Від 47 % до абсурдності питання

До російської агресії проти України більшість публікацій присвячених Дню 24 серпня традиційно супроводжувалися порівняннями із радянським минулим, мотивуючими, хоч і не завжди економічно переконливими мантрами "що нам дала незалежність", і статистикою "скільки українців сьогодні підтримують незалежність". На всеукраїнському референдумі в 1991 році за незалежність України проголосували 90,32% громадян, але з кожним наступним роком ця цифра змінювалася, і не завжди на користь України. Були роки, коли зубожіння населення, інфляція та безробіття опускали кількість прихильників незалежної України до загрозливого показника - менше половини. У 2011 року соціологічна компанія Research&Branding Group провела опитування, згідно якого, тих, хто голосував би проти незалежності виявилося 28%, а тих, хто проголосував би за незалежність - 47%, і дуже багато було тих, хто не визначився. У 2013 р. напередодні чергової річниці незалежності за неї проголосував би 61% населення.

Звичайно показник прихильників незалежності залежав і від віку - молодь у своїй більшості була "за" життя в незалежній Україні, а пенсіонери ностальгували за СРСР. Крім того, за даними досліджень, чим вищий був рівень освіти респондентів, тим вища  готовність підтримати незалежність своєї держави. Також кількість прихильників державності залежала від матеріального становища: чим вищий у людей матеріальний стан, тим більшою мірою вони підтримують незалежність. Багато громадян чомусь були стійко переконані, що відмовившись від власної державності й передавши управління своєю країною Москві, як це було за СРСР, повинні підвищитися зарплати, має подешевшати газ, ковбаса та горілка, стануть рівнішими дороги і буде чистіше у під'їзді. Однак щороку статистика прихильників та противників української незалежності (яких була напрочуд велика частка) публікувалася в якості непевного доказу: прихильників державності все таки більше. Українці немов ще намагалися довести самим собі правомірність та легітимність існування своєї держави. Хоча у жодній нормальній країні, скажімо у Франції, США, Німеччині чи Японії медіа навіть не рахують прихильників чи противників незалежності - це було б просто абсурдним, а ту мізерну частину противників, які є в кожній державі, - вважали б маргінальними дурнями або провокаторами.

Кінець дискусій українофобів

Російська агресія 2014 року, анексія Криму та тисячі жертв від рук російських убивць зняли питання актуальності статистики прихильників та противників української незалежності і в нашій країні. Кількість твердих прихильників вже давно перевалила за переважаючу більшість, і тут доцільно вжити навіть влучну російську фразу "подавляющее большинство". Постановка такого питання серед українських громадян є своєрідним тестом на адекватність, особливо після подій останніх двох років неоголошеної російсько-української війни. Українці через чверть століття незалежності нарешті досягли саме того соціального консенсусу щодо питання суб'єктності своєї держави, який існує у всіх сформованих та стійких націй. Безумовно, з огляду на колоніальне минуле є й певна частина противників української державності, зокрема серед частини етнічних росіян, які мешкають в Україні і не хочуть виїжджати в РФ, російськомовних південного сходу чи навіть серед стовідсоткових українців, які зазнали впливу російської пропаганди. Але на відміну від минулих років, за публічне висловлювання своїх антиукраїнських поглядів такі духовно заблукалі люди можуть стати жертвами психологічного чи фізичного насильства навіть у Харкові, Одесі чи на українському Донбасі.

Показово, що ще 3-4 роки тому назвати противників України "духовно заблукалими" вважалося "печерним українським націоналізмом" і могло стати предметом судового переслідування, адже таких людей було безліч в українській політиці, шоу-бізнесі, школах та університетах. В найвищих ешелонах влади вистачало відвертих українофобів, які не криючись закликали до ліквідації української незалежності: Петро Симоненко, Наталія Вітренко, Леонід Грач, Олег Царьов, Вадим Колесниченко, Дмитро Табачник, Василь Волга, Ігор Марков і ще сотні їм подібних. Роками ці рупори Кремля засідали у провідних політичних ток-шоу та цілодобово пропагували українофобські ідеї. Доходило до того, що в цілих регіонах їм вдавалося видавати захист української мови чи українських національних героїв "різновидом фашизму". Сьогодні б носії таких українофобських ідей не здобули б симпатій переважної більшості українців в будь-якій області Сходу чи Півдня.

Події весни 2014 року засвідчили, що спроби Москви розхитати ситуацію  в російськомовних областях України провалилися і взяти під контроль території вдалося лише прямим введенням військ РФ у Криму та на Донбасі. У всіх інших областях групи російських провокаторів були нейтралізовані - російськомовні українці не підтримали ні їхніх ідей федералізації, ні приєднання до РФ. Роки імперської мовної політики не зробили з південно-східних українців росіян. З початком війни на Донбасі російськомовні патріоти сформували добровольчі батальйони "Донбас", "Дніпро", та багато інших, і першими вступили в бої з окупантами. Гідну відсіч росіянам дала й українська армія, більшість офіцерського складу якого русифікована й традиційно радянізована. Відеоматеріали із зони АТО засвідчують: більшість тих, хто сьогодні воює з росіянами і сепаратистами на Донбасі є російськомовними, а накази командирів ЗСУ відаються російською. А фільми, телепередачі, книги та статті російськомовної української інтелігенції та російськомовний сегмент соціальних мереж стали потужною інформаційною зброєю проти російської пропаганди і рупором українського патріотизму.  Якщо ще кілька років тому, українофобія де-факто була частиною програми найбільшої партії  - Партії регіонів, то сьогодні реліктові залишки цієї партії та їх ідейні соратники: Опозиційний Блок, "Відродження" "Наш Край" старанно це приховують і концентруються суто на критиці влади.

Незважаючи на минулу популярність, сьогодні навіть те, що пропонують противники незалежності та об'єднання з Росією, викликає абсолютне неприйняття у абсолютної більшості співгромадян: як це об'єднатися з Росією? Як можна повернутися під владу РФ, Путіна і ФСБ? Після віроломного російського нападу, після 10 тисяч вбитих українців і десятків тисяч скалічених та поранених, після зруйнованих будинків та заводів Донбасу, знову жити з російськими та чеченськими вбивцями в одній країні та ще й під їхньою владою? Чи за це харківські танкісти і одеські морські піхотинці клали росіян сотнями на териконах? Крім того, приклад існування сепаратистсько-колабораціоністських псевдореспублік ДНР-ЛНР наочно засвідчує, як живуть ті, хто вже "інтегрувався" в "русский мир" разом з апологетикою радянського минулого, абсурдами російського казенного православ'я, тоталітаризмом та дефіцитом. Тож незважаючи на те, що противників української незалежності ще залишилося 8-10 %, представники цього суспільного сегмента вже втратили монополію на формування українського політичного дискурсу, а їхні ідеї не матимуть популярності.

24 серпня Українська держава святкує день, завдяки якому, вже чверть століття існує на політичній карті світу. Багато хто не лише в Росії, але й в Україні та світі не думав, що незалежна Україна існуватиме так довго й утвердиться як суверенна держава. Однак за ці 25 років виросло і сформувалося стійке покоління людей, які не знали іноземного  імперського гніту, не мають рабської психології національної вторинності і не бажають жити під владою іншої країни, а особливо - Росії. І навіть попри те, що далеко не завжди ми можемо назвати свою державу незалежною, і не завжди українською, тим не менше - це наша держава, в якій суверенітет належить українському народу. Адже на відміну від тих наших територій, які потрапили під російську окупацію і населення позбавлене можливості на будь-що впливати, українці на Майдані навчилися змушувати владу рахуватися з нацією, і це є гарантією нашої свободи, незалежності та подальшої спроможності впливати на долю своєї країни.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для “Вголос»

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ