською. Нажаль цього ще не вдалося уникнути жодній нації. Але кількість таких індивідів незрівнянно менша ніж тих, що вважалися українцями, а розмовляли суржиком. Існує також зворотній зв’язок – спілкування суржиком формує примітивне мислення навіть у відносно освічених осіб.
Бідність звичайно не здолати лише одним наверненням до української мови, але таке навернення якнайбільшої частини українців без сумніву спростить шлях і скоротить час її подолання.
29.03.16 З. Бокійчук Товариство „Мале Коло”.
ІА "Вголос": НОВИНИ