Загальновідомим є той факт, що історія відіграє значну роль у житті суспільства. Але, на жаль вона є ідеальним полем для витворення тривких ідеологем, якими послуговуються в якості поживи для решти суспільства, на загал не надто обізнаного в усіх тонкощах історичного минулого, та яке потребує готового, спрощеного уявлення про певні події. На пострадянському просторі такими стали події Другої світової війни як найбільш контроверсійні в історії ХХ століття.
Говорячи про історію як науку, слід зауважити, що її постійно переслідує проблема витворення стійких метанаративів. Історична наука пройшла етапи свого становлення від дитячої довіри до джерел як до останньої істини до їх найкритичнішого аналізу; від класичного опису подій до наративного викладу матеріалу; від глобальних досліджень до мікроісторії, тощо. Крізь цю призму розвиток історії як науки супроводжувався від "обожествлення" метанаративу до закликів та активного намагання його уникати. Слід зазначити, що виклад матеріалу завжди залежав як від особистості дослідника, так від часового проміжку, в якому він живе та працює.
А час та події, які відбуваються довкола, завжди накладають свій відбиток на результати роботи. Він викладає це в тій манері, яка є притаманна тому чи іншому періоду його життя. Також значний вплив на нього справляє епоха та ментальні особливості, притаманні його країні та нації. Здається, так можна сказати про будь-якого дослідника – як в минулому, так і теперішньому. Бо ж історик – той самий реконструктор, який з решток фактів «склеює» події та подає їх у тій формі, яку вважає за потрібне використати.
На початку 1990-рр. у новостворених країнах пострадянського простору дуже гостро постало питання витворення власних національних історичних концепцій висвітлення подій Другої світової війни. Найпершими у цьому були прибалтійські країни, які відразу ж оголосили радянський період окупаційним. В Росії опісля приходу до влади Владіміра Путіна щоразу сильніше набирає ваги повернення до традицій радянського минулого, схрещеного з історичною спадщиною Російської імперії як символом неперервності минулої та теперішньої Росії. Це стосується як сфери науки, так і сфери культури.
Політика є невіддільною частиною того, що називається історичним дослідженням. Це стосується як у підборі фактичного матеріалу, методів, так і самого висвітлення подій. Таким чином дослідження перетворюється на своєрідну історичну політику, в якій йде безперервна боротьба за ту чи інакшу точку зору. Але усе це лишається "за лаштунками" кола професійних дослідників, допоки не потрапляє у публічний вимір. Тоді "чорно-білий" набір міфів перетворюється у потужну зброю у пануванні над людською свідомістю.
В лютому 2010 року російський кіноринок збагатиться другою частиною пригодницького кіночтива "Мы из будущего". Патріотичне кіно в Росії набуває неабиякої популярності, особливо в якості необробленого поля для ідеологічних інтерпретацій. Бо де ще, як не в кіно, є можливість наочно висловити власну історичну візію подій, втілити в життя відповідну ідеологічну концепцію. З цієї точки зору у російської сторони є одна велика перевага – вони це роблять. Чого не відчувається в нас.
В Україні за усі роки незалежності не було знято жодного якісного історичного фільму, який би зумів заволодіти увагою глядача. На даний момент український кінематограф переживає не найкращі часи. Гостра кадрова криза, зумовлена повільною зміною поколінь та відсутність належної уваги до кінематографу зі сторони держави змушує молодих спеціалістів їхати на роботу до Голівуду або в сусідню Росію, де цим галузям приділяється належна увага. Замість того, щоб поступитися місцем молодим та талановитим, метри "радянсько-українського" кіно вихваляються колишніми заслугами, будучи нездатними творити нове. В Україні, по суті, відсутнє державне замовлення на кінострічки з національно-патріотичним ухилом, яке б сприяло вихованню молодого покоління.
У плані плинності кадрів у російського кінематографа справи не набагато кращі. Але належне фінансування галузі поряд із державним замовленням на подібного роду продукцію створює належні умови для патріотичного виховання молоді та формування в них відповідних стереотипів мислення. Особливо, коли задля швидкого ефекту дії кінематографісти створюють низькоякісні з мистецької точки зору, але просякнуті відповідними ідеями та гаслами фільми.
В російському суспільстві активно пропагується власна концепція історії, в якій радянський період, особливо сталінський, проголошується позитивними, а негативні сторінки "ретушуються" або замовчуються. Одним з головних ідеологів цього підходу є історик Алєксандр Дюков, відомий своїми ідеологічно заангажованими працями з досліджень історії СРСР, який висловлює різке негативне ставлення до висвітлення подій новітньої історії в теперішній Україні.
Подібна політика вже дає свої політичні плоди. Яскравими тому прикладами є акція зі вшанування 70-річчя початку Другої світової війни у Гданську, на якій прем'єр Путін намагався применшити роль СРСР у розв’язанні війни, переклавши усю провину на європейські країни; іншою такою подією стало створення при президенті Росії комісії з протидії фальсифікації історії. В Європі, де історія, на відміну від пострадянського простору, є відділена від політики, такі кроки виглядають дивними та незрозумілими.
В Україні, опісля тривалих пошуків національної ідеї, з приходом до влади Віктора Ющенка, справа, здавалося, зрушила з мертвої точки. Такі кроки, як публічні акції зі вшанування жертв Волинської трагедії, актуалізація питання щодо ролі ОУН та УПА, створення нової шкільної програми з вивчення української історії сприяли зацікавленню українського суспільства сторінками власної історії. Найбільш вдалою стала традиція вшанування пам’яті жертв Голодомору та його визнання як акту геноциду проти українського народу. Ця подія, яка мала б стати визначальним об'єднавчим фактором для усієї держави, як, наприклад, Голокост для євреїв, подібно попереднім крокам, стала предметом жорстких політичних дискусій.
Також вдалими кроками стало заснування Українського інституту національної пам’яті, як державного органу з дослідження та формування національної історії. Було звернуто увагу на нове покоління істориків, які пропонували власні історичні концепції. Таким знаковим моментом стало призначення на посаду голови Державного галузевого архіву СБУ Володимира В'ятровича, колишнього директора Центру досліджень визвольного руху, відомого власним поглядом на проблемні моменти новітньої української історії, який виступає за кардинальний перегляд концепції участі українців в Другій світовій війні.
Але тепер, підсумовуючи усе вищесказане, треба зазначити, що політика національної пам’яті, яку так активно проштовхував президент Ющенко, була безсистемною та популістською. Рішення, прийняті в "ручному" режимі та з урахуванням політичної кон’юнктури, хоч і поліпшили загальну ситуацію із вивчення минулого, але їм бракувало системності. Фактично з поля зору були упущені інформаційна та культурна сфери.
Негативним моментом стало те, що питання історичної пам’яті в руках президента стало предметом активної передвиборчої спекуляції. Порушення Службою Безпеки України кримінальної справи щодо Голодомору 1932-1933 рр., з відкриттям якої "запізнилися" на 15-18 років, виглядає звичайним піар-кроком, що має на меті відвернути увагу від поточних негараздів в державі, зосередити та закріпити в суспільній свідомості образ Ющенка як президента-реформатора, "сильну руку", рішучого лідера, здатного приймати рішення. Незважаючи на промахи в міжнародній, економічній та політичній "шахівницях", Ющенко намагається відігратись за рахунок спекулятивних маневрів з національною історією.
І хоч, загалом, деякі втілені ним кроки в галузі національної історії були несподіваними та контроверсійними, наступний президент навряд чи продовжить так активно цим займатись. Принаймні, на передвиборчому "горизонті" таких не передбачається.
Попри усю передвиборчу риторику, найвірогідніше, що наступник, у першу чергу в зв’язку зі світовою економічною кризою, не буде втручатись у справу перегляду історичного минулого. Опісля помаранчевого Майдану, з 2004 року країна опинилася політично поділеною кордоном історичної пам’яті. Саме тому позитивним був би такий крок нового президента, який би зняв з політичного порядку денного усі дискутивні питання, що знизило б і без того високу напругу в суспільстві.
фото: neublack.com
ІА "Вголос": НОВИНИ