Євро-2016 в історію нашого футболу увійде, як провальне. Наші футболісти програли три матчі і при цьому не забили жодного голу. Щонайгірше, вони не показали характеру.
Сьогодні, «Вголос» згадує команду, на яку повинні рівнятися сучасні футболісти. Для розмови ми запросили одного із творців срібного успіху радянської команди Василя Раца. Його чимало фахівців називає одним із найкращих півзахисників в історії українського футболу.
Василю Карловичу, часто переглядаєте матчі Євро-1988?
Ні, нечасто. Але напередодні Євро якось частіше згадую перипетії того турніру. А так, зрідка переглядаю.
І який матч викликає у вас найприємніші спогади? Мабуть, гра групового етапу проти голландців, коли ваш гол приніс збірній СРСР перемогу?
Ні, більше до вподоби півфінальний матч проти команди Італії. За цю команду грали світові зірки, особливо сильна у них була лінія півзахисту. Італійці не очікували від нас такої гри. Ми їх запресингували на усіх ділянках поля, позбавили м'яча. Як тільки хтось із італійців приймав м'яч, відразу кілька гравців нашої команди йшли у відбір. Дуже пристойну гру ми тоді показали.
Дехто із фахівців цей матч взагалі називає одним із найкращих в історії збірної СРСР...
Усіх ігор збірної СРСР я не бачив, тому підтвердити цю тезу не можу. Але не здивуюся, якщо фахівці не лукавлять. Тим паче, що ми показали якісний футбол у протистоянні із такою класною командою, як збірна Італії. Інша річ була б, якби ми грали проти Ірландії чи ще когось із середняків.
Щоби пресингувати впродовж обох таймів, необхідна дуже хороша фізична готовність. Як збірна готувалася до Євро-1988?
Після 1986-го, коли київське «Динамо» виграло Кубок кубків, склад майже не змінювався. Ті самі футболісти зіграли і на чемпіонаті Європи. Якщо не помиляюся, у складі було сім «динамівців». Крім того, з нами грали Литовченко та Протасов, які перейшли в «Динамо» уже після Євро. Тобто, команда фактично та ж, що виграла Кубок кубків. Зіграність у нас була дуже хороша. Ми один одного дуже добре розуміли, та і тренувальний процес Валерія Лобановського нам був добре знайомий. Метру вдалося вивести нас на пік форми саме під час чемпіонату Європи. А підготовка нічим особливим не вирізнялася, така ж, як і до інших турнірів під керівництвом Валерія Васильовича.
Це правда, що у Валерія Лобановського довго грати було не можливо, оскільки організм зношувався через постійні великі фізичні навантаження?
Так, як кажуть, Валерій Лобановський витискав людину, як лимон. А коли соку вже не залишалося, шукав іншого виконавця. У «Динамо» була можливість брати найкращих. Від них вимагали віддаватися роботі на усі сто відсотків. Хто уже не відповідав вимогам метра, того потроху посували, шукали на цю позицію іншого виконавця. Усе залежало від організму, скільки років він витримувати такі навантаження. Узагалі, було важко. Пригадую, коли гравці московського «Спартака» приїздили у 1986 році на тренувальний збір збірної, вони дуже дивувалися тому, як ми можемо витримувати такі навантаження. Вони були шоковані тренувальним процесом Валерія Лобановського. У нас такі збору були кожного року. Витримували тільки найсильніші.
З якими думками згадуєте фінал Євро-1988 проти голландців?
Двоякі відчуття. Якби перед тим чемпіонатом Європи нам сказали, що виграємо срібло, думаю, усі були б задоволені. На цьому турнірі були хороші команди. Але під час Євро ми трошки по-іншому почали почуватися. Тому після фіналу у нас було відчуття, що втратили золото, а не виграли срібло. Було сумно отримувати медалі за друге місце. Пригадую, у першій грі на Євро проти голландців ми, хоч і виграли, але діяли на полі гірше, ніж у фіналі. Але після переконливої перемоги у півфіналі, уже голландці нас побоювалися. У фіналі ми були трішки кращими за суперників. Але ті забили нам гарні голи. За півгодини до кінця матчу Бєланов не забив пенальті. Якби він тоді забив, ми могли б зачепитися бодай за нічию. А там був би овертайм і усе могло добре закінчитися. Відчував це у грі.
Як вас зустріли у Радянському союзі?
Як героїв. Але кожен думав про те, що зустріч була би значно радіснішою, якби ми виграли золото. Тим паче, що ми не були гіршими за голландців. Але вони забили такі голи... Особливо другий Ван Бастена. Такі голи не часто забивають. Тому ми були розчарованими. Хоча усі говорили про те, що друге місце на чемпіонаті Європи є досягненням.
Преміальні, якщо не помиляюся, отримували у німецьких марках і було їх трохи більше ніж 20 тисяч?
Скільки саме точно не пригадую. Пам'ятаю, що за мірками Радянського союзу це були великі гроші. А порівняно із іншими збірними – копійки. За перемогу в Кубку кубків ми отримали по 550 доларів. А якби наш суперник з фіналу – «Атлетико» – переміг, то кожен футболіст отримав би 10 тисяч доларів. Що отримали за срібло чемпіонату Європи, я уже і не пригадаю.
Що привозили в ті часи із закордонних відряджень?
Тоді в Німеччині уже з'явилися комп'ютери, купували іншу техніку.
На чемпіонаті Європи 1988 року у складі делегації збірної СРСР був працівник КДБ чи тоді уже відчували послаблення в цьому плані?
Навіть не пригадую... Можливо, був, але точно вам не скажу. А ось коли ми їздили в США, то нас навіть викликали в КДБ, кожного інструктували. Казали, що ми повинні поводитися добре і навіть не думати про те, щоби там залишитися. Це було в середині 80-х.
У вас, як в етнічного угорця, були проблеми із виїздом за кордон?
Ні, не було. В мене ж був український паспорт, тільки в графі нацоінальність було вказано – угорець. Але на це не дивилися.
Зараз маєте відчуття, що пішли з «Динамо» надто пізно? Якби швидше це зробили, то ще могли б пограти на хорошому рівні у Європі...
Таке відчуття є. Але тоді було не просто вирватися із Радянського союзу. Якби відразу після Євро-1988 перейшов би кудись, то ще міг би щось досягнути. А так... Першого відпустили Блохіна, після нього потроху почали відпускати інших.
Після Євро-1988 вами цікавилися іноземні клуби?
Нам не давали інформації. Щось дізнатися можна було завдяки випадку. У 1989-му році про свій перехід в іспанський «Еспаньол» дізнався від італійських журналістів. Ми тоді були на зборах в Австрії. Журналісти запитали в мене про бажання грати за «Еспаньол». А я взагалі не знав про такий варіант. Виявилося, переговори тривали уже кілька місяців. Були ще якісь пропозиції, але конкретної інформації до мене не надходило.
Наприкінці 1990-го року ви вирішили продовжити кар'єру в Угорщині. Не було інших цікавих пропозицій чи тягнуло на історичну батьківщину?
Хотів на батьківщину повернутися і там завершити кар'єру. Інші пропозиції були, але не від топових команд. Крім того, президент «Динамо» Віктор Безверхий сказав, що якщо поїду в Угорщину, то за мене не проситимуть компенсацію. Це також мене спонукало обрати «Ференцварош». На жаль, через проблеми із здоров'ям не зміг там себе показати.
Фінансові умови в «Ференцвароші» суттєво відрізнялися від тих, які мали в «Динамо»?
Безперечно, відрізнялися. Будь-який гравець, який переходив із «Динамо» в іноземний клуб, заробляв набагато більше, ніж у Києві.
Останнє питання стосуватиметься сучасного футболу. Що скажете про виступ збірної України на Євро-2016?
Гравці нашої збірної на Євро показали безхарактерність. Не було видно бажання перемогти, хоча потенціал майстерності у команди досить пристойний. На ділі ми побачили лише один гідний похвали тайм у грі з німцями. У цілому ж не було лідерів, здатних повести за собою команду, не проглядалося прагнення до колективної грі.
Олег Петренко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ