25-го лютого на телеканалі «5-й» відбулася дивна передача: на півгодини телеефір віддали відомому політикові, колишньому багаторазовому народному депутатові України та дисидентові Ярославу Кендзьору тільки для того, аби він розправився зі своїми опонентами у політичній дискусії і він використав сповна цю нагоду облити брудом «ненависних незгідних». Цими незгідними з думкою відомого чоловіка виявилися політик і науковець Ірина Фаріон, науковці та публіцисти Ростислав Мартинюк та Ірина Магрицька й, аз грішний, Олег Баган, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова, політолог і літературознавець.
Стосувалася полеміка публічної заяви на підтримку кандидатури П. Порошенка у Президенти, яку зробили разом Я. Кендзьор, Михайло Косів, Ігор Калинець і Степан Давимука. Ті четверо, яких проклинав п. Ярослав, були звинувачені в «зрадництві інтересів України» тільки за те, що посміли не погодитися із заявою на підтримку П. Порошенка і щось там сказали, пропонуючи власну аналітику і власне бачення політичної ситуації.
Увесь виступ Я. Кендзьора, дуже емоційний і роздратований, вилився в суцільне обзивання чотирьох незгідних «кротами Кремля», «гопниками», «агентами Москви», «провокаторами» тощо. Автор інформаційної атаки страшенно перекручував зміст виступів незгідних, власне, він дуже мало наводив думки та аргументи своїх противників, а лише проклинав їх і звинувачував, як останніх негідників. При цьому п. Ярослав постійно повторював, що він і його однодумці відбули в совєтських таборах довгі строки ув’язнення, що вони «боролися за Україну» і ніхто не сміє якось суперечити їхній теперішній політичній позиції. Така логіка виглядала цілком дивною, бо дисиденти в інтерпретації п. Кендзьора поставали такими собі «напівбогами патріотизму», «абсолютними носіями національної істини», «бездоганними лицарями української політики» і лише «останнім негідникам», «запроданцям Кремля» могла прийти в голову думка якось сперечатися з українськими дисидентами.
Зауважу, що я, наприклад, у своїй дискусії із заявниками написав розлогу статтю на десятьох сторінках формату А-4 і докладно проаналізував, чому вони не можуть виступати від імені всієї інтелігенції (а саме так подавали заяву всі ЗМІ!), чому нелогічною є їхня атака проти кандидатури Р. Кошулинського, і чому дисидентство втратило протягом 1990-х — 2000-х рр. авторитет в очах українського суспільства через власну розгубленість перед викликами епохи, через відсутність власних якісних та творчих громадянських та культурологічних проектів, через слабку ідейну й ідеологічну виробленість дисидентського руху загалом і політичну дріб’язковість більшості його представників. (Див публікацію: Баган О. Чи вміщується українська інтелігенція в трьох «К»?» // інтернет-видання «Вголос»). На десятки моїх аргументів у критиці змісту заяви на підтримку П. Порошенка Я. Кендзьор не знайшов жодного контраргументу! Лише самі образи, обзивання, оббріхування! Дивно спостерігати таку поведінку від людини, яка, справді, колись сміливо боролася із тоталітарною системою, протистояла брехні і несвободі.
«Я. Кендзьор зашкодив цілому дисидентству, яке постало в його іпостасі абсолютно нечесним, націленим на розправу з інакодумними»Такий неморальний спосіб боротьби зі своїми опонентами промовляє про багато що. Насамперед він промовляє про інтелектуальну вичерпаність сучасних представників дисидентства, про їхню вгрузлість у власні перебільшені амбіції, про надмірну озлобленість проти суспільства, яке розвивається за своїми законами і стає незрозумілим для них. Справа не тільки в тому, що п. Кендзьор вихлюпнув на нас чотирьох безмір брехні і обмовлянь, чим образив і принизив нашу гідність і честь, що дає нам підстави для пошуку в суді справедливого захисту, а передусім справа в тому, що він виплеснув в інформаційний простір безмір злоби, жахливу нетерпимість до думки іншого, які є несумісними з традиціями того дисидентства, ідеалами якого прикривається наш шанувальник Президента Порошенка. Цим Я. Кендзьор не просто зашкодив своєму обранцеві, а й зашкодив цілому дисидентсву, яке постало в його іпостасі абсолютно нечесним, підступним, засліплено-зловорожим, націленим на розправу з інакодумними.
Сучасне життя, за вільність і відкритість якого боровся п. Кендзьор, розвивається в Україні так, що щораз більше українці прагнуть розуміти, критикувати, переосмислювати. І це добре. Формується нова нація: динамічна, більше індивідуалістична, аналітична. Принаймні так є в ліпшій її частині, тій, що веде активне інтелектуальне життя. Я. Кендзьор із однодумцями вирішив накинути людям спрощену формулу, чому вони мають голосувати за П. Порошенка, не навівши переконливих аргументів і повівшись при цьому дещо примітивно: вся надія у цій акції лягала на старий авторитет дисидентства.
Однак вийшов провал: заявники виглядали просто смішно зі своїм апломбом «всезнаючих патріотів». На це й зреагувало суспільство (п. Кендзьор чомусь не сказав під час телеефіру, що публікації і відео його опонентів мали особливо велику підтримку в інтернет-читачів і глядачів!). Тому істерика шановного колишнього дисидента на це, його озлобленість через інтелектуальну поразку стали лише додатковим свідченням про слабкі критерії і принципи у сфері совісті нашого героя.
Кожен, кого так принижував Ярослав Кендзьор, зробив у своєму фаху і своїй сфері громадянської активності доволі багато і має таке ж громадянське право і громадянську потребу висловлювати свою думку і захищати свою політичну позицію, як і будь-хто інший. Тому спроби Я. Кендзьора обкидати вільних людей брудом лише засвідчили ту фатальну роль, в якій виявилося українське дисидентство в новітніх умовах.
Тож для підсумку мені досить навести думки із своєї аналітичної статті, яка так роздратувала «вічного борця за Україну» і від якої я не планую відрікатися: «Загальним підсумком дисидентства в сучасній Україні є той факт, що воно стало гальмівним фактором у розвитку новітньої політичної свідомості українства, часто його представники баламутили суспільство нерозумними планами і діями, прибивали своїм авторитетом нові продуктивні і вольові тенденції в громадянстві і політиці (бо ж всі чекали: а що скажуть наші «генерали»?), своїм низьким рівнем громадянської дисципліни (кидання по різних партіях, непослідовність дій, дріб’язковість вчинків) дисиденти максимально хаотизували український національний рух, деморалізували його, своїм слабким в ідеологічному плані світоглядом вони привчили суспільство до пустомельства і поверхових суджень, бо систематично говорили банальності (як Л. Лук’яненко), а видавали це за «велику мудрість».
Якщо в країнах Середньої Європи (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Литва, Латвія, Естонія тощо) колишні дисиденти витворювали потужні політичні рухи з виразними ідеологіями, засновували авторитетні й дієві інституції, ставали президентами і політичними лідерами (серед іншого, відродили політичні ідеї і традиції консерватизму як специфічної філософії духовного зміцнення націй, формування їхньої гідності), то в Україні дисидентство розлізлося, як комашня, по маленьких соціальних нішах і ми не можемо навіть сказати, який набір ідей воно виражає, на що уповає, в чому його сутність. Воно в нас ніяке.
«Дисиденти з’являються «на поверхні» тільки для того, аби позаважати, перекрити рух до чогось нового і здорового»Прикрістю є те, що, як і в нашому конкретному випадку, дисиденти з’являються «на поверхні» тільки для того, аби позаважати, перекрити рух до чогось нового і здорового. Давно втративши орієнтацію в суспільно-політичній проблематиці сучасності, вони наче заздрять новим і незрозумілим для них тенденціям, реагують на них, як сліпий на яскраве сонце.
Передбачаємо, що реакція на нашу статтю буде «класичною» з боку дисидентства і його міщанського середовища, яке одне ще може зносити цю банальщину: мовляв, як сміє цей «провокатор» паплюжити «героїв», як сміє «писок відкривати», адже він «під стіл пішки ходив», коли вони сиділи в тюрмах і таборах; тільки «агент Москви» може так критикувати нашу «традицію боротьби» тощо.
Проти таких «аргументів» важко знайти контраргументи. Та мусимо чесно сказати собі: минає 28-й рік незалежності України, нація й далі перебуває на роздоріжжях невизначеності і затуманеності щодо своїх цілей, ніхто й не пробує щось переосмислювати і переінакшувати, ніщо відкрито і правдиво не оцінено і не проаналізовано. Українство програє на багатьох фронтах через неорганізованість і дезорієнтованість. Ми й далі стоїмо перед загрозою повторити ті ж помилки, які привели нас до страшних поразок, як після Майдану 2014-го, коли перемогою скористалися пристосуванці і профанатори, а ті, що героїчно билися і боролися з бандитським режимом за поступ і розвій нації, тепер знову стоять перед такими ж завданнями, як і до Майдану».
ІА "Вголос": НОВИНИ