Напередодні в розмові з «Вголосом» Василь поділився тим, яку музику слухає сам, чим відрізняється музична освіта в Канаді та Україні, розповів, чим займаються його доньки, і зізнався, що ще любить у житті, крім музики.
Василю, яку музику слухаєте ви самі?
Часом я слухаю класичну радіостанцію, часом – рокову, часом – кантрі, джаз, усе залежить від настрою. Щотижня я їжджу по тисячу кілометрів, тому деколи слухаю тишу.
На якому концерті ви востаннє були?
У Києві я ходив на концерт «Mad Heads». Це мої друзі, і вони мене запросили.
Публіка в Україні та Канаді на ваших концертах відрізняється?
Ні. Коли ми на сцені, нам усе одно, в якій країні виступаємо, в якому місті. В Україні нині, Слава Богу, є таке саме обладнання, як у всьому світі.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
Не маємо вікової градації. Наші глядачі – це і діти, і молодь, і люди середнього віку. Ми граємо експериментальну музику, не співаємо, хіба що трохи англійською та іспанською, тому мовного бар’єра фактично немає. Граємо ф’южн – музику, в якій намішали всі стилі: рок, трошки класики, автентики й латинос.
Глядач чує те, що хоче, і думає про те, що він бажає думати. Ми не нав’язуємо нічого, тому нам трохи легше, ніж співакам.
Як відрізняється музична освіта в Україні та Канаді?
Проблема Канади в тому, що там навчаються ті, хто має гроші. Здебільшого це приватні уроки, за які платять батьки, і дитина вчиться, маючи чи не маючи здібностей, хоче вона того чи ні.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
Попри всі нюанси радянської системи, там була класна фішка: у школи брали дітей, які мали здібності, і їм не потрібно було платили за це. Але не так, як у Канаді, коли дитина має задатки до футболу чи хокею, а батьки мріють, щоб вона стала скрипалем.
Колись я трошки викладав, але потім кинув цю справу. Тоді в мене був учень Люк – геніальний хокеїст, батьки якого вирішили, що він має грати на скрипці. Люк заходив на заняття у спортивних штанах, двері зачинялися, мама сиділа в коридорі, а Люк казав: ось вам 50 доларів, можна уроку на буде? Я пізніше порадив його матері купити малому ключку та ковзани й не мучити дитину. Всі люди геніальні, тільки треба визначитися в чому.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
У Канаді батьки дуже завантажують дітей. Моя жінка так навантажила моїх, що я як шофер ледве встигаю возити їх з гімнастики на балет, з балету на заняття з фортепіано, з фортепіано на математику. Там буває одразу і скрипка, і хокей, і фігурне катання – наскільки в батьків вистачає грошей.
Музикантам у Канаді жити простіше?
Музикантам узагалі жити не дуже легко всюди. У музиці стовідсотково має бути частка удачі, адже багато геніальних людей і в Канаді, і в Україні, Росії чи Польщі можуть бути невизнаними, бо так доля склалася. Музиканту потрібно дуже любити цю справу, інакше взагалі за неї братися не варто.
От я своїх дітей сам воджу на заняття з фортепіано, сам не вчу, бо не маю терпіння. Я плачу гроші педагогу. Але я на 100% упевнений, що вони, хоча й мають талант, музикантами не будуть. І слава Богу. Нехай краще – математик, адвокат, лікар.
Водночас моя старша донька вчиться в університеті за спеціальністю «французький театр». Я казав їй: Мар’яно, коли берешся за цю справу, то маєш бути впевнена, що будеш голлівудською зіркою, а не так просто в театрі грати за копійки, ти ж можеш бути адвокатом і грати в любительському театрі, якщо так хочеш. Ну, але вибрала, то й вибрала.
Середня донька Софійка, якій 11 років, уже робить успіхи у фігурному катанні. Має дуже хорошого тренера. Він з Росії, до речі. Молодшій Катрусі 6 років, вона наймудріша, смішна дуже.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
До речі, моєю першою роботою в Канаді є праця піаністом у Національному балеті Канади. Там є така хохма, в Україні такого немає – балетом займаються всі. Ти приходиш на урок, а там у трико стоять 70-річні бабусі й тягнуть ноги на бар, присідають і розповідають, у кого який кіт чим хворіє. Це ж кінокомедія.
Як довго ви вже живете в Канаді? Не жалкуєте, що поїхали з України?
Я живу в Канаді вже 20 років. І не шкодую, ні. Я закохався в цю країну ще перед тим, як емігрував. Там мені нічого не бракує, я почуваюсь українцем.
Більше ніж в Україні?
Не знаю, як у Львові, але більше, ніж у Києві – це точно.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
Часто в Україну прилітаєте?
Дуже часто останнім часом. Але треба припиняти, бо стає трохи заважко.
Де продовжите свої гастролі?
Далі летітиму з Києва в Арабські Емірати.
Ви багато гастролюєте у США…
У США можна приїхати і 10 років їздити, не повторюючись, з тією самою програмою. Там у кожному селі є театри з апаратурою. І в Канаді так буває, що в’їжджаєш у місто з населенням 3-5 тисяч осіб і театральним залом на 3 тисячі глядачів. І на концерті зал повний, бо більше розваг у селі немає. Всі йдуть на концерт із котами, псами, знають вони артиста чи ні.
Головне, щоб тебе цей театр купив. У Канаді та Штатах функціонує дуже цікава система «showcase», може, колись і в нас так буде. Приїжджаєш ти на цей «showcase», де, крім тебе, є ще 24 групи, і ви граєте рівно 15 хвилин, платячи за це невелику суму. Однак туди складно потрапити.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
У залі сидять представники театрів-покупців. Вони купують собі на наступний сезон програму. Театр обирає чотирьох зірок і шістьох невідомих артистів на свій смак. Він є ніби делегатом від публіки, яка йому довіряє у виборі музикантів.
А гонорар твій такий самий. Буває, граєш в університеті для 500 осіб. А приїжджаєш в інше місце, де ти ніколи не був і ніхто тебе не знає, у якийсь Палац спорту на 10 тисяч людей. І там на всю сцену напис «Попадюк» неоном. Але ти отримуєш за цей виступ такий самий гонорар, що й за 500 осіб.
Квитки ж усі розкуплено наперед. У них діє так звана система «subscribers», як абонементи: квитки на 15 концертів продають за ціною квитків на 10 виступів.
У вас дуже виснажливий робочий графік. Ви займаєтеся спортом?
Бігаєш зранку до ночі з дітьми – оце найбільший спорт. І з лопатою сніг розгрібаєш.
Які хобі маєте?
Люблю кіно переглядати, книжки читаю. Нещодавно купив собі книжку «Скрябіна». Шкода його, ми були знайомі, змагалися в тому, хто більше анекдотів знає.
Василь Попадюк у Львові, 26 лютого 2016 року. Фото: Роман Балук для Вголос
Останнім часом я помітив, що дуже мало хороших фільмів стало. Я люблю мудрі кінострічки, як «Піаніст», «1900». І комедії дуже люблю, зокрема французькі. Нещодавно згадував, що в радянські часи ми ходили в кінотеатри й реготали з П’єра Рішара. Мені стало дуже цікаво, чи тепер мені було б смішно. Я переглянув – не так, як раніше, але смішно й далі.
Є хороший фільм канадський «Червона скрипка». Це історія про скрипку, яку майстер помалював лаком і кров’ю своєї покійної дружини. Стрічка розповідає про подорож інструмента через віки і про те, хто на ньому грав: цигани, королі, як він був у демонів і в китайських комуністів. Чудовий фільм.
Наталка Лотоцька, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ