«Українці ніколи не бувають настільки слабкі, як вам здається. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців чи відібрати щось в українців, – сказав колись Джохар Дудаєв, – Українці завжди повертаються. Українці повернуться та повернуть своє. Але коли українці повертаються, вони не здатні розрахувати силу та застосувати її пропорційно. Вони знищують все на своєму шляху. Не ображайте українців».
Чи справді українці є такими сильними? Якщо так, то чому ж тоді дозволяють з усіх сторін ображати себе, продовжують купувати російські товари, дивитися російський зомбопродукт, їхати на заробітки до країни-агресора, нехтують рідною мовою? При цьому владна верхівка досі не спромоглася визнати війну війною, запровадити візовий режим з Росією та розірвати будь-які дипломатичні відносини з окупантом. З іншої сторони Сейм Польщі приймає резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА», навіть хоче запровадити кримінальну відповідальність за заперечення геноциду на Волині. У стінах українського парламенту президент Ізраїлю Реувен Рівлін дозволяє собі звинуватити українців, зокрема членів ОУН, у масових вбивствах євреїв. І всі ці образи, м’яко кажучи, якось проковтуються, або й навіть толеруються значною частиною суспільства.
Свого часу, характеризуючи українську націю, кандидат психологічних наук, професор кафедри загальної та соціальної психології Східноєвропейського університету імені Лесі Українки Олексій Колісник сказав: «350 років ми були під Росією і ні разу не повстали. А Польща 110 років — і п'ять разів умилася кров'ю». Він додав, що українці вороги самі собі. «Це аморфна маса, причому дуже матеріалістична. І за цим матеріалізмом не бачить дуже важливого духовного. Оця філософія «якось воно буде», «моя хата скраю», «де два українці — там три гетьмани» — це вбивча філософія. Це філософія в нікуди, яка дає можливість одній сотні вирватися і стати над усіма. Надто великий індивідуалізм в українців. І ще такий чинник. У кожної нації є 10% людей дуже активних, авантюрних і стільки ж таких, які приймають усе. У нас перших десять найактивніших вибили або викупили, починаючи від козацтва, УНР, вояків УПА, інтелігенції і тощо. А нижню частину, тобто найпасивніших, увесь час підгодовували, створюючи прошарок свинопасів, які не думають про завтрашній день. Тому так мало пасіонаріїв, тобто людей, готових до жертви заради ідеї. Українці у своїй основній масі не готові до такої пожертви. Таке поріддя свинопасів було вигідне усім нашим поневолювачам. І сьогодні воно вигідне тим, хто над нами. Дивіться, що робиться з протестами. Вони ніби є, але це локально-соціальні, територіально-локальні явища. Кожен протестує сам по собі, коли зачеплені якісь його особисті інтереси. Щоб усі — такого немає», – заявляв науковець.
Однак, це було ще у 2013 році. За цей час Україна й українці дещо змінилися, ми показали, що наш терпець також може урватися, ми вийшли на Майдан, пережили Революцію Гідності, але й після усього цього чомусь не зуміли скористатися плодами свого революційного духу. Нам закидають, що «не так вороги сильні, як українці слабкі». Чи правда це, «Вголос» розпитав у лікаря-психіатра, колишнього дисидента та політв'язня Семена Глузмана, українського сучасного філософа Сергія Дацюка та легендарного дисидента, Героя України Левка Лук’яненка.
Семен Глузман: Українці зовсім не слабкі. І я це не говорю лише тому, що великий патріот, бо зовсім не схвалюю «професійних патріотів» (адже раніше за патріотизм саджали в тюрму, а тепер гранти дають). Я поміркований патріот і тверезо дивлюся на свою країну. Власне, тому я вважаю, що українці якраз проявили свою силу. Наприклад, у таборах, в яких я сидів, 30-40% в’язнів були вихідцями із України. Це були і відомі, і маловідомі люди, й освічені, й ні. При цьому я можу переконливо запевнити, що жодного білоруса-дисидента там не було. Так само, як не було киргиза чи узбека, хоча КДБ діяло й там.
Тому я гадаю, що у нас, безумовно, є певний фермент супротиву, не знаю лише, де він знаходиться: у повітрі, ґрунті, чи воді. І те, що у нас проходили, як називають історики– «вуличні бунти», а саме Майдани – це неорганізовані акції супротиву проти наруги влади. Це свідчить про те, що наш народ якраз зовсім не слабкий чи дурний, а адекватно реагує на те, коли його принижують чи не чують. Боюся, що скоро ми отримаємо ще якийсь соціально-політичний вибух.
Не те, щоб я цього хотів, бо вважаю, що демократія не виникає на вулиці, це повільний процес. Але, якщо наші керівники держави ніяк не можуть зрозуміти, що ми не білоруси, то це завершиться погано для них. Тому я вважаю, що народ, частиною якого є і я, у цьому сенсі цілком нормальний і реагує на несправедливість. Інша річ, що як тільки ми йдемо на вибори, щось з нами стається. Ми чомусь вибираємо гірших. Взяти того ж Каськіва, ми пам’ятаємо. як він брав участь у акціях протесту, невже він тоді був нормальним? Напевно, ні. Напевно, він був таким самим і тільки й умів, що «розпилювати» гранти, та ми цього не розгледіли. Тому тут проблема складніша. Чому ми, йдучи на вибори, думаємо, що ми їх знаємо, голосуємо за них, а далі забуваємо їх контролювати? Тоді як нормальна влада в цивілізованих країнах боїться своїх виборців.
Чому ж ми не вміємо скористатися плодами своїх революцій? Бо ще не навчилися цього. Демократія ж не падає з неба, це повільний процес. Так, як дітей змалку навчають гарно вести себе за столом, їсти ножем та виделкою, а дикуни все одно їдять руками. Ми вчимося і ці протести – це теж метод навчання.
Сергій Дацюк: Я б не сказав, що українці є надто терплячими. Та навіть і правлячий клас у нас не є таким терплячим. Інша справа, що правлячий клас, здебільшого, не благородний. І маючи свої кланові інтереси за головні, не може обстоювати державні інтереси. Адже те, що досі у нас не можуть назвати АТО війною, що не можуть розірвати дипломатичні відносини з Росією – це все стосується правлячого класу. Українці, здебільшого, дуже активно і навіть агресивно налаштовані щодо того, що роблять поляки в ситуації з Волинською трагедією, достатньо активно налаштовані, щоб визнати війну війною і припинити стосунки з Росією. Інша справа, що правлячий клас, обстоюючи свої кланові приватні інтереси не робить цього. Зараз ситуація стискається, як пружина і рано чи пізно вона вибухне й активність людей вирветься на волю. І в цьому сенсі правлячий клас частково буде зметений, а частково замінений на інших людей.
При цьому, я вважаю, що тиск на правлячий клас можна робити різними способами і Майдан не єдиний з них. Майдан – це відчай, коли вже інші способи не діють. А є ще тиск через медіа, тиск на олігархів, економічні страйки тощо.
Левко Лук’яненко: Українці мають свій генетичний код і свою історичну долю. Ми індивідуалісти і цей індивідуалізм робить нас сильними людьми. Але, звичайно ж, перебування більш як 300 років під окупацією Москви, яка вилучала із України найактивніших, найсміливіших, найзавзятіших, звичайно, певною мірою вплинуло на те, що ослаблений наш войовничий дух. Хоча з іншого боку, ми войовнича нація: у XVIIст. воювали і розвалили Польщу, у XVI ст. теж продовжувалася війна, були Коліївщина та Гетьманщина. Лише XIX ст. можна назвати просвітянським, певним переосмисленням, підготовкою до ідейного наступу. І на початку ХХ ст. українці знову воюють за свою державність, створюють УНР. І хоча населення тоді було не надто національно свідоме, але частина української нації завжди повставала і боролася за національну державу. І той національний організм постійно виплоджував із себе борців за волю України.
Можна поставити питання, чи перебування під московською окупацією змінило наш генетичний код? Думаю, що здебільшого не змінило.
Колись у ХХ ст. у Франції взялися вивчати Велику французьку революцію 1789 року, яка покінчила із феодальним ладом і започаткувала буржуазний лад. Цю подію історики вважають величезною віхою у встановленні європейської цивілізації. Так от відомо, що цю революцію робило лише 5% французів, а решту 95% займалося тим, чим і раніше: сіяли пшеницю, вирощували виноград, любилися, розмножувалися і так далі. У ХХ столітті також уже наші вчені взялися досліджувати, що таке Козаччина і виявилося, що постійна Козаччина також складалася приблизно з 5% людей. В період масового руху – війни чи Коліївщини підключалося, звісно, більше, але постійний відсоток був десь таким. Були і ті, хто не пішов на Січ, але розуміли, що більше заслуговують на славу з боку нації ті, хто воює за її незалежність зі зброєю в руках. Відтак саме таких героїв оспівували в піснях та думах.
Український національний організм і далі продукує цих 5%. Частина з них зараз воює добровольцями на сході. Але 300 років окупації впливають і на ці 95% , які живуть звичайним життям у сфері матеріальних інтересів: вони сіють, творять, будують. Це також потрібна частина нації. Бо для того, щоб вона жила, їй потрібен і мозок, і тіло. Бо мозок не може жити без тіла, а тіло без мозку. Більша частина людей – це національне тіло і лише маленька частина – це та національна еліта, національний мозок. Тому ми проходимо нормальну стадію відродження отої національної маси, якою є цих 95%.
Звичайно, якби нашою державою керували націоналісти-патріоти, вони б тоді мобілізували ЗМІ на широку просвітянську діяльність, щоб прищепити любов до України і готовність боротися до неї. На жаль, наша влада, здебільшого, олігархічна, корумпована, вона по духу майже не українська. І тому ми є свідками лише такого надто повільного, поступового процесу. Утім і зараз українці потрохи повертаються до своїх коренів, до народних звичаїв. Витягують вишиванки, пригадують народні пісні. Це свідчення того, що українці, звільнившись від московської окупації, отримавши свободу розвиватися як хочеться, поступово відходять від цієї московської ідеології і повертаються до розуміння, що Україна – велика країна і Господь Бог наділив нас найкращим клаптем землі і тільки на цій землі можна збудувати добре життя для своїх синів та онуків.
Олена Янковська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ