Про це повідомляє кореспондент «Вголосу».
Ініціатор конкурсу, депутат Миколаївської міської ради від ВО «Свобода» Михайло Галущак нагородив призерів у Миколаївській гімназії (Уляну Голубович, ІІ місце) та Миколаївському НВК (Анастасію Федів, ІІІ місце). Під час виступу свободівець зазначив, що теперішні школярі – це справжні діти незалежності. Вони виховуються зовсім в інших умовах, аніж попередні покоління українців. «На це покоління, яке зараз у школі, особлива надія, але «кому багато дано, то з того багато і спитається», - зазначив Михайло Галущак.
Призерами традиційного 4-го конкурсу «Грої у моїй родині» стали: І місце – Вадим Марунчак (с.Березина), Ольга Мошовська (с.Більче); ІІ – Марія Мартиник (с.Рудники), Уляна Гордієнко (Миколаївська гімназія); ІІІ – Анастасія Федів (Миколаївська НВК). Переможцям вручено призи від видавництва «Астролябія». Організатори: Миколаївська районна організація ВО «Свобода» та районна газета «Громада».
Твір Вадима Марунчака:
«Де пам'ять, там слів не треба», - написано на пам'ятнику Андрію Марунчаку, який споруджено руками люблячого брата і мого батька Петра Марунчака.
Зранку мене з домівки проводжають мудрі очі батька з повчанням: «Гляди ж там, синку!». А біля воріт школи знову ті ж самі очі,але хресного: «Що нового? Тримайся, козаче!».
Андрій Марунчак - герой, взірець для наслідування, видатна постать не тільки нашого села Березини, а й всього українського народу.
З розповіді батька,в дитинстві Андрій нічим не відрізнявся від інших. Так само ганяв у м'яча,смикав дівчат за косички,бешкетував. Але його дитинство було коротким. Він витратив свій найкращий час на найгіршу справу - війну, війну в Афганістані.
Андрій Марунчак на чолі колони афганців під час Революції гідності
Пройшовши через афганське пекло,отримавши два поранення, нарешті повернувся до своєї мами, свого тата, своїх сестричок та братика.
Поступово почав повертатися до мирного життя, зацікавившись вивченням історії рідного краю.
Усміхнулась і світлокоса доля з яскравими блакитними очима - волошками. Забриніли дитячі голосочки в домі донечки Мартусі й синочка Марка.
У 2004 році, коли деякі політики вирішили сфальсифікувати вибори Президента України, дядько і тато взялися з початку і до кінця відстоювати інтереси більшості українців.
У 2013 році Андрій разом із молодшим братом Петром знову поїхали першими до Києва,бо вони не з тих людей, які сидять удома склавши руки. Брати не могли спокійно дивитися на те,як злочинні накази правили Україною. Останньою краплею було побиття студентів - молодих хлопців та призупинення підписання угоди про вступ України до ЄС.
Часом їх запитували: «Навіщо вам це все?».На що брати вголос відповідали: «Хто,я к не ми?».
Для них не стали перешкодою ні холодна вода з водометів, ні погрози «тітушок», ні до зубів озброєні беркутівці, ні підступні і злочинні кулі,що забрали життя понад сотню людей доброї волі. Ця «Сотня» лине у небеса безсмертною піснею, народженою на Майдані – «Плине кача». Це для когось стало історією, а для мене дійсністю, реальністю, бо співпереживав за батька і хресного.
Вони разом із мільйонами українців, і не тільки українців, домоглися свого - відставки тодішнього уряду. Здавалось, Україна звільнилася від тих, хто заважав їй розцвісти.
Але не так легко Росія може відступитись від України. Століттями намагається закувати нас у кайдани. І тут сталася чергова спроба уярмлення. На Крим, потім на Донбас наступив ворожий московський чобіт,який зазіхнув на найбагатші землі.
Дружини та діти Петра та Андрія уже натерпілись,виплакали свої сльози, тому не хотіли, щоб вони знову були у небезпеці. Але патріотизм чоловіків був у їхньому ДНК, тому Марунчаки нібито поїхали охороняти якісь склади в Київській області. Так, вони збрехали рідним, але ця неправда була святою, на благо України.
Ніч, 13 серпня 2014 року, телефонний дзвінок. Дзвінок батька, який рідним, але гірким і тихим голосом повідомив: «Наш Андрій убитий».
Він загинув по-геройськи. Це була битва за Новосвітлівку. Стоячи уже на колінах, стікаючи кров'ю, прийнявши на свої груди кулеметну чергу, він дістав гранату та влучив нею прямо у ворожий танк, який здетонував та просто розірвався на шматки. Тим самим Андрій врятував життя понад вісімдесятьом своїм побратимам,в тому числі і мого тата. Цей героїчний вчинок назавжди буде просвічувати шлях у моєму житті.
Мій батько залишився живим. Живим! Я вдячний Богові і долі! Та хресного уже не вернути...Коли поховали Андрія Марунчака,тато розказав мені їхню братську клятву: «Перед тим останнім боєм, у середу, підійшов до мене Андрій, як завжди, обійняв, поцілував по-братськи. І каже: «Брате, давай поклянемося: якщо один з нас загине, то другий стане батьком 5 наших дітей».
Андрій Марунчак був гарним сім'янином, любив своїх дітей, дружину та рідних, дбав про них, але понад усе для нього виявилася Україна.
А пам'ять про Андрія Марунчака житиме не тільки у моєму серці,у нашій родині.
Думаю пройдуть роки, але пам'ятник, школа, що носить ім'я Андрія Марунчака, будуть залишатися вічним спогадом, а не тільки словами».
Твір Ольги Мошовської:
«Життя – річ непередбачувана. Є моменти, коли воно котиться гладенькою стежиною, а інколи має круті повороти і вибоїни. Тому ніколи не знаєш, що тебе чекає завтра. Так і в нашій родині. Змінилося все після осіннього ранку, коли тато прокинувся і ввімкнув телевізор. Диктор розказував про розгін мирної акції, про побиття студентів на Майдані.
У той день батько вирішив, що не студенти мають захищати справедливість у державі, а дорослі люди. Зібравши деякі речі, він вирушив у столицю. Там був у перших рядах активістів, тому смерть заглядала в очі кожної миті. Допомагав виносити поранених, надавав їм першу медичну допомогу. І… не відповідав на дзвінки. Що робилося у моєму серці в цей час відомо одному Богу.
Українські захисники
Татового імені серед загиблих я не знайшла, тому молилася за щасливе повернення додому. І він повернувся. Але став сумний, небалакучий. А під час першої хвилі мобілізації на Донбас пішов добровольцем. Пішов без спеціального спорядження, без належної зброї, впритул до ворога. За час служби було все: і голод, і холод, і хвороби. Але його сила волі і бажання допомогти перемогли.
Ми всією сім’єю сідали перед телевізором і слухали новини з фронту. Моє серце починало битися частіше, а в голову «лізли» недобрі думки. І коли дзвонив телефон, а на екрані висвітлювалося слово «тато», моєму щастю не було меж. Так тривало цілий рік. За цей час він побував у різних вогневих точках: під Слов’янськом, біля Бахмута, вижив у Дебальцівському котлі.
Був двічі поранений. Але як тільки вилікувався, відразу пішов на передову. На моє запитання, для чого повертатися туди, де дуже страшно, тато відповідав, що там його товариші і вони його чекають. А як всім буде страшно, то України не буде.
Це відповідь героя! Справжнього героя. Хоча тато себе героєм не вважає. Він просто виконував обов’язок громадянина України. У нього діє одне правило «Якщо не я, то хто, крім мене?» Жаль, що такої думки дотримується не кожен. Багато живе за принципом «Моя хата скраю…»
Мій батько ніколи не нарікає на життя, не звинувачує владу, а говорить, що кожен має починати з себе.
Після демобілізації повернувся додому, але не сидить склавши руки. Він, як досвідчений боєць, тепер навчає молодих армійців. Його знову немає вдома. Інколи мені не вистачає його уваги, тепла і любові, але я відчуваю її на відстані. Хоча між нами сотні кілометрів, його батьківська любов є невичерпною.
Я пишаюся своїм татом. Буду старатися завжди бути чесною, справедливою, відповідати за свої вчинки і проступки, бо так вчить мене мій найкращий у світі татусь».
ІА "Вголос": НОВИНИ