Чого нам не вистачає для перемоги? Чого не вистачає, щоб вигнати остаточно російського окупанта із української землі?
Я гадаю, що основна ідея і мотивація, вона, в принципі, присутня. Це, перш за все, ідея побудови Великої Держави. А не вистачає нам, перш за все, політичної волі нашої влади. Якби, скажімо, наш президент, або той самий міністр оборони мав «стальні яйця» і розумів, що він веде війну проти насправді серйозного агресора, то він мав би ставити на ваги аж ніяк не «бабло», яке їм дають, або яке вони зараз заробляють, в той час, коли дуже багато людей відданих, людей честі тут залишаються на сході, гинуть…
І ще не вистачає для повної перемоги, мабуть, якісної підтримки Європи. На мою думку, потрібно було насправді надати державі Україна, перш за все, зброю і технічне оснащення, аби ми могли урівняти свої сили із силами окупанта. І однозначно тоді пріоритетом стало б не те, чого нам не вистачає, а те, коли ми зможемо насправді відсунути ворога в глиб його країни.
А чого не вистачає бійцям безпосередньо на передовій у Пісках?
В першу чергу - боєприпасів. Селище Піски утримують добровольці, бійці різних формувань добровольчих. І, знаєте як кажуть, боєприпаси не вічні. Є в них потреба.
Мабуть, ще є потреба в тому, аби, як кажуть, нас не забували. Бо інколи добровольців насправді списують з рахунків. Вважають, що вони свою місію виконають і все - досить із них. Тому що добровольці – це не «справжні професійні вбивці» чи «карателі», а це люди різних соціальних нашарувань, люди різних професій. Вони після війни однозначно мають знайти своє місце у мирній українській державі. Це можуть бути інженери, це можуть бути лікарі, це можуть бути викладачі… Повернувшись, ми маємо відчувати потребу, впевненість в тому, що ми потрібні були не тільки тут, на фронті, а й у розбудові своєї держави.
Ну а чого тобі не вистачає особисто?
Мені особисто не вистачає тут Інтернету (посміхається). Аби можна було аналізувати, що відбувається в країні. Відповідно, моніторити ситуацію безпосередньо по фронтовій зоні. Адже ми знаходимося в Пісках, а фронтова зона насправді має розкиданий характер. Тому для нас це важливо.
Сумуєш за чимось, або за кимось?
Так, сумую за тою справою, якою займався в цивільному форматі. Я за фахом вчитель історії. Насправді, коли зустрічаюся з дітьми, я відчуваю свою власну потребу. Готувався до того, аби вчити нове молоде покоління, правильно його виховувати. Виховувати в стилі не лише «ура-патріотів», а щоб люди вчилися аналізувати й думати. Це єдиний мінус нашого суспільства, яке зараз просто не ставить на ваги те, що ми боремося не лише проти держави Росія, а це взагалі світоглядна боротьба цивілізованої Європи проти дикої Азії.
Герої не вмирають!
Алла Федорченко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ