[media=105117,105120,105122,105124,105128,105131,105133,105134,105136,105137,105142,105145,105149,105152] 

Історія українсько-польського прикордоння ніколи не була простою. Взаємні кривди, в значній мірі спровоковані третіми силами, ще довго не даватимуть спокою як українцям, так і полякам. Але найкраще будувати добре майбутнє обох народів, простивши один одному гріхи наших дідів. Повага, толерантність, християнська любов, здоровий глузд та спільна боротьба проти тоталітарних режимів – ось той ґрунт, на якому формується сьогодення й майбутнє українців та поляків. І яскравий приклад цьому вшанування пам’яті трагічно замордованих у селі Пискоровичі українців.

У 1939 році у цьому мальовничому селі, що за якихось 60 кілометрів від сьогоднішнього українсько-польського кордону, проживало 2300 українців, 340 поляків і 60 євреїв. Жили вони мирно, на релігійні свята ходили один до одних в гості. Але друга світова війна внесла трагічні корективи. Люди були змушені покидати свої рідні домівки. Українці готувались до примусового виїзду до Радянського Союзу.

17 квітня 1945 року радянська переселенча комісія зібрала у приміщенні місцевої школи велику групу українців на збори з приводу переселення до УРСР. Але пізно ввечері до будинку вдерлись представники польських боївок та почали вбивати беззахисних людей. В результаті цієї злочинної акції в школі та в самому селі було вбито близько 190 осіб. Поховані вони у кількох спільних могилах на місцевому цвинтарі.

У 1960-х роках на одній з цих групових могил після багатьох звернень до місцевої влади було встановлено скромний надмогильний пам’ятник. За фінансової підтримки пана Романа Базидевича зі США облаштовано другу групову могилу, що була освячена у жовтні 2005 року.

Після кількарічних старань від відповідних органів польської влади було отримано згоду  на встановлення на фасаді школи пам’ятної таблиці, на якій польською і українською мовою викарбовано: «Пам’яті мешканців української національності з Пискорович і околиць, замордованих у цьому будинку в квітні 1945 року». Ініціатором цього благородного задуму, як і збору пожертв на виготовлення таблиці, був Дмитро Молодій з Бродів та Іван Когут з Пискорович. Урочисте посвячення та відкриття меморіальної таблиці відбулося 2 грудня 2007 року.

Навпроти школи, де відбувались згадані трагічні події 1945 року, стояла греко-католицька церква Святого Івана Богослова. Час та злі люди призвели до практично повного руйнування святині: залишився лише фундамент та уламки стін. На місті, де колись молились Богу, вінчали молодят та хрестили дітей, десятки років гуляв вітер.

Але кілька років тому місцева польська влада виявила подиву гідну позицію: за символічний один злотий подвір’я колишньої церкви передали у власність УГКЦ в Польщі. Народилась ідея побудови на цьому місці каплички.

Натхненником та головним спонсором будівництва став виходець з цих країв, що мешкає нині у Детройті, Роман Базилевич. І ось 3 жовтня ц.р. за участі понад сотні прочан з України, десятків місцевих мешканців митрополит Перемисько-Варшавський УГКЦ, архієпископ Кир Іван Мартиняк здійснив чин посвячення каплиці Святого Івана Богослова в Пискоровичах. Йому допомагали єпископ УГКЦ Євген Попович та 13 священиків.

Примітно, що в урочистостях брали участь представники місцевої польської влади: солтис Алєксандер Дудек, війт ґміни Кшиштоф Собейко, представники Лєжайської повітової ради, місцевий римо-католицький парох.

Як зазначив голова Товариства «Надсяння» Володимир Середа попри складну і трагічну історію українців цього села, сьогодні у Пискоровичах існує приязна та толерантна атмосфера щодо вшанування пам’яті загиблих у 1945 році. Місцева громада добре пам’ятає минуле, але хоче будувати нове, справжнє сусідське українське-польське майбутнє.

Символічно, що під час освячення каплиці, на небі над Пискоровичами з’явився своєрідний хрест із хмар. Сам Господь благословив це богоугодне діло побудови нової святині та перемоги християнського Духа добра, любові і злагоди заради миру і спокою на цьому українсько-польському пограниччі. В ім’я пам’яті минулих поколінь та прикладу для нащадків.

Андрій Болкун, спеціально для «Вголосу»

Фото автора

ІА "Вголос": НОВИНИ