«Ми не можемо впродовж років погоджуватися, щоб в Україні був культ людей, які вчинили геноцид щодо поляків, – заявив Качинський. - Коротше кажучи, це справа певного вибору України. Я чітко сказав пану президенту Порошенку, що з Бандерою Україна в Європу не увійде. Це справа для мене ясна, ми і так виказали величезне терпіння, але всьому є межа. За словами політика, українці «перевершили німців у жорстокості проти поляків».
Проте чи все так «гладко» у поляків із їхніми національними героями? «Пан Качинський заявив, що «Україну не візьмуть до Європи з Бандерою». Не буду повторювати очевидного - іноземці не можуть диктувати нам, як жити в себе вдома і кого вважати героєм. Так само не буду нагадувати про те, що зверхня позиція Польщі щодо України завжди призводила до поразки самої Польщі і вигідна завжди була Москві. Натомість давайте відповімо пану Качинському просто - Польщу ж взяли у Європу з Пілсудським, то в чому ж тоді проблема України з Бандерою?», - вважає народний депутат-націоналіст Андрій Іллєнко.
Юзеф Пілсудський – агент японської та австрійської розвідки
Одним з найвизначніших національних героїв XIX-XX у Польщі є Юзеф Пілсудський. Свою політичну кар’єру цей поляк розпочав із грабежу. В цьому, до речі, спостерігається його схожість із іншим диктатором – Йосифом Сталіним.
Також Пілдсудський був заарештований царською владою, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III, засуджений до 5-річного заслання до Сибіру.
Після повернення заснував Польську соціалістичну партію (ППС), організував видання партійної газети. Також у цих же роках Підсудський був організатором бойової школи у Кракові. За рапортами начальника Варшавського охоронного відділення таємної поліції Росії П. Заварзіна, школа польського патріота Пілсудського масово готувала вбивць та грабіжників
Разом з тим, як стверджують дослідники, через бажання заробити грошей, Юзеф Пілсудський був агентом японської розвідки
«Спецоперація з вербування і подальшого використання Пілсудського японцями отримала назву «Вечір». Як її оцінити з моральної точки зору? Очима сучасника вона могла бути такою: Пілсудський з компанією були російськими підданими, тому, надаючи японцям послуги розвідувального характеру, вони здійснювали акт державної зради. Нинішні поляки мабуть не погодяться з такою оцінкою, виправдовуючи дії національного героя Польщі його високою метою – боротьбою за свободу вітчизни. Але у 1904 році перспективи проголошення незалежності Польщі були туманними і Пілсудський, розуміючи «дражливість» питання, взявся за діло без узгодження з іншими членами Центрального робітничого комітету ППС, тобто фактично за спиною партії. Забігаючи наперед, скажу, що в майбутньому Пілсудський не раз повторював подібні «фортелі», завжди виправдовуючись одним: «Мета виправдовує засоби», - пише голова Київської міської організації Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Куцик.
Згодом, коли послуги Пілсудського японцям більше не були потрібні, польський національний герой звернувся до австрійців.
«Були знайдені нові спонсори. Опираючись на бази в Австро-Угорщині, пілсудчики влаштовували терористичні та експропріаційні акції на землях, що входили до складу Російської імперії (останньою великою експропріацією ППС вважають грабіжницький напад на поштовий поїзд біля Бездан, під Вільнюсом, у листопаді 1908 року. У ньому брав участь сам Пілсудський. Було захоплено 200 тисяч рублів)», - додає Роман Куцик.
У 1910 році Юзеф Пілсудський домігся від австрійців дозволу на створення легальної воєнізованої організації «Союз стрільців», бойовики якого протистояли законній владі Західно-Української Народної Республіки, проголошеної у Львові восени 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії.
Як Пілсудський домовився з Леніним. Польські табори смерті для українців
У Пілсудського були добрі стосунки й з більшовиками, зокрема з Леніним. Саме з червоним вождем польський національний герой домовився про поділ України.
«Мабуть обидва «вожді» добре забавлялися на карпатському курорті «Закопане», що так легко домовилися між собою в 1919 році, а потім у 1921 році в Ризі за рахунок українців», - пише у своїй статті голова Київської міської організації Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Куцик.
Але це лише історичні факти. Справжнє ставлення поляків до українців на початку ХХ століття можна уявити, прочитавши про знущання польської влади над українськими військовополоненими у 1919 році. Ось як про це писала, до речі саме польська газета «Роботнік»:
«В Бутшопі розміщено українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, побудовані німцями, в деяких немає навіть т. зв. нар або дощок, тільки долівка і це приміщення бранців. Про солому нема й мови, долівку вистеляють полонені бадиллям та будяками. Вікон немає, одвірки навіть понищені. Ці умови в поєднанні з голодуванням (денно 1/3 жовнірського хліба й трохи брудної води). З табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кожного дня 50 – 100 трупів. Розпалилася тоді дизентерія, яка вбивала голодуючих. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали майже три тижні не похоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померлих хоронять так мілко, що тіла виступають із землі, – наслідком чого дизентерія й тиф постійно ширяться. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не хочуть їсти – чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерті, – так вони знесилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини – говорить по-польськи, бо полька. Син її лежить на будяках на кам’яному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищирені ... «не хворий, гарячки не має...» Ненька сидить біля нього наче закаменіла. Там знову дружина – привезла харчі чоловікові. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табір увійти, бо тяжко туди дістатись... З'їв і... помер! Коли всі виходять з табору за їжею і стають поруч, це нагадує справжній похід смерті. Голодні і померзлі. Поляки постійно ходить з палицею і б'ють знесилених українських військових: у голову, там в очі, – кільком навіть очі вибили. З розпуки кілька українців скочило в Буг, де потонули, кілька підрізали собі горло. Страшне!», - писали польські журналісти.
«Умиротворення» по-польськи: під час побиття українців змушували кричати «нехай живе маршал Пілсудскі»
свідчення англійського журналіста про погроми українських сіл під час правління Пілсудського
Проте це був лише початок, як зазначає у своїй статті Роман Куцик, політика «пацифікації» українців проходила вкрай жорстоко та принизливо. Українцям чітко показали, хто на їх землі пан, а хто лише «хлоп».
У Меморандумі Народної Української Ради до Ліги Націй від 10-го січня 1931 року поіменно перелічують понад 350 сіл, через які перейшла ініційована Ю.Пілсудським польська карна «миротворча» експедиція. Також там детально описують усі звірства, з якими поляки «пацифікували» українців.
«212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які розбивалися бомбами, багнетами і т.п. 69 так само зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ. 12 пошкоджених шкіл. Понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно громадян. Бито нагаями, прикладами, шаблями, палицями 1357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих, громадських працівників, членів кооперативних товариств, Просвіт, читалень, а також учителів. Також бито палицями, нагаями і прикладами 93 дітей віком від 6 до 16 років, серед яких чимало учнів українських шкіл. Над підлітками поляки проводили нелюдські знущання: хлопцям і дівчатам багнетами вирвано на грудях українські вишивки з сорочок. Старих людей прив’язували до возів і кінських хвостів, щоб бігли за ними, цих беззахисних змушували цілувати кінські зади. Священика Кобласа вели на аркані через село, заставляючи співати «Єще Польска не згінєла». Також під час побиття селян змушували їх гукати «нехай живе маршал Пілсудскі», - йдеться у Меморандумі.
Пілсудський і Гітлер
Але це ще не все. У монографії польського науковця Ришарда Сьвентка «Льодяна стіна. Секрети політики Юзефа Пілсудського 1904-1918» йдеться, що перед Першою світовою війною головною стороною, зацікавленою у використанні Пілсудського в своїх інтересах, була Німеччина.
«Пілсудський і його оточення були запеклими германофілами та прихильниками німецького фашизму. Зрештою, це стосувалося й інших політичних середовищ міжвоєнної Речі Посполитої», - пише Ришард Сьвентка.
Саме за час правління Пілсудського 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною» - такий собі «Пакт Молотова-Ріббентропа».
Разом з тим Товариством Меморіал імені Василя Стуса було знайдено цікаве фото Гітлера, який сидить на поминальній службі за померлим другом Й. Пілсудським. Відомо, що Гітлер та Пілсудський ставилися один до одного з великою приязню та дружбою.
Гітлер хотів використати Пілсудського у війні проти СCСР. Але українофоб Пілсудський несподівано помер. Тоді у Берліні з наказу Гітлера було організовано імпровізорвану поминальну службу за Пілсудським.
На світлині видно, як на тлі порожньої труни, огорнутої польським прапором, сумує Адольф Гітлер.
Власне за прихильність Гітлера змагався ще один польський націоналіст-бойовик, а заодно і національний герой – Роман Дмовський. Він, до речі, свого часу був членом Державної думи Російської імперії та політичним конкурентом Пілсудського. Цей польський шовініст послідовно виступав за створення мононаціональної польської держави, депортацію євреїв і насильницьке ополячення німців і українців. До 1922 року був депутатом Сейму. У 1923 році — міністр закордонних справ Польщі, проте згодом відійшов від активної політичної діяльності.
Його вважають засновником та ідеологом профашистського націоналістичного політичного угруповання «Табір великої Польщі». Саме ним придуманий лозунг: «Польща для поляків» активно використовується і зараз. Так, на відео паплюження пам'ятника воякам УПА на цвинтарі в селі Верхрата видно емблему профашистської організації «Obóz wielkiej Polski».
До речі, Роману Дмовському у Варшаві поляки нещодавно встановили пам’ятник.
Проте історичні «маразми» все ж найбільш притаманні українцям: під аплодисменти місцевої влади у Харкові минулого року встановили меморіальну дошку «видатному героєві» Юзефу Пілсудському. Аналогічні дошки є і у Вінниці та Житомирі. У Львові на одному із будинків, що на вулиці Героїв УПА, теж є меморіальна дошка-нагадування, що тут бував Юзеф Пілсудський.
Армія Крайова: українські жертви
Після смерті Юзефа Пілсудського репресивним польським органом, який буквально живцем спалював, нищив українців стала Армія Крайова.
Зокрема, наймасовішими напади на українців з боку поляків були у 1944 році.
Так, 10 березня 1944 року польськими бойовиками було жорстоко вбито, а перед тим піддано туртурам кілька тисяч українців, причому 70% з них становили жінки, діти та люди похилого віку
Всього за один день було знищено села Сагрань, Пригоріле, Мєтке, Шиховиці, Теребінь, Струженець, Турковичі.
Керував жорстоким вбивством українців ще один польський національний герой, борець з УПА - Зенон Яхимек. До речі, цей «герой» після війни прожив спокійне життя і помер у 1986. Для увічнення пам'яті «героя» у 2012 році про нього навіть було знято фільм. Вочевидь поляки опустили той момент, що за один день їхній «герой» забрав життя у кількох тисяч невинних українців.
Ось, як описував цю каральну акцію польського «героя» у 1944 році український селянин, який врятувався у Сагрині:
«Рано 11.03 вийшов зі схрону, це було біля п'ятої. Все було спалене і багато побитих людей. В самому селі було менше трупів, але по полях лежало дуже багато. Я бачив яких 100 чоловік убитих у селі, а на полі – кілька соток. Банда, зробивши роботу в селі, обскочила його. Друга частина банди пішла й окружила людей зі сторони лісу, бо дуже багато тікало туди, і там відкрила вогонь із машинових крісів, карабінів і рушниць. Люди не мали куди втікати, бо стріли були з лісу і села, а кіннота в числі 50 їздила поміж людьми, наганяла їх в огонь і вбивала», - записано зі слів селянина із Сагрині Антона Малика у протоколі, складеному 24 квітня 1944 року.
Але чи не найкраще про злочини катів розкажуть самі кати. Так, у 2010 році у Польщі вийшла книга Стефана Дембскі «Екзекутор». Автор якої, до речі, у 90-х роках покінчив життя самогубством. У ній йдеться про те, з яким задоволенням польські бойовики з Армії Крайової знищували українців. Автор книги описав свої злочини не лише проти українського народу, а й проти людяності. Ось лише деякі уривки:
«Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело» Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати «Тут узгір'я, там долина, в дупі буде Україна». І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту «Твардий» так жваво взявся до праці, що ми з "Луісом" втікли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав»
«Одного разу, йдучи через село з "Твардим" та "Луісом", увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з'ясувалося, що одна з них - українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, «Твардий» вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її. Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал «Твардий». Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і «Луіс» зайняв його місце. Зрештою настала моя черга. Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі знав, яким той кінець буде. Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила. Єдине, що мала невдачу народитися українкою», - йдеться у книзі «Екзекутор»
Названі вище факти – лише мізерна частина кривавих злочинів тих, чию пам’ять нині так свято бережуть сусіди-поляки. Відтак, якщо, за словами Ярослава Качинського, Україна з Бандерою не ввійде у Європу, виникає питання, як Польща зі своїми кривавими «національними героями» туди потрапила??
Продовження теми – у розмові з науковцем, публіцистом, політологом, керівником громадської організації Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова Олегом Баганом.
Чим викликане теперішнє загострення у сприйнятті української історії польським політикумом?
Очевидно, що на заяви Ярослава Качинського щодо несприйняття ОУН Бандери, та постанови польського сенату про увіковічення спеціальним днем трагічних подій на Волині тощо треба дивитися комплексно, не вириваючи їх з контексту. А контекст такий. По-перше, поляки – це імперська нація, яка колись, нагадаю, контролювала велетенські простори між Балтикою і Чорним морем і вела зневажливу, репресивну, асиміляційну політику проти різних народів на цих просторах. Багато регіонів із цих просторів, а саме Литва, Західна Білорусь, Галичина, навіть Поділля, Волинь, увійшли в історичну свідомість поляків як «свої», «рідні», бо тут вони проживали довго і масово, тут буяла їхня історична героїка і культура. У нинішній Польщі ще зберігається свідомість, що в цих регіонах є багато етнічних, але дуже замаскованих, поляків і що в них не може бути щось такого, що б загрожувало Польщі. Тому поляки і сьогодні, і ще багато пізніше будуть намагатися якось виявляти, так скажемо, «ідеологічну зацікавленість» щодо цих регіонів. Тобто будуть під різними приводами втручатися в політичне, культурне, національне життя цих країв, якщо відчуватимуть якусь суспільну тривогу.
По-друге, зараз Україна переживає трагічний період своєї історії: її політична еліта абсолютно скорумпована, нація – розколена на українську і проросійську частини, суспільство великою мірою деморалізоване, Росія як віковічний ворог з усіх боків шарпає наше національне тіло. Ясно, що в нації, яка стоїть поряд, особливо в тієї, яка має велику частину земель України за «свої», виникає закономірне бажання втрутитися в цю трагічну ситуацію і спробувати щось геополітично скористати. Ось вона й шукає зачіпки, які б дали змогу глибше втрутитися в українські внутрішні події. Найзручнішими такими зачіпками можуть бути звинувачення за «злочини», скоєні в період 2-ї Світової війни. А це дуже типове і сприйнятливе для еліт сучасного демократичного Заходу. От наші «доброзичливі» сусіди й нагадують нам про «тоталітарність» і «кривавість» політики ОУН, про «Волинську різанину» і т. ін.
І по-третє, поляки, попри всі трансформації польської свідомості в період після 1945 року, залишаються нацією, яка зберігає, хоч і приховані, але міцні шовіністично-насторожливі комплекси щодо українців, зневагу до них. Тому треба з розумінням сприймати всі нинішні і майбутні намагання з їхнього боку якось ущипнути нас, принизити, очорнити нашу історію, дивитися на це як на об’єктивне явище і робити свою справу.
Але ж історія самої Польщі не завжди була «білою»?
Зрозуміло. Не згадуємо вже про польський масовий шовінізм у ХVІ-ХVІІІ ст. із сотнями тисяч жертв з боку українців. Нагадаємо тільки, що у міжвоєнний період Польща була авторитарною державою, коли Ю.Пілсудський мав майже диктаторські повноваження (1926-1935 рр.), тоді щодо українців, білорусів і литвинів велася системна і наполеглива політика асиміляції з усіма складовими: закриття початкових і середніх шкіл, цензура в пресі, відмова у праві мати свої вищі навчальні заклади, утиски за національною ознакою в аспекті кар’єри, гоніння на інтелігенцію, обмеження економічних прав. Вершиною цієї політики стали політичні акції «пацифікації» (замирення) і «санації» (лікування), які тривали у 1930-і рр. і означали організації регулярних погромів українського громадянського і культурного життя, цільових репресій проти активних людей, поліційного контролю за суспільством. На Волині протягом 1920-1930-х рр. проводилася спеціальна політика колонізації, тобто масового заселення краю відставними військовими (стшельцями), господарями, торгівцями і т. ін. Це все вело до систематичного і широкого національного приниження українців. Тож стимули польсько-українського протистояння постійно посилювалися і вибухнули, закономірно, у 1940-і рр., під час війни, коли виникли умови для відкритої ворожості.
Ю.Пілсудський симпатизував Гітлерові?
У 1930-і роки багато хто симпатизував Гітлерові, навіть один час Вінстон Черчиль, бо той демонстрував неабиякі успіхи - за шість років вивів свою державу зі стану депресії до рівня найсильнішої в світі. Власне, у цьому моменті криється велике фарисейство сучасної міжнародної політики і ліберальної пропаганди-ідеології. Це фарисейство пояснюється одною давньою мудрістю: «Диктують умови і правила гри ті, хто сильний, або принаймні прилаштувався до сильних і переможців». Наприклад, у 1940-і роки більше половини французів відкрито симпатизували німецькому нацизмові, загалом – фашизмові, і створили державу Віші на чолі з маршалом Петеном після завоювання Франції Німеччиною. Такої масової фашизації суспільства не було в жодній іншій країні Європи, крім відверто фашистської Італії, частково Іспанії і Португалії (але там була своя специфіка). Чи хтось сьогодні посміє дорікати Франції і французам за це? Ні. А чому? Тому, що у 1945 р. Франція виявилася серед держав-переможниць у 2-й Світовій війні і разом з ними почала диктувати програму політичної поведінки для інших. Тому сьогодні по-різному вишукують «військових злочинців» і «колаборантів» у слабких і малих країнах Середньої і Східної Європи, виловлюють за необґрунтованими підозрами поодиноких людей, як нашого І. Дем’янюка, але «не бачать» факту, що майже ціла країна пішла на співпрацю з ІІІ Рейхом. Цей міжнародний цинізм переноситься і на сучасні протофашистські держави, насамперед Росію, авторитарний, напівтоталітарний, агресивно-імперський характер якої половина демократичного світу воліє не помічати і постійно закликає співпрацювати з нею. Україна ж, на жаль, наразі перебуває в таборі слабких, і тому кожен, хто хоче, збоку може її «копати» …
Чому польські середовища з такою роздратованістю реагують саме на ОУН, на ім’я Бандери?
Це теж закономірно. Адже ОУН – це та політична українська сила, від якої імперська, зверхня Польща зазнала кілька ударів і поразок. А хіба може простити хазяїн своєму слузі удари палицею? ОУН – це була та підпільна структура, яка підняла на завзяту, героїчну і безкомпромісну війну народ Західної України в дуже важкий час свого національного пригноблення. ОУН показала неспроможність польської поліцейської держави у 1920-1930-і роки придушити активний український національний опір. ОУН у 1940-і роки повністю ліквідувала польські політичні і воєнні впливи на більшості території Західної України. ОУН народила новий тип українського визвольного борця – непоступливого до фанатизму, дуже дисциплінованого, глибоко ідейного. Хіба можна все це простити? Степан Бандера ж став символом усіх цих героїчних і переломних діянь. Тому він перебуває в епіцентрі цього ненависного для поляків виру. Хоча треба зауважити, що його роль як вождя усіма ворогами України значно перебільшується, бо насправді феномен ОУН полягав у тому, що була підготовлена ціла генерація незламних борців від початку 1920-х рр., що кожного втраченого борця відразу замінював інший, такий самий принциповий і відважний, що всю Організацію проймали почуття великої відданости, наступальності і жертовності. С.Бандера зумів лише ідеально розвинути морально-ідеологічні та тактико-бойові інтенції ОУН, які були підготовлені іншими визначними націоналістами – Д.Донцовим, Є.Коновальцем, М.Сціборським, Д.Андрієвським, З.Книшем, Ю.Головінським, В.Охрімовичем, З.Коссаком, Р.Шухевичем і сотнями їхніх найближчих соратників.
На жаль, дискредитацією ОУН займається не тільки Польща чи Росія. Їм в цьому активно допомагає «п’ята колона» всередині України. Так, нещодавно в інтерв’ю на опоблоківському каналі News One львівський ліберальний історик Ярослав Грицак акцентовано звинуватив ОУН в цільовому антисемітизмі, навівши нібито як доказ цього факт, що допоміжна українська поліція, до якої набирали людей від 1941 р. тільки за вказівками ОУН, здійснювала розстріли євреїв, допомагаючи нацистам. Але п. Грицак підступно перекрутив факти: він навмисно сплутав українську міліцію, справді організовану ОУН, яка проіснувала ледве один місяць – кінець червня – кінець липня 1941 р., з «українською допоміжною поліцією», організованою німцями для репресій, яка діяла від серпня-вересня 1941 р. до 1944 р. і в якій не було жодного націоналіста. Так ліберальний публіцист успішно допомагає роздмухувати міф про «великі і невиправдальні злочини ОУН», який дискредитує всю Україну в очах демократичного Заходу.
Клубок польсько-українських історичних суперечностей зав’язаний дуже туго. Як же можна його розв’язати?
Його розв’яжуть три основні фактори: геополітика, наша впертість і наша мудрість. Геополітика підказує, аби ми не реагували на ось ці польські випади, аби завжди зберігали свідомість, що від польсько-українського порозуміння залежить доля цілої Середньо-Східної Європи, що російська загроза для цього мегарегіону є набагато більшою і небезпечно, що польсько-українська співпраця, в тому числі культурна, потрібна, аби зберегти і піднести унікальну середньоєвропейську цивілізаційну ідентичність. Наша впертість дає почуття спокою, віри в силу своєї справи, будувати свою національну пропаганду, незважаючи на різні провокації, в т. ч. місцевих провокаторів. Наша мудрість підказує, що треба розгорнути широкий діалог з Польщею, діалог в різних сферах - геополітики, націософії, політології, культурології, філософії, з метою подолання названих мною національних комплексів, які є в польському суспільстві на ґрунті задавненого мініімперіалізму і прихованого шовінізму; не ізольовуватися від неї на ґрунті «образи за випади», а, навпаки, пропонувати їй нові шляхи розвитку ось цієї середньоєвропейської ідентичності, про яку, до речі, багато говорив Митрополит Андрей Шептицький, підтримуючи Велеградські з’їзди Церков з країн Центральної Європи.
Марія Бойко, Вголос
ІА "Вголос": НОВИНИ