Змушений дещо пояснити як першим, так і другим. В силу того, що з об'єктивних причин моя безпосередня участь у публічних спортивних заходах обмежена і відбувається лише у дні вихідних на службі то і позиції свою змушений висловлювати у доступний мені інтерактивний спосіб.
Мій можливо навіть надмірно емоційний допис було присвячено подоланню стереотипів та подвійних стандартів у сприйнятті «клубної системи». У більшості критиків «клубів», як основи для фінансової підтримки і розвитку спорту не викликає питань чому славу українському спорту приносять такі професійні КЛУБИ як ФК «Дніпро» чи БК «Будівельник», як і те, що з міського бюджету Львова витрачаються щороку десятки тисяч гривень платників податків на підтримку професійних баскетбольних, гандбольних чи волейбольних команд, засновниками які є не неприбуткові, а цілком бізнесовими організаціями чи надається фактична дотація у вигляді пільгової оренди професійному футбольному клубу. Як і не викликають питання чисельні клуби з спортивних танців чи єдиноборств які за батьківську плату чи власні кошти здійснюють тренування своїх маленьких і дорослих учасників у приміщеннях загальноосвітніх шкіл, дитячо-юнацьких клубів за місцем проживання та дитячо-юнацьких спортивних школах.
Зовсім іншою є реакція досвідчених функціонерів і не менш заслужених тренерів на запровадження клубної системи у олімпійських видах спорту (про те що футбол, баскетбол, хокей, гандбол, бокс, теніс, художня гімнастика, гірськолижний спорт чи тхеквондо є олімпійськими). Людям, які працюють у спортивній галузі починають промивати мозки страшилки у стилі «кісільовщини» про «тотальну руйнацію, того що не доруйнували», «приватизацію того, що недоприватизували», «велетенські податки на землі» і «дилетантів, які не розуміють, що роблять» т. д. та т. п. Подібна спортивна «вата», як зараз модно говорити, засіла у мозку великої частини керівників спортивних установ та організації, які подекуди десятиліттями обіймають свої посади і займають відверто споживацьку позицію за радянським принципом «дайте гроші, а ми їх поділимо на власний розсуд».
Боляче це сприймати коли носіями такої позиці стають поважні люди які усім своїм життям у спорті довели що вони фахові тренери та талановиті організатори, але їх особисто образили мої заклики до скасування таких беззаперечних рудиментів радянської системи як консолідований залік, спортивні розряди, звання майстрів спорту та заслужених тренерів і тут я їх розумію і готовий перепрошувати якщо образив когось з них персонально, за це безліч разів тому що я їх глибоко шаную, хоча яке це відношення має до запровадження клубної системи не розумію! Так це напевно одна з останніх проблем яку слід вирішувати у спорті, хоча порівняти до прикладу звання «майстра спорту» у легкій атлетиці чи у східних єдиноборствах важко і це дуже ображає представників «королеви спорту» які в олімпійській програмі складають до третини програми. Щиро захоплююсь багаторічними досягненнями у спорті вищезгаданих заслужених людей, яким задурили голови своєрідною «ватою» про «клубну систему», як сучасним росіянам про «бЄндЄровцєв» чи «провосЄків» і щиро сподіваюсь, що їх реальний авторитет спортивній громаді позитивно вплине не тільки звичний для них процес підготовки чемпіонів, а і на назрілу реформу спорту.
Тепер вже по суті. Дорожня карта реформ у сфері фізичної культури та спорту яку презентувало міністерство молоді і спорту містить реальний механізм зміни екстенсивної моделі розвитку спорту на інтенсивну. Для більшості людей які не просто ганяють у футбол по вихідних чи бігають у своє задоволення у парку, а готові і реально витрачають гроші на своє здоров'я оплачуючи заняття у фітнес-клубах чи басейнах не секрет, що це дороге задоволення. Як і не секрет що гривня вкладена у спорт економить 10 гривень на систему охорону здоров'я. Проблемою залишається як зробити так аби ця гривня яка зараз не те що на дорозі не валяється, а й обіцяна не часто потрапляє у гаманець спортсменів дійсно ефективно працювала? Дорожня карта чітко розділяє систему підтримки спорту високих досягнень та масовий спорт.
Якщо позитиви і негативи у розвитку спорту високих досягнень ми бачимо у телевізійних новинах і коли хтось із краян виграє олімпійську нагороду чи престижний титул, то його вшановують публічно, стрияни миттєво стають львів'янами тощо, а от коли атлети отримують травми інколи інвалідність чи потребують це як правило лягає на них самих, їх тренерів та найближчих друзів, тому що на відміну від футболістів чи інших професійних атлетів у ігрових видах спорту чи єдиноборствах яких із спортивними клубами пов'язують контракти та страховки. Але це дуже широка тема яка заслуговує окремого розгляду.
Зараз хочу написати про масовий спорт, його фінансування і розвиток. Якщо переглянути статистику – то в нас десятки і сотні тисяч дітей та підлітків займаються у групах і секціях дитячо-юнацьких спортивних шкіл різної відомчої та територіальної належності. Вони можуть мати власне приміщення, або орендувати їх у інших бюджетних організацій, відповідно мати власні спортивні споруди та інвентар чи орендувати їх у сторонніх організацій, а отже і витрачати на їх утримання кошти як і оплачувати комунальні послуги. Мають ДЮСШ і штатний персонал, як адміністративний так і технічний ну і звичайно власне тренерський. Про тренерів окремо. Це хребет спорту. На них тримається як спортивна підготовка так на жаль і безліч адміністративної роботи. Журнали, відрядження, звіти і т.д. У спадок від радянської системи та неодноразових «покращень» у бухгалтерії бюджетних установ багатьох з них зробили не тільки фахівцями із видів спорту. А ще із логістики, бронювання готелів, замовлення трансферів, організації харчування, а головне подачі звітів по нормативам які не те що не встигають за інфляцією, а інколи не відповідають здоровому глузду, а ще «фахівці з рекрутингу» для збирання даних десятків дітей «для журналів» і пошуку реальних діток для заняття спорту.
Але ці установи залишаються закритими для більшості платників податків і лише в поодиноких з них офіційно працюють платні секції, а мами і тати думають, де пристроїти їх чадо «за менші гроші».
Окрім того, у бюджетах не всіх, але багатьох спортивних шкіл є невеликі кошти на інвентар який як правило школи мусять купити не той що потрібен, а той що передбачений кошторисом. Про відрядження я вже згадав, тут кошти можуть бути, а можуть бути лише «передбачені», але левова частина відряджень на загальнодержавні змагання проходить через обласні управління які залежать від доброї волі держказначейства і обласні чиновники від спорту самі є заручниками перманентної кризи місцевих бюджетів в Україні. Ну і звичайно заробітна плата. Оскільки і тут держава максимально зарегулювала процес один і той самий тренер намагається мати «ставку» і «півставки» у різних організаціях в умовних: «спорт школі номер 6», «училищі майстрів спорту» і ще якусь «чверть» у якийсь «відомчій спортивній школі «Конвалія», при цьому зазвичай працює він із тими самими атлетами, які "пишуться у журнал». Але потім треба за це все звітуватись і з'являється консолідований залік, між ФСТ і цілими областями. Уявляєте до прикладу ситуацію у футболі: Коноплянка чи Федецький грають у чемпіонаті України півтайму за «Дніпро», а півтайму за «Шахтар» : )))))) Смішно? Насправді ні тому що в нас атлети представлять по декілька областей, декілька ФСТ тощо – одночасно бути і студентами чи аспірантами, «міліціонерами» чи «рятувальниками» а їх тренери трястись в очікуванні якоїсь перевірки фінінспекції в установах до яких вони приписали своїх спортсменів.
Так от Дорожня карта пропонує простий прозорий шлях для руйнації цієї піраміди брехні, коли заслужені люди змушені займатись приписками і окозамилюнням, для того аби на належному рівні готувати майбутніх чемпіонів! Дати можливість тим хто хоче працювати – робити це, а тим хто не здатен відійти у сторону. Відвести чиновників від кулуарного розподілу бюджетних коштів передавши ці питання Національному олімпійському комітету, Спортивному комітету України, національним федераціям з видів спорту, а на місцях їх регіональним структурах які у свою чергу і будуть працювати з клубами на місцях, а «клубами» у розумінні авторів концепції і мають бути і існуючи дитячо-юнацькі спортивні школи, громадські організації, комерційні структури. Які будуть відповідати внутрішнім вимогам кожної національної федерації та отримують відповідну акредитацію.
Дорожня карта є у вільному доступі з нею може ознайомитись кожен за адресоюhttp://dsmsu.gov.ua/index/ua/material/1
Вважаю, що якщо в загальноосвітній школі є спортзал і стадіон – він має бути доступним для всієї громади, а школа має отримати на його утримання відповідну компенсацію від держави, федерацій чи клубів. Є спонсор який готовий платити гроші не тренеру чи атлету, а директору, трьом завучам, двом методистам, чотирьом прибиральницям чи іншому персоналу ДЮСШ яка не має власної бази – будь ласка хай оплачує. Вважає регіональна федерація, що вона потребує концентрації коштів протягом певного бюджетного періоду на якійсь спортивній споруді – значить так і має бути.
Знов написав багато. Знов емоційно. Не можна осягнути одним чи двома дописами проблематику реформування спорту, але і затягувати з реформуванням злочинно, як і доручати на місцям таку реформу людям які відверто саботують такий процес.
ІА "Вголос": НОВИНИ