Українці йшли на мир з поляками, але останні використовували це, щоб зміцнитись
Олег Павлишин, доцент кафедри Новітньої історії України ЛНУ ім. І. Франка:
Ще у вересні 1918 р. було зрозуміло, що війна для Австро-Угорщини закінчиться поразкою. Тоді українські військові разом з Народним Комітетом Української національно-демократичної партії таємно створили Центральний військовий комітет, оскільки розуміли, що треба буде застосувати силу для взяття влади у свої руки. Українські ж політики вважали, що владу українцям передадуть мирним шляхом. Цікавим є те, що створення парламенту галичан та буковинців, Української Національної Ради, було погоджено з цісарем, який розумів, що держава Габсбургів програє, і треба було вийти з цієї ситуації шляхом утворення федерації. Однак лідери Антанти не підтримували такий проект. Українські парламентарі також пізніше писали, що хотіли залишитись у австрійській федерації.
Рішення про повстання виникло під загрозою встановлення польської влади. 28 жовтня у Кракові утворилась Польська ліквідаційна комісія, яка мала прибути до Львова і захопити владу у місті 2 листопада, бо 1 числа – свято Всіх святих. Переважна більшість урядовців у Львові була польської національності, у місті серед поляків було багато офіцерів запасу – поляки мали більшу і якіснішу силу.
Встановлення влади 1 листопада збройним чином – це була ризикована операція з боку українського Центрального військового комітету. Однак питання стояло так: зараз або ніколи. Такі ж повстання українці організували і у повітових центрах – там також були підготовчі комітети до захоплення влади. В абсолютній більшості повітів, в 49-ти, до 6 листопада була встановлена українська влада.
Виставка «ЗУНР: у війні та державотворенні»
Суть здвигу українців у тому, що вони ризикнули – це, фактично, було революційне встановлення влади, бо ж ніякого офіційного рішення щодо передачі влади у Східній Галичині Українській Національній Раді у Львові не було. Австрійський уряд зволікав з цим рішенням. Увечері 31 жовтня українська делегація пішла до віденського намісника генерала Гуйна з вимогою політично передати владу, однак останній відмовився. Галицькі політики намагалися діяти легальним чином, але зрозумівши, що нічого не вдасться, що поляки можуть випередити – вони прийняли рішення про повстання.
У Львові були спроби примирення між українцями та поляками, митрополит Андрей Шептицький ініціював ці переговори. Українці десь погоджувались, розуміли, що не потрібно кровопролиття. Під час переговорів у листопадові дні 1918 р. українські та польські військові навіть фотографувалися разом. Однак, як згадують тогочасні автори, ці переговори були ініційовані поляками для того, щоб накопичити сили і переламати ситуацію на свою користь.
Чому січові стрільці прибули до Львова лише на третій день війни?
Олександ Дєдик, науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства:
Створення держави так чи інакше вимагає опертя на мілітарну силу. Такою силою для політиків майбутньої ЗУНР був Легіон Українських Січових Стрільців, створений 1914 р. Постановою Української Національної Ради від 30 жовтня 1918 р. Легіон офіційно був визнаний «основою і зав'язком» українського війська. Відповідно, саме з січовиками були пов'язані найбільші сподівання галицьких політиків у перші листопадові дні 1918 р.
Виставка «ЗУНР: у війні та державотворенні»
Уявіть собі, яке було розчарування, коли той фундамент, на якому збирались будувати українське військо, почав просідати. Замість того, щоб виконати наказ українського командування і прибути до Львова вже 1 листопада, усусуси затрималися в Чернівцях. З одного боку, з власної вини, а з іншого – з об'єктивних причин. Прибути до Львова так швидко військовим ешелоном було нереально, хоч би через те, що залізничній службі необхідний певний час, аби його сформувати. Потрібно зібрати порожняк, узгодити графік руху, вирішити чимало інших питань. Навіть затверджена 2015 року інструкція із залізничних перевезень вимагає від військових подавати заявки на термінові перевезення за три доби до запланованої дати виїзду. УСС повинні були вирішити це питання протягом кількох годин. Однак, навіть якби приставили залізничнику дуло до лоба – це було неможливо. Є об'єктивні речі, які не можна виконати навіть під загрозою смерті. Допоміг вирішити проблему ерцгерцог Вільгельм Габсбург (відомий також як Василь Вишиваний), своїм впливом змусивши помираючий механізм імперської влади зробити останнє зусилля. Та навіть за таких обставин на збір вагонів знадобилося 12 годин. Казарми січовиків у Чернівцях знаходились у передмісті Гореча – це приблизно 40 хв пішого ходу до залізничного вокзалу. 1 листопада – День усіх святих – найняти транспорт було неможливо. Переносячи спорядження на собі, щоразу долаючи по 40 хв туди і назад, багато не набігаєш. Відтак завантажитися вдалося щойно вранці 2 листопада. Далі вичікували нагоди включитись у графік руху одноколійної залізниці, на роботі якої вже позначилися найрізноманітніші революційні події. Годі дивуватися, що перший ешелон усусусів приїхав до Львова щойно опівдні 3 листопада.
До об'єктивних додалися й суб'єктивні обставини. Після того, як перший ешелон разом з сотником Осипом Букшованим вирушив до Львова, січовиків несподівано огорнув революційний шал. Вони чомусь вирішили, що одного ешелону для боротьби з польськими повстанцями у столиці Галичини вистачить. Решта, залишаючись у Чернівцях, вважала, що їм слід обороняти Буковину від можливих зазіхань Румунії. Відтак хворому Василеві Вишиваному довелося їхати на вокзал і переконувати, що доля революції, а з нею й майбутнє Буковини, вирішується у Львові. Все це треба було стрілецтву пояснити, «запхати» у вагони і відправити до столиці ЗУНР. У підсумку останній ешелон усусусів прибув до Львова 6 листопада. Шести днів вистачає будь-якому повстанню, щоби закріпитися, що і зробили поляки. Українське командування у Львові зобов'язане було враховувати можливу затримку січовиків, зважаючи, хоча б на згадані об'єктивні причини. Адже у кожній ситуації виникають непередбачувані обставини, так зване «кляузевіцеве тертя», на подолання якого у будь-який план слід закладати певний запас міцності. На жаль, цього не трапилося.
У підсумку можемо констатувати, що перші, а тому найважчі дні вуличних боїв у Львові винесли на своїх плечах не стрільці Легіону УСС, а українці – вояки колишніх запасних формувань австро-угорського війська, серед яких переважали особи старшого віку, виздоровці та молоді рекрути. Попри, здавалося б, сумнівну боєздатність, вони змогли втримати дві третини міста до появи січовиків. У перші листопадові дні 1918 р. українські сили нараховували близько 2,5 тисяч військовослужбовців, включаючи не лише «багнети», але й допоміжний персонал. Максимальна чисельність українського війська в боях у Львові сягала приблизно 5 тисячосіб. Сили польських повстанців становили 6 022 осіб.
Це було революційне перейняття влади
Орес Круковський, старший науковий співробітник відділу Визвольної боротьби України Львівського історичного музею:
Події розвивалися надзвичайно швидко. Вже 29 жовтня чехи проголосили свою незалежність. Захоплення українцями влади відбулось в останню хвилину. Вночі 31 жовтня Вітовський лише завдяки своїй наполегливості та харизмі переконав політиків на збройний виступ. Якщо говорили юридичними термінами – це було революційне перейняття влади, це не був переворот, адже українці проголосили створення незалежної української держави на своїх етнічних землях в межах Австро-Угорщини ще 19 жовтня. Питання справді стояло таким чином: українці чи поляки першими візьмуть владу? Останні злегковажили. У міжвоєнний період багато польських військових писали, що для них було повною несподіванкою, що українці так зорганізувались. Поляки були приспані своєю кількісною перевагою у Львові.
Те, що впродовж трьох тижнів боїв у Львові в галичан було три головнокомандувачі війська–Дмитро Вітовський, Григорій Коссак та Гнат Стефані – говорить про велику виснаженість, яку пережили наші керівники. Вітовський кілька дів не змикав очей – він був на межі фізичного виснаження.
Поляки ж повстали проти законної української влади.
Що вони можуть знати про Україну? Де ті карти України?
Олег Павлишин, доцент кафедри Новітньої історії України ЛНУ ім. І. Франка:
На допомогу галичанам у боях за Львів прибув загін наддніпрянців імені Гонти, яким керував отаман Андрій Долуд. Їх було 45 чоловік. Поляків це налякало – казали, що це козаки прийшли з Великої України, а для галицьких українців прибуття наддніпрянців мало важливе моральне значення. Долуд був бойовий командир, однак він не дуже дослухався до галицького військового командування. Його роль була провальною, хоча це був історичний прецедент соборницького характеру.
Виставка «ЗУНР: у війні та державотворенні»
У складі Галицької Армії були також головнокомандувачі, наддніпрянський гарматний полк, авіація... Наддніпрянці без особливого завзяття приїхали в Галичину – вони не мали поняття, що тут також живуть українці і за що вони мають боротися.
Соборницькі відчуття були більше прийнятні для Галичини. Саме утворення ЗУНР було трошки дивним для галичан – вони одразу хотіли злуку з Великою Україною. Однак політики не дуже поспішали, бо не знали, що буде із державою наддніпрянців. Саме під тиском галицьких військових та населення розпочався процес об’єднання.
На початку 1919 р. Галичина також відправляла свої людей на східний фронт, зокрема в Армії УНР воювали гуцульські підрозділи.
Рівень національного усвідомлення у тогочасних солдат не був високий. Іван Боберський колись писав: «Що вони можуть знати про Україну? Де ті карти України? Відтак тоді і почали друкувати карти, щоб пояснити, що Україна не є лише там, де мешкає той чи інший солдат».
Михайло Галущак, Вголос
ІА "Вголос": НОВИНИ