14 січня 1994 року, попри спротив українського парламенту, в Москві оприлюднили спільну заяву президента України Леоніда Кравчука, президента США Білла Клінтона та президента Росії Бориса Єльцина щодо вивезення з української території стратегічної ядерної зброї. Ця заява вже стала символом ганьби, зради і тупості тодішнього українського керівництва, а за своїм значенням - поворотним моментом в історії не лише незалежної України, але й цілої планети.
Прикривачі зради
Всю правду про обставини підписання Україною в Будапешті 1994 року документу про відмову від третього в світі ядерного арсеналу, громадськість навряд чи дізнається, адже підписанти меморандуму продовжують і сьогодні відігравати значну роль в українській політиці. А західні країни, які примусили Україну до здачі ядерного арсеналу, сьогодні вважаються нашими «союзниками та партнерами», тож і євро-атлантичні підписанти, і офіційний Київ, фінансово залежний від Заходу, продовжують розповідати міфи про «добровільне і мирне ядерне роззброєння». Американські чиновники переконують, що Вашингтон Україну не обманював і не зраджував, а Україна дійсно була такою наївною, що віддала ядерну зброю в обмін на обіцянки «почати консультації» у випадку воєнної агресії.
Оточення екс-президентів Кравчука та Кучми досі поширює в інформаційному просторі тези, нібито вони у свій час вчинили все правильно, й Україна дійсно не мала жодних шансів залишити свою ядерну зброю. Подібні тези часто повторюються проросійськими та проєвропейськими ліберальними «експертами», яких об'єднує спільне небажання бачити Україну сильною, ядерною державою.
Серед «аргументів» чому Україна в Будапешті вчинила все правильно називають і те, що Україна була «ядерною країною без ядерної валізки», а Київ «ніколи не мав контролю над своєю ядерною зброєю і всі ключі перебували у Москві». То ж ядерне роззброєння стало для України одним з кроків виходу з-під контролю Кремля. Розповідають, що всі наші ядерні ракети були іржаві й дихали на ладан, що нас через них чекав «другий Чорнобиль». Що ядерна зброя для України – надто "дорога іграшка", і що Україну неминуче чекала б міжнародна ізоляція. Начебто в Києва не було змоги чіплятися за ядерну зброю, й Україна мала: або увійти до світової спільноти й за підтримки Заходу будувати демократію, або перетворитися на ізольовану від світу країну на зразок КНДР.
Хоча, всі ці аргументи, вигадані і розповсюдженні зацікавленими в подальшому дезінформуванні українців, легко спростовуються елементарним здоровим глуздом. Теза про те, що Україна не контролювала своїх ракет, нагадує історію про телевізор, пульт від якого знаходиться у сусіда. Очевидно, що власник телевізора може при бажанні придбати новий пульт і самостійно розпоряджатися своєю власністю, тож байки подібного роду розраховані на подальшу віру українців в те, що в 1994 році в Будапешті їх обдурили справедливо. Тим більше, що з розвитком комп’ютерних технологій перепрограмувати можна навіть те, що раніше вважалося перепрограмуванню не піддається. Щодо поганого стану чи дорогої ціни наших ракет, то Україна б знайшла гроші на їхнє утримання так само, як ядерні Індія та Пакистан змогли паралельно і економіку розвивати, і атомну зброю створювати.
Ці ж обидві країни є наочним спростуванням брехні про міжнародну ізоляцію, адже здобувши в тих самих 1990-их свої ядерні арсенали, ні Індія, ні Пакистан, ні тим більше Ізраїль, не потрапили під міжнародні санкції. Під санкціями опинилися лише злочинні тоталітарні режими Ірану та КНДР, які знущаються над своїм населенням та здійснюють поширення своїх тоталітарних ідеологій - ісламізму та комунізму на сусідні країни, тож під санкціями вони б опинилися і без ядерної зброї.
Проте, якщо б міфи про «правомірність» здачі Україною ядерної зброї припинили поширювати, тоді постало б резонне питання про суд над Кравчуком, Кучмою та їхнім олігархічним оточенням, які завдали країні непоправної шкоди, яка й призвела до війни на Донбасі. Проте ці люди й досі відіграють в українській політиці впливові ролі, тож частина населення досі вірить проплаченим експертам-«відбілювачам» будапештської зради. Зрештою, якщо почати вголос говорити про роль Заходу у «ядерній кастрації» молодої Української держави, тоді всі розмови про «західних союзників», євроінтеграцію та євро-атлантичне партнерство виглядатимуть що найменше блюзнірством, адже Захід у 1990-ті зробив для ослаблення України не менше, ніж Росія.
Захід кинув Україну
Одразу після проголошення молодої української держави, «головна демократична країна» світу взялася спонукати Київ відмовитися від ядерного арсеналу. А він на кінець 1991-го року становив 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 40 стратегічних бомбардувальників і від 2.800 до 4.200 — тактичних ядерних боєзарядів.
Київ не поспішав розлучатися із ядерною зброєю, і наші американські партнери почали нагнітати фактичну ізоляцію на міжнародній арені, в умовах обвалу української економіки, гіперінфляції, кризи виробництва, падіння експорту та зростаючої хвилі російського сепаратизму в Криму та Севастополі. Взамін від відмови володіння ядерною зброєю, США обіцяли кредити та нечіткі гарантії безпеки. Економічними батогами і пряниками Вашингтон змусив Україну, Казахстан і Білорусь приєднатися до договору СНО-1 про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
Однак, коли Україна почала вимагати гарантій безпеки в обмін на здачу ядерного арсеналу, сексуально-стурбований президент США Клінтон, в січні 1994 року, не заплановано прилетів до Києва. Прямо в аеропорту Клінтон відчитав українського президента Кравчука, який, за зауваженням американського чиновника Телботта, «весь тремтів», та пообіцяв Клінтону не вигадувати «ніяких фокусів». Клінтон сказав Кравчуку настільки відверто, як це було можливо, що, коли Київ відмовиться від уже досягнутої домовленості, це буде серйозним кроком назад у відносинах України як із Росією, так і з США«.
За підписаною угодою про умови приєднання Росії та України до ДНЯЗ Москва отримувала $60 мільярдів за скорочення ядерного арсеналу, а Київ, який взагалі від нього відмовлявся в обмін на запевнення в підтримці США одержував $900 мільйонів. Більше того, американці навіть не написали в договорі слова »гарантії«. В англійському варіанті угоди замість ключового слова guarantees стоїть assurances, - тобто »запевнення«.
Екс-посол США в Україні Стівен Пайфер, який входив до комісії з підготовки цієї заяви так прокоментував цей нюанс. »Для нас це було важливо, нашою мовою гарантії — це як зобов’язання перед НАТО або Японією, це передбачає відповідь американських військ. І ми пояснили українцям, що в разі порушення меморандуму ми не готові дати Україні військові гарантії. У Києві це зрозуміли, це був їхній вибір«. В результаті того, що Україна відмовилася від ядерної зброї, не лише країни-гаранти, а й всі країни Нато за 25 років дії договору заощадили на оборонних витратах сотні мільярдів доларів, які вони тепер не були змушені спрямовувати на захист ще й від українських ядерних ракет.
Сьогодні, після скоєного, Леонід Кучма вважає підписання Будапештського меморандуму однією з головних помилок за роки незалежності. »Ми (і я, і попередня влада, яка й розробляла цей документ) виявилися не готовими до того, що у світовій політиці такого рівня обіцянки можуть бути порожніми, що можливі такі лицемірство та цинізм". Однак в міжнародній політиці існує негласне правило, за яким, якщо хтось з керманичів клеїть дурня та підписує завідомо невигідні для країни угоди, це означає, що політик отримав непоганий відкат та жирні рахунки в закордонних банках. Закономірно, що шантаж та тиск на молоду українську демократію супроводжувався не лише погрозами ізоляції, але й спокусливими пропозиціями для керівництва держави, перед яким ставилися варіанти вибору між персональними санкціями та персональними маєтками десь у Швейцарії.
Однак подальша політична історія Кравчука, кар'єра якого закінчилася одразу після підписання Будапештського Меморандуму, та Кучми, який завершив правління Помаранчевою революцією за сприяння Вашингтона, засвідчують, що Штати кинули навіть своїх спільників у справі ліквідації української обороноздатності.
Уроки Будапештського меморандуму
Незважаючи на лінгвістичні деталі сумнозвісного Меморандуму, який відкрив шлях спочатку для газових і торгових воєн РФ проти України, а потім і для воєної російської агресії в Криму та на Донбасі, цей договір став знаковим документом не лише для історії незалежної України, але й для всього світу.
Формально, Будапештський меморандум не містить зобов’язань країн-гарантів воювати за нашу країну (і українці колись ще дізнаються, хто і скільки за таке підписання отримав), але сам зміст документа визначає відповідальними за безпеку України країни-гаранти: США, Британію і РФ, а також частково Францію та Китай. І не суттєво, які деталі та в якій формі були підписані, якщо ці країни, пообіцяли гарантувати безпеку іншої держави. Для багатьох країн світу, після зради України в 2014 році, слово британського дипломата стало дорівнювати слову проститутки – таке ж брехливе та нікчемне. Ніхто більше не повірить ні Лондону, ні Вашингтону щодо їхніх пропозицій ядерного роззброєння. Навпаки – зрада України західними союзниками відкрила ядерну скриньку пандори, наслідки якої можуть мати планетарний характер.
Будапештський меморандум став не публічним (адже західна, а отже й світова преса не дозволить про це писати вголос) сигналом для всього світу, що жодні міжнародні гарантії, а тим більше американські обіцянки, нікого не захистять у випадку агресії, а єдиним гарантом безпеки країни є лише власна ядерна зброя. Теза, яка де-факто пахне всесвітнім ядерним озброєнням та неминучою світовою ядерною війною, яка легко вибухне за умов володіння кожною країною ядерним арсеналом, стала негласною істиною для Ірану, Північної Кореї, Ізраїлю, і це вже починають розуміти в Саудівській Аравії, Туреччині та багатьох інших державах. Якщо колись наша планета дійсно перетвориться на радіоактивний попіл, то винними у цьому будуть США, які в 2014-му дозволили зруйнувати систему міжнародних гарантій безпеки, хоча могли протидіяти цьому.
США та країни НАТО мали всі можливості запобігти російській агресії в Криму, відправивши бодай декілька іржавих есмінців під зірчасто-смугастим прапором до українського півострова – і «зелені чоловічки» відступили б, або були б спалені напалмом під мовчазний скрегіт зубів із Кремля. Росія напала на Україну тому, що їй не завадили цього зробити західні-гаранти, які не лише нічого не зробили для воєнного захисту держави, яку пообіцяли захищати, але й не запровадили жодних дієвих санкцій, як наприклад міжнародного ембарго на придбання російської нафти чи відключення Росії від системи SWIFT, що б призвело до ізоляції від глобальної фінансової та банківської систем, та примусило б кремлівського карлика протверезіти. Але коли в лютому 2014 року з початком анексії Криму Верховна Рада України ухвалила звернення до держав-гарантів відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки, із західних столиць відповіли мовчанням.
Будапештський меморандум став одним з ключових уроків для цілих поколінь незалежної України, який навчив українців давньої істини, за якою справжньою гарантією нашої безпеки є лише наша сила, а не підписані папірці з брехливими країнами. А єдиними надійними союзниками є наші армія, флот та власна ядерна зброя – гласна чи негласна.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ