Захід відбувся у Музеї Михайла Грушевського. Науковці виголосили доповіді, які стосувалися різних аспектів історії держави галичан та буковинців, зокрема порушили такі актуальні у наш час питання, як: боротьба з корупцією у владі; наслідки політичної байдужості населення та неосвіченості державних діячів; розбудова збройних сил; україно-російські й україно-польські відносини; тактика і стратегія протистояння зовнішній агресії.
“Найстрашніще зло, яке грозить кождій державі, це корупція“
Зоряна Величко, кандидат наук із соціальних комунікацій, асистент кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка:Для того, щоб творити питомий історичний наратив, відтак формувати життєздатну національну ідею, нам необхідно оновити підходи до історіописання. Через людину (в її цілості та одночасній багатогранності) побачити епоху — ось цікава та пізнавальна перспектива дослідження. На основі життєпису галичанин Осип Назарук можна пізнати історії ЗУНР та її преси. Він був однією з найбільш активних і контроверсійних фігур Української Революції 1917-1921 рр. — як громадсько-політичний діяч (очолював міністерство преси й пропаганди в уряді УНР), редактор, публіцист, журналіст, архіваріус, військовий, ідеолог.
Доконечною запорукою державності публіцист уважав сильне дисципліноване військо (одна зі засад “реальної політики“). Його місія — боронити рідний край і тримати лад усередині держави. Осип Назарук на власному досвіді переконався, що не всі уряди дотримуються права, тому армія та зброя — це прояв державницької передбачливості, що не суперечить моралі. Він уважав, що “гекатомба нашої молоді під Крутами, невинна жертва її“ лежить плямою на сумлінні Центральної Ради, яка ухвалила розпуск армії.
На часі сьогодні й міркування його про непрофесійність урядовців як загрозу державності. Неосвіченість він уважав великою перепоною у будівництві держави.
Осип Назарук — міністр пропаганди в уряді УНР
Надзвичайно важливою вважав проблему корупції, яку порушив ще 1921 року у брошурі “Корупція в державнім життю “. З архівних джерел відомо, що Осип Назарук увійшов у конфлікт з УНРадою, бо рішуче виступав проти “родинного “ уряду, в якому було шість Петрушевичів. Він свідчив, що корупція здолала не одну могутню державу, і наполягав: “Найбільше добро кождого народу це упорядкована держава. Найстрашніще зло, яке грозить кождій державі, це корупція“. Публіцист вказав на злободенність проблеми: “В цій боротьбі всяка поблажливість це найбільше шкідлива поява“.
Подолати суспільні “хвороби“, на думку публіциста, у змозі морально-етична “гігієна нації“ (у 1930-х роках публіцист розвинув цю думку у цикл однойменних статей), а також рух — активізація громадського життя в усіх його ділянках. Він переконував: “Злочин поповняють ті чесні й освічені та чисті люде, що усуваються з політики, “бо вона брудна“. І чи не найважливішу місію Осип Назарук покладав на журналістів. Спостерігаючи зсередини трагічний кінець героїчної Галицької армії на просторах Великої України 1919-го, ще сто років тому він усвідомив, що у війні з окупантом вирішують не так гармати, як національна пропаганда — найефективніша зброя перед ворогом.
Причини поразки української державності публіцист убачав не лише на європейській політичній шахівниці, що на ній ЗУНР стала зрештою тією кволою фігурою, якою пожертвували у хитромудрій комбінації сильніші політичні гравці. Критичне око публіциста було звернене передовсім усередину національного життя.
Осип Назарук вважав, що кожен чоловік повинен бути політично активним, а ще сміливим та порядним. Бракує цього сьогодні: політичної відповідальності, громадянської відваги, громадської активності. Якби ми вивчали і плекали свою (не польську, не російську тощо) історію, не довелося б знову й знову кружляти тими Дантовими пекельним колами хронічної бездержавності чи крихкої державності.
Іван Боберський як приклад державного діяча
Андрій Сова, кандидат історичних наук, доцент Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського:
Непересічною постаттю в історії ЗУНР є Іван Боберський — відомий український педагог, журналіст, основоположник української тіловиховної традиції (“батько“ українського спорту), громадський і політичний діяч. У листопаді 1918-го — червні 1919 року, під час польсько-української війни, він очюлював “Письменничий відділ” у військовому міністерстві ЗУНР. У цей період Іван Боберський редагував часопис “Вісник Державного Секретаріату Військових Справ” (назву часопису запропонував саме він, перше число вийшло друком 1 грудня 1918-го у Тернополі), зробив перші кроки для заснування військового картографічного інституту (на його переконання: “Карта України пекучо потрібна, щоб освідомити найширші верстви, як далеко сягають границі земель, де живуть українці”). Він проводив відповідну роботу по створенні української військової термінології, однострою для Галицької армії.
Значною заслугою Івана Боберського було й те, що він вів щоденникові записи, які є важливим джерелом для відтворення подій цієї славетної сторінки української історії. Його “Дневник” охоплює період від 15 вересня 1918-го до 22 травня 1919 року.
Іван Боберський — «батько» українського спорту
У 1919—1923-х рр. «батько» українського спорту був представником ЗУНР спочатку у США, а з листопада 1920-го — у Канаді. Завданням Івана Боберського було донесення до світової громадськості правдивої інформації про боротьбу українського народу за власну самостійність і державність, а також збір коштів на українську справу. Для виконання своєї місії він налагодив співпрацю з українськими громадськими організаціями США та Канади. Як секретар Представництва ЗУНР у Канаді, Іван Боберський не лише вів усе діловодство місії, а й планував, організовував та виступав на вічах, публікуючи відповідні матеріали в пресі. За час цієї невпинної рутинної щоденної роботи він, крім іншого, виголосив промови на 45 вічах у різних населених пунктах провінцій Манітоби та Саскачевану (Вайта, Кадворт, Ланівці, Лейдивуд, Роблін, Окбурн тощо). З 6 серпня 1923 року, після від’їзду голови Представництва Осипа Назарука до США, Іван Боберський очолював діяльність Представництва.
Самовіддана його праця під час місії у Канаді, особисті та ділові якості неодноразово засвідчені в багатьох листах Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського й Євгена Петрушевича до Осипа Назарука. Так, 20 грудня 1924-го у листі з Чикаго до В’ячеслава Липинського Осип Назарук, між іншим, писав таке: “професор Боберський з Вінніпеґу, дуже поважний і високо освічений чоловік з німецьким університетом“, а 14 січня 1925 року зазначав: “Боберський, чоловік зрештою дуже цікавого ума й великої роботящости“.
Як століття тому військові пропонували збудити “байдужість Західної Європи до українських справ“
Михайло Галущак, аспірант Науково-дослідного інституту українознавства:
В умовах сьогоднішньої напруженої ситуації у Центрально-Східній Європі, цінним для розвитку української військово-політичної думки є уроки з плану походу українських збройних сил у передгір’я Карпат (район Стрия-Лавочного), який керівництво Галицької Армії та Дієвої армії УНР обговорювало 11 квітня 1919-го на нараді у Здолбунові (Рівненська обл.). Його задум належав отаманові Галицької армії Фердинанду Льонеру, який розробив його, спираючись на ідеї полковника Віктора Курмановича.
Військова ситуація на той час виглядала таким чином, що Польське військо почало відтісняти Збройні сили Західної області УНР із їхніх позицій. Галичанам було все важче втримати фронт, який складав понад 300 км. У середині квітня 1919 року головні сили Армії УНР залишили більшовикам Поділля і відійшли на Волинь. 21 березня 1919-го у Будапешті було оголошено Угорську Радянську Республіку, яку від більшовицької Росії у цей час розділяла лише територія Галичини. Не виключено, що Червона армія пробувала б прорватися на допомогу комуністичній Угорщині. Командувач Українського фронту Червоної армії Володимир Антонов-Овсієнко згадував, що “допомогти Червоній Угорщині“ у той час було одним із найважливіших завдань більшовиків.
Відтак на нараді у Здолбунові галицькі військові пропонували наддніпрянцям передислокуватись у передгір’я Карпат, для того, щоб звести свою боротьбу до одного фронту і значно його скоротити, а запілля було б захищене горами. Відтак частина польсько-українського фронту проходила б вздовж річки Дністер, яка на весні розливається і утворює навколо себе болотисту місцевість. У червні — на початку липня, внаслідок танення снігів у Карпатах, повінь в околицях Дністра триває близько трьох тижнів — це був би добрий природній захисний бар’єр перед Польським військом.
Очікувалось, що розпочнеться збройне протистояння між Військом польським і Червоною армією. Це б їх виснажило та згодом давало більше шансів українцям на перемогу у війні з ними. Однак, головний отаман Дієвої армії УНР Симон Петлюра на вказаній нараді у Здолбунові не пристав на цей план.
Визначний політичний діяч Української революції 1917-1921 рр. Євген Чикаленко у своєму щоденнику негативно оцінив таке рішення керівництва УНР: “Ліпше було б, якби большевики дійшли до української території, зайнятої польським військом і вступили з ним у боротьбу; тоді поляки мусили б стягати всі сили проти большевиків, на Волинь, і ослабили б свій львівський фронт, на користь галицького війська. А тепер вийшло так, що Директорія обороняє поляків від большевицького наступу зі сходу“.
Полковник армії УНР Євген Коновалець у своїх спогадах писав, що 31 серпня 1920 року у Празі з’їзд відпоручників українських військових організацій за кордоном також розглядав питання відходу української армії у передгір’я Карпат. Вважалось, що коли українці залишать свої позиції на правому крилі польського фронту і тим самим збільшать загрозу прориву Червоної армії — це завершило б “байдужість Західної Європи до українських справ“. Відтак, Антанта мала б організувати нові антибільшовицькі сили, під час чого допомогу на створення своєї армії могли б отримати й українці.
Звісно, що за теперішніх обставин українська армія в жодному разі не повинна залишати свої території, але питання про те, щоб шукати шляхи для зіткнення лобами тих, хто виступає проти нашої держави, є цілком прийнятним.
ІА "Вголос": НОВИНИ