Будапештський меморандум, як «14 пунктів Вільсона»

Важливе значення у поглядах на збройну боротьбу мав зовнішній чинник. Генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський так висловився про становище української держави на міжнародній арені в часи Української революції: «Або з большевиками проти Антанти, або з Антантою проти большевиків… Іншого виходу немає».

Лідери Антанти: Лойд-Джордж (Великобританія), Орландо (Італія), Клемансо (Франція) і Вільсон (США) на Версальській конференції (1919 р.)

Після захоплення влади у Львові 1 листопада 1918 р., уряд Західно-Української Народної Республіки опинився у скрутному становищі. До переможців Першої світової війни (Антанти), які на міжнародних конференціях займались повоєнним врегулюванням світового порядку, окрім галицьких українців - апелювали і поляки. Дипломати ЗУНР у своїй політиці посилались на право націй на самовизначення, що було прописано у «14 пунктах» президента США Вудро Вільсона, якими керувалася Антанта. Все це нагадує апеляції сьогоднішньої української влади під час анексії Криму до країн, які підписали Будапештський меморандум 1994 р. 

Підписання Будапештського меморандуму

За словами старшини Галицької Армії Матвія Стахіва, таке «вічне очікування на чужу допомогу», як це згодом окреслить полковник Віктор Курманович ‒ спричинило відтермінування мобілізації в лави армії ЗУНР. «До 5 листопада 1918 р. не було наказу Державного Секретаріату до мобілізації, бо всі тоді вірили, що переможна Антанта, що прийняла миролюбні засади Президента Вільсона і право самовизначення націй, не допустить до справжньої війни Польщі проти ЗУНР», – зазначав Матвій Стахів.

У підсумку, Захід не лише стояв осторонь, але й допоміг Польщі Армією Галлера, яка воювала проти ЗУНР. 25 червня 1919 р. Антанта дозволила полякам окупувати Галичину.

 

Про політичні рішення в умовах війни

Політики та військові ЗУНР швидко реагували на виклики часу. В перших числах листопада до центральної української влади у Львові з кожного повіту було надіслано звіти-описи про політичне становище у краю. Урядові ЗУНР, зокрема, повідомляли про кількість українських солдат у повіті і тих, кого ще можна мобілізувати. Однак, маємо констатувати, що під час боїв у Львові, населення Галичини масово не допомагало українським солдатам. Лише щойно після втрати столиці ЗУНР, пересічні українці мобілізувались для підтримки фронту.

Щодо політиків ЗУНР, то вони, практично, вдвічі швидше від сьогоднішньої влади в Україні оголосили мобілізацію. Поляки почали організовуватись для збройної боротьби у Львові 1 листопада. Військове міністерство ЗУНР видало Розпорядження про мобілізацію 15 листопада. Російські ж «зелені чоловічки» увійшли в Крим 20 лютого, а Закон України про часткову мобілізацію, з боями, був прийнятий 17 березня 2014 р.

Президент ЗУНР Євген Петрушевич разом з галицькими політиками та військовими

З листопада 1918 р. по липень 1919 р., доки уряд ЗУНР не перейшов р. Збруч, у Галицькій Армії було 6 головнокомандувачів. У перші 9 місяців збройної агресії Росії проти України в 2014 р., українською армією командували 4 міністри оборони. Очевидно, керівництво ЗУНР, на відміну від теперішньої державної влади України, було більше схильне до змін, до пошуку нових варіантів розвитку подій і менше вагалось у своїх рішеннях.

 

За Львів, як за Донецьк

Важливе значення в історії польсько-української війни 1918‒1919 рр. мав контроль над м. Львовом. Під час боїв у цьому місті серед українських політиків та військових було багато дискусій про доцільність перебування влади ЗУНР у своїй столиці. 

Солдати Галицької Армії у будівлі теперішнього головного корпусу ЛНУ ім. І. Франка

Один з міністрів держави галичан Іван Макух був переконаний, що коли уряд буде «дальше від фронтових дій, позбудеться щоденного страху перед кулями, а що найважливіше, увійде у зв’язок з повітами та цим способом підкріпить їх морально». Такої ж думки дотримувався командир українських військ Гнат Стефанів. Однак, противником відступу зі столиці ЗУНР був голова уряду Кость Левицький, який вважав, що це призведе до деморалізації духу військових та місцевого населення.

У грудні 1918 р. ‒ січні 1919 р. Галицька Армія двічі безуспішно наступала на свою столицю. Досі серед істориків існує теза, що в цей час ще не пізно було перенести бойові дії з-під Львова до кордонів з Польщею. Солдат Галицької Армії та історик Лев Шанковський вважає, що «замість цього фронтального наступу… українські війська повинні були здобути Перемишль й осягнути лінію р. Сяну, а тільки після цього перепроваджуючи операцію для окруження Львова». Очевидно, вибір між військовим походом на Львів чи Перемишль виходив із символічного значення цих міст для політиків ЗУНР. Можемо порівняти цю ситуацію з боями за Донецький аеропорт, який для українських військових мав велике символічне значення.

 

Про лінії розмежування від Бартелемі і Меркель та Олланда

Мінські домовленості 2014-15 рр. щодо вирішення конфлікту на Донбасі, багато у чому нагадують намагання західних політиків «заспокоїти» поляків та українців на початку 1919 р. Тоді також мова зайшла про лінію розмежування вогню… Як і тепер, одна з ключових ролей у переговорах належала французу.

«Нормандська четвірка» у Мінську: Путін (Росія), Меркель (Німеччина), Олланд (Франція) та Порошенко (Україна)

На вимогу Антанти, у другій половині лютого 1919 р. галичани перервали успішну для себе Вовчухівську операцію, оскільки до Львова приїхала делегація від західних держав на чолі з французьким генералом Бартелемі. Про віру керівництва ЗУНР у справедливість Антанти йдеться в «Українській відповіді на диктат Місії Бартелемі»: «Хоч при згаданім стані [Вовчухівської – М. Г.] операції завішення зброї було для нас зі стратегічних причин не корисне, то ми все таки згодилися на це в надії, що справедливе рішення місії покладе кінець війні».  

Делегація Антанти запропонував українській стороні т. зв. Лінію Бартелемі – поділ Галичини на дві частини. Згідно з пропозицією, Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн відходив полякам.

ЗУНР не погодилась на такі умови. Однією з найважливіших причин було те, що близько половини солдатів Галицької Армії були вихідцями з тих територій, які, згідно з проектом договору французького генерала, мали перейти полякам. Невдоволення такої великої кількості солдатів під час успішної Вовчухівської операції швидко поширилось би на інших колег по службі і деморалізувало б не лише армію, а й все суспільство. Відтак, можемо констатував, що відповідь Місії Бартелемі від головнокомандувача Галицької Армії Михайла Омелянович-Павленка, ‒ «Хай нас розсудить залізо  кров», ‒ вповні відображало настрої галичан.

Під час Чортківської офензиви у червні 1919 р. українцям просто не вистачило набоїв, щоб повернути собі Львів. Відтак, під тиском поляків, 16 липня Галицька Армія почала переходити річку Збруч.

«Це були дні, до яких варто було дожити, і які варто було пережити», - згадував Степан Шухевич, стрик майбутнього Головного командира УПА.

Михайло Галущак, Вголос

          

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ