[media=144830,144831,144832,144833,144834,144835]
Про це повідомляє кореспондент «Вголосу».
Автор ідеї Іван Качанюк розповів: «Я був пов’язаний з цими людьми у 80-х рр. Я приїхав священиком на богослужіння до цього села. Мене вразило надзвичайно їхнє активне духовне життя. Пізніше довідався, що ці люди переселені - депортовані зі своїх родинних місць із Закерзоння. Вони постраждали подвійно: як національно, так і духовно. Ці люди, які депортовані із Закерзоння, ніколи не називають домом місце, де зараз живуть, - кажуть про свою батьківщину: там у нас, вдома». Тому цим фільмом хотів залишити пам’ять про жервти тих людей».
За його словами, загалом у двох частинах фільму головною ідеєю є роль мирян в історії української підпільної греко-католицької церкви.
У першій частині фільму, який знімали на території сучасної Польщі та України, розповідь про релігійну лемківську сім’ю до депортації та спогади героїв із Закерзоння – втраченого раю для українців.
У фільмі показано і кадри церкви у с. Ванівка та музею лемківської культури у с. Зиндранова Кроснянського повіту, церкви Преображення Господнього у Ярославі, цвинтар у с. Жухів Підкарпатського воєводства, що зараз на території Польщі.
Також у стрічці - історії уродженців Ярославського та Бєщадського повітів, яких депортували на територію тодішньої УРСР після встановлення нового кордону між Польщею та СССР і рішення про «обмін народами», що спричинило знищення на території Закерзоння українського національно-духовного життя.
«Ніхто не хотів розуміти: як це так? Тут жили наші діди, прадіди, був наш цвинтар, наша церква», - згадує у фільмі про примусове переселення уродженець Бєщадського повіту Василь Бунга.
У фільмі герої згадують і про те, що тоді саме священиків перших піддавали репресіям, часто розстрілювали. Церква після заборони стала підпільною і жила в екстремальних умовах, проте й надалі піклувалася вірянами Закерзоння.
Інші герої фільму також пригадують, як у вагонах для худоби тоді вивозили українців із Закерзоння на територію радянської України.
Також герої стрічки згадали і про трагедію, що спіткала українців у с. Пискоровичі, коли підрозділи Армії Крайової постріляли кілька сотень українців.
«Хати горіли, а ми, маленькі діти, переховувались у лісі і камінь під голову клали, бо хотіли спати. А тоді нам сказали інші: «Ходіть, подивіться: наше село горить!» Так ніби свічки світили аж до самого Сяну. Люди плакали, страшно було, бо не знали, куди потрапимо», - додав Василь Бунга.
У фільмі показано і те, що депортованих із Закерзоння українців відправляли переважно у південно-східні області тодішньої УРСР. Іноді люди намагалися повернутися на батьківщину, але на польському кордоні розуміли, що це неможливо. Тому поселялися на території Західної України. Зокрема, у фільмі висвітлено життя депортованих українців у с. Тисмениця Івано-Франківської області, звідки тоді виїхали поляки. Іноді їх не розуміли, проте згодом місцеві та переселенці стали прикладом співжиття у милосерді та добрі.
На екранах львівських кінотеатрів фільм презентують у кінці лютого.
ІА "Вголос": НОВИНИ