Що для вас є війна? Як ви ставитеся до тих подій, які вже третій рік відбуваються в нашій країні?
Дякувати Богу, що ви не кажете «АТО». Це дійсно війна, іншого слова тут не підбереш. Я фізично здоровий чоловік, у будь-якому разі мені так здається. Мені 53 роки. Ну що можна говорити і думати про війну? Звичайно, що це – горе. Це горе, горе, і тисячу разів – горе. А все решта – це складові цього слова: це трагедія, це смерть, це завжди несправедливість. В нас багато хто з політиків, блогерів, «диванної армії» намагається виправдати «особисту неспроможність», використовуючи різні запозичені афоризми (як АТО). Потрібно говорити про речі своїми іменами: те, що відбуваються – це дійсно війна
На мою думку, це справжня спроба Кремля, і Путіна особисто, вирішити проблеми своєї влади, вирішити проблеми її незмінності, залишитися на троні якомога довше. Для них Україна є, в якомусь сенсі слова, останнім форпостом. І, якщо у нього не вийде, а у нього не вийде, то він втратить навіть не територіально, не дивлячись на усі його захоплення. Я глибоко переконаний, що рано чи пізно – чудес не буває, питання в часі, все одно він все віддасть. Точніше, заберуть. Або може й не у нього. Але це – його спроба зберегти оцю смішну великодержавність, отих «бездарів», яких вони на своїх знаменах ретельно пестують. І у цій його страшній грі цинічно і безпощадно гинуть люди, в тому числі, його ж громадяни, яких він з легкістю клав сотнями тисяч в Чечні. Він відправляє своїх громадян до нас на Донбас, говорячи, що їх там немає. З такою ж легкістю він їх відсилає на вірну смерть в Сирію і т.д. От і все. Це просто крайні, цинічні, нелюдяні речі. Ось що таке війна, яка відбувається всередині нашої країни.
Мені байдуже, що там відбувається в політичному і суспільному житті Росії, хоча й у мене там є родичі. І частина із них, в моєму розумінні, адекватна, частина – не дуже, як і у нас тут. Мене більше хвилює, щоб наша країна була дружньою і єдиною. У нас самих є проблеми.
Що нам потрібно зробити для того,щоб Україна нарешті перемогла в цій війні, щоб покращився рівень життя? Треба почати із себе чи є, все-таки, проблеми у владі?
Потрібно починати з себе, в буквальному сенсі слова. Якщо це відбудеться, тоді й почне формуватися громадянське суспільство. Воно повинно бути здоровим, таким, що не піддається витівкам окремих радикалів, які, прикриваючись різними знаменами, гаслами, в тому числі ультрапатріотичними, сидять на утриманні того ж Кремля.
Потрібно рішуче, без будь-яких винятків, очистити нашу країну від людей, які давно себе скомпрометували. Громадяни України давно вже знають, хто на кого опрацює і звідки в них гроші. Якщо наше суспільство буде творитися за таким принципом, тоді в нас буде своя Чехословаччина і свій Вацлав Гавел. В деякому сенсі слова – це і є моя пропозиція та рішення по очищенню та створенню справжнього українського суспільства.
Українська влада є хворою. Я не розумію, чому багатьох людей це дивує. Чудес не буває. Всі, хто приходить до влади, вже є нездоровими. Суспільство від того теж страждає. Це треба визнати. Спадає на думку порівняння з алкоголізмом. Поки алкоголік думає, що в його бідах, у безперестанному вживанні алкоголю винні погана дружина, теща, недостатня кількість грошей на роботі – він буде продовжувати пити, поки він сам собі не скаже: «Чувак, ти – хворий». От така ж історія з цим. Наше суспільство хворе від такої влади. Ми повинні це визнати і вже, відштовхуючись від цього, вирішувати проблему. Це базис, а все решта – це надбудова, яка є важливою. Це як храм, який для того, щоб стояти і встояти, повинен мати кістяк. Ось цей кістяк, оцей каркас потрібно вибудовувати прямо зараз.
Чи потрібна нам була революція у 2013-2014 роках?
Зараз з’явилося достатньо багато думок про те, навіщо це нам було потрібно, комусь при Віті було добре, не було війни, долар був по 8 та інше. Це все замилювання очей. Наша влада не знає, що робити в такій ситуації, вона не працювала у серйозних економічних умовах, котрі інстинктивно закладають у всіх тих «штуках». До сих пір існує якесь відношення до депутатів по принципу «знизу-догори». Більшість з них – банальні нікчеми. Просто нікчеми, яких винесло на хвилях Майдану. Це як річка, яка своєю течією виносить наверх і тріски, і пляшки, і банки і т.д. Тому для мене – це точно не випадковість.
Я у 2009-му році став громадянином України. Цілком усвідомлено. Прожив до того тут 6 років. По дуже зрозумілим для мене причинам поїхав із Білорусії. Для мене вибір був зумовлений такими подіями.
В ніч на 30 листопада 2013-го року почався розгін студентів, ми в той час їхали з концерту зі Слов’янська. Для мене це все відбувалося ніби не в нашій реальності, потім на Майдані вбили білоруса Михайла Жизнєвського. Я брав участь у похоронній процесії. Після цього я перейшов внутрішній рубікон. Тому для мене це ніколи не буде і не було дарма. А невдачі, я думаю, що вони ще не розпочалися. І серйозні випробування ще не розпочалися. Чую, що у прекрасному Львові, в Києві люди веселяться, бігають, стрибають і ніхто не відміняв права людини на комфортне життя, але потихеньку починають говорити: «та ладно з тим АТО».
Я не знаю. Я там був 50-60 разів. Я не рахую. Першу поїздку ми взагалі зробили через 5 днів після анексії Криму прямо на кордон, де стояли наші дві розвідроти. Їздили на БРДМках поміж позиціями об 11 ночі, тоді ще не було загиблих українців. Все здавалося якимось таким казковим, несправжнім. Після концерту навіть сигналки запускали, щоб полякати ворожий блокпост – до нього було 200-300 метрів. Тоді ще такі дистанції були не смертельними. Ну а потім відбулося те, що відбулося.
Ми свідомо відмовляємося від великих залів, від БК, тому що туди, зазвичай, привозять «аватарів», тих, які, по великому рахунку, на передовій нічого не роблять, сидять, чистять картоплю. Бойові командири відправляють їх на замовні заходи, щоб послухати якусь співачку чи співака. Хто ж справжнього бійця відпустить? Тому ми намагаємося їздити безпосередню до тих, хто воює і захищає. Ці поїздки для мене, без жодного пафосу, як очищення. Там тобі швидко відкривають очі на реальну ситуацію з усіма мовними та державними проблемами. Якось Мочанов правильно сказав: «Що хоча б одне засідання Кабміну, провести б в Авдіївці на промці, в якому-небудь будиночку, то вони б за 20 хвилин прийняли б усі закони на років 20 вперед, щоб дупи залишилися цілими».
Тому війна для мене – це випробування, яке я, напевно, проходжу, і буду проходити. Наші хлопці, які зараз на фронті, саме вони, більше за всіх, хочуть миру. І я скажу більше: вони знають, як досягти нашого українського миру. От саме там. Там діляться тільки на своїх і чужих. Чим далі від лінії фронту, тим більше проявляється «футбольних команд» в цій лізі.
Як війна, поїздки на фронт впливають на вашу творчість, на життя?
Знаєте, я їжджу туди не тому, що я називаю себе артистом. Я себе ним не вважаю. Я якось живу. В мене є радіо, в першу чергу. Зрозуміло, що я люблю музику, я відчуваю себе її частиною. Я туди їжджу, бо мені це треба, в мене там є друзі., тому що я сам офіцер. Я 12 років прослужив в армії, я ракетник, начальник бойового управління. Під час служби в армії був в Баку в складній ситуації на початку 1990-х. Тому, це мені потрібно.
А ще я їжджу туди тому, що коли сам носив форму, то знав, що мені це потрібно. Це моя особиста суб’єктивна думка. Їм не потрібні всі оті теревені про високі цілі, які стоять перед країною. Їм потрібні зовсім нормальні речі: вони сумують за своїми дружинами, дівчатами, дітьми. Вони дуже люблять пісні про любов. І взагалі, більш мирних пісень, концертів, ніж там, взагалі не буває. Наші воїни прагнуть, хоч на хвилину відчути мирне життя, якого вони позбавлені. Я говорю про справжніх вояків, які стоять на позиціях.
Розмови, які там ведеш, жарти, які там слухаєш, анекдоти, які там розказуєш… Це все важко передати. Зрозуміло, що з пустими руками ми не їздимо, але це вже інша історія. Вона безпосередньо творчості не стосується. Зрозуміло, що ми допомагаємо. Серед наших «підопічних» і «Правий сектор», і от нещодавно ОУНівцям в Кримське передав гітару. Також ЗСУ і бригади. Ніякого поділу тут нема і бути не може.
Хлопці і дівчата, які там перебувають, є самодостатніми, їхньому спокою та рівновазі можуть позаздрити ті, хто говорить про це поза зоною бойових дій. Звичайно бувають різні ситуації. Я не намагаюся нічого спрощувати. І горілка є, і все є. Але це не головне. Там живі люди, які зараз займаються тим, що залишають Україну Україною.
Як бути із тими зірками, які не можуть визначитися: чи бути їм в Україні, чи їздити у ту ж Росію на заробітки?
Я за сумісництвом є директором «Русского радіо. Україна». Періодично виникають дискусії, хоча я вже втомився говорити, що ми вже 10 років не маємо ніякого відношення до Москви – ні юридичного, взагалі ніякого. Якраз на фронті мені із цим легше всього. Там розуміють необхідність і важливість всієї цієї історії. Ми працюємо з новинами, «Русскоє радіо. Україна» - це україномовне радіо. Це частина війни. І ми це чудово розуміємо. І вона потрібна. Ті, хто тут цього не розуміє, роблять це свідомо або діють за чиїмись вказівками.
Що стосується зірок, які не визначилися. Чесно кажучи, у мене серед знайомих таких немає або вони при мені цього не говорять. Я поважаю чужу думку, але не хочу витрачати своє життя на тих людей. Я не розумію цього. Я знаю тих зірок, про яких ви говорите: це і Ані Лорак і ще, і ще, і ще. Є стара фраза солдатська: «весна покаже, хто де напаскудив». Вони зробили свій вибір. А я вважаю, що саме формулювання «я визначаюся» - це вже вибір.
Мені не цікава їхня думка і чому вони це роблять.. На відміну від мене, вони виросли в цій країні, їм вона дала все. Все буквально, включно із життям, освітою, вихованням, музикою.
В якийсь момент треба робити вибір. Все це безглуздя закінчується, поки у тебе не з’являється перший загиблий знайомий. У мене такі люди є. Тому обговорювати можливість кататися туди-сюди я для себе виключаю.
Ви були одним із тих, хто зачитував вірш Кузьми Скрябіна «Лист до президентів». Чому ви це зробили і чи не було страшно?
Та ні, не було страшно. Я, як і всі, – звичайна людина. Страшно не було.
По-перше, треба бути все-таки послідовним. Цей лист не був адресований Порошенку. Він був адресований усім президентам незалежної України. Без винятку. Тому що, у часи правління кожного із них, Україна переживала достатньо серйозні, трагічні сторінки своєї історії. Зрозуміло, що в ситуації, в якій ми це робили, більша частина адресувалася чинному президенту. По-друге, цей «Лист президентам» був зроблений як відеоряд до великого концерту пам’яті Андрія.
Нас же після цього викликали до Адміністрації. На 3-х годинній зустрічі президент сказав, що повністю солідарний з позицією Андрія, яка викладена у листі, що він теж хвилюється за все те, що відбувається і т.д. Зустріч була особистою. Не все з того, що сказав президент збулося. Я не буду приголомшувати, бо я не політолог і не журналіст. Чому? У мене звичайно є думка. Я її озвучую періодично у себе в «Facebook» або в ефірі.
В Білорусії було страшно, коли 12 років тому я тікав через кордон. А тут – ні. Треба віддати належне, щоб там про нас ззовні не писали, я переконаний, що живу у вільній країні.
У будь-якому випадку, за той час, що минув, мені ніхто не погрожував, ніхто не намагався якимось чином змінити мою думку. Хоча вона у мене змінилася. Я маю на увазі, все не так добре, як хотілось би.
Чи маєте побажання до наших читачів?
Хочу побажати Вам любові, щастя. Хочу побажати Вам жити у вільній, спокійній, безпечній Україні зі щасливими та добрими, якими безперечно є українці, людьми. Бажаю кожному особистого щастя. Якщо кожен буде хоч трішки щасливим, то тоді наша країна буде щасливою і більше, ніж 42-мільйонною країною.
Алла Федорченко, Марія Доманська «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ