«Важливо, що ми робили»
Товариство спочатку створювалось, як молодіжна організація Львівського комсомолу. Першим головою «левенят» (як називало їх старше покоління) став Орест Шейка. Самі ж члени Товариства аргументували створення такої організації під крилом комсомолу ні чим іншим, як надійним прикриттям, яке було необхідним на той час задля легального існування. «Не важливо, хто ми були – важливо, що ми робили», – не раз зазначали «левенята».
Товариство Лева
Друкованим органом Товариства Лева була газета «Поступ», тираж якої на початку 1989 р. складав кілька десятків тисяч. Газета була доволі прибутковою. На сторінках не друкувалась інформація про тираж, однак, до прикладу, перший номер мав 4 тисячі, а згодом чисельність зростала. Всі члени редакції «Поступу» отримували зарплатню.
Спочатку був самвидав
Загалом, масовим явищем львівська неформальна преса стає навесні 1989 р. Зі слів безпосередніх творців цієї преси, вона виникла під впливом Прибалтійських газет, де і друкувалась. Все ж почалося у другій половині 1988 р., коли Львовом поширювались розповіді про багатотисячні тиражі прибалтійської неформальної преси. Тогочасна активна львівська молодь стратегічно хотіла видавати такі ж газети, однак тактично не знали як це зробити. Оскільки, до цього опозиціонери мали справу лише з друкарськими машинками. На одній такій машинці одночасно можна було друкувати п’ять примірників читабельного тексту, оскільки все, що після п’яти, було важко розібрати. Друкарський папір був А4 формату і дуже тоненький (папірки). Перший листочок часто знищували або розповсюджували серед найближчих людей, оскільки завдяки йому легко було знайти людину, яка надрукувала текст. Адже з кожної друкарської машинки, що продавалась в СРСР, радянські спецслужби робили відбиток літер, які зберігались у відповідному відділі Комітету держбезпеки. Друкування одного листочка друкарем зі стажем займав близько 15 – 20 хвилин роботи. П’ять журналів від ста до двохсот сторінок одночасно друкувались протягом одного тижня. Коли вже були надруковані всі сторінки, вони розкладались, зшивались і таким чином одночасно було надруковано декілька примірників.
Друкарська машинка
До слова, першим самвидавним документом у Радянському Союзі вважається відкритий лист політичних в’язнів мордовських таборів до Організації Об’єднаних Націй у 1955 р. Лист був написаний на звороті сорочки одного зі звільнених.
Де і як друкували газети
Під кінець 1988 р. зі Львова вирушали цілі «експедиції» в країни Прибалтики, з метою подивитись, як друкують багатотисячні тиражі газет. Під впливом цього «натхнення», вже у кінці 1988 р., неформальна преса мала всі можливості стати масовим явищем у львівському суспільно-політичному житті. Однак, враховуючи те, що носіями цього «натхнення» переважно були студенти, а на «носі» була зимова навчальна сесія – друк газет довелось перенести на весну. Саме цим можна пояснити цю масовість та різноманітність львівського самвидаву, початок якого припав якраз на весняну пору 1989 р.
Підготовка та видання неформальної преси проводилась наступним чином:
Підготовка. Після того, як редколегія зібрала матеріали, їх друкували на машинці. Потім ці тексти клеїли на картон у тій відповідності, у якій вони повинні були бути надруковані в газеті. Кожен окремий макет був окремою сторінкою газети. Весь цей процес проходив винятково у Львові. На жаль, більшість цих макетів зовсім не збереглася. До прикладу, один з організаторів «Товариства Лева» Олександр Кривенко спалював усе. Але все ж таки декілька цих макетів збереглися до наших днів, зокрема, у приватних колекціях Олеся Пограничного та Романа Турія.
Видання. Коли макети були готові, поставало питання про їх друк. Львівський друкований самвидав кінця 80-х, як і практично вся радянська неформальна преса, друкувався у Прибалтиці. Це було зумовлено тим, що деякі науково-дослідні інститути Литви та Латвії припинили працювати на радянську владу, а стали орієнтуватися на майбутню незалежність своїх країн. Активна співпраця між львівськими неформальними виданнями та прибалтійським друкарнями розпочалась навесні 1989 р., якраз коли самвидав у Львові став поширеним явищем.
Прибалтика, у свідомості тогочасних львів’ян, була своєрідним «островом Свободи». Багато активістів ще й досі згадують про те, як вони приїжджали у Литву на мітинги і розгортали свої синьо-жовті прапори, і в той же час, дорогою до Львова, починали їх згортати.
Вільнюс (Литва)
Більшість львівських видань друкувались у Вільнюсі. Зазвичай делегація з макетами, яка їхала у Прибалтику, налічувала від однієї до чотирьох осіб – все залежало від тиражу. В одному з інтерв’ю Роман Турій, без якого, практично, не обходився жоден транзит «Поступу» з Прибалтики, згадував, як він у Вільнюсі набив газетами цілий наплічник, з яким ходив у гори. Були й випадки, коли вільнюська міліція чи КГБ перехоплювали львівські газети, забирали їхо, а дані про тих, у кого його знаходили, пересилали в Україну. Подібний конфлікт із радянською владою міг, наприклад, призвести до виключення студентів із вузів.
Що робити, щоб тебе не затримало КГБ
Для того, щоб тебе не затримали – потрібно було бути дуже обережним. Лише незначна частина неформальних організацій могла собі дозволити придбати квиток на літак для свого транзитера (це, передусім, залежало від фінансового забезпечення редакції) і тим самим зменшити загрозу затримання.
КГБ
До Прибалтики зазвичай добирались автомобілем або поїздом. Першим було більш небезпечно, бо практично всі автомобілі з львівськими номерами, які були помічені у Білорусії чи Прибалтиці правоохоронними органами, підлягали перевірці на заборонені газети.
При перевезенні неформальної преси поїздом інтрига також зберігалась. Спецслужби та міліція, практично, тримали в облозі прибалтійські вокзали.
Від двох тижнів до двох днів
Період, відколи макети газети покидали Львів і до того, як цей самвидав повертався до міста Лева, не був чітко окреслений. На початку 1988 р., коли така система лише налагоджувалась, цей період, у середньому, складав до двох тижнів. Людина їхала у Прибалтику, залишала макети в одній із тамтешніх друкарень і домовлялась, коли їй приїхати забрати вже надруковані газети. Така затримка пояснювалась великою кількістю бажаючих, тож потрібно було чекати, допоки прийде твоя черга. Однак, з часом, коли стосунки між львів’янами та друкарнями були налагоджені, можна було, за певну суму грошей, «обійти» чергу, щоби протягом доби тобі зробили друк. А ще, щоб не гаяти часу на переговори у Прибалтиці – можна було у телефонному режимі зв’язатись і домовитись наперед. Оперативності додавало й те, що дводенний переїзд поїздом можна було замінити кількагодинним перельотом літаком. Таким чином термін, відколи макети покидали Львів і доки сюди прибувала преса, вдалось скоротити до двох днів.
Не оминайте «клумбу»
Після того, як самвидав був надрукований, розпочинався етап його розповсюдження. Географію розповсюдження львівської неформальної преси складно охопити. Це всесоюзне явище могло охопити навіть найвіддаленіші куточки СРСР. До прикладу: у приватних колекція Олеся Пограничного та Романа Турія, окрім всеукраїнської преси, є й російська, прибалтійська, польська. Між неформальними об’єднаннями в СРСР кінця 80-х були доволі дружні стосунки, і всі вони контактували одні з одними, відтак обмінювались своїми доробками. Часто траплялись випадки, коли львівські газети передавали на Захід. Інколи окремі статті ставали предметом обговорення на Радіо «Свобода», бували випадки, коли їх зачитували.
У Львові було кілька загальновідомих місць, де можна було придбати неформальну пресу. Насамперед, це була т.зв. «клумба», де зараз стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку на проспекті Свободи. Тут постійно стояли перекупщики, яким можна було принести свою позацензурну газету і продати за певну ціну. Вони у свій час її перепродували. Можна було й самому продати, але все залежало від попиту на твій продукт. Якщо це були бренди («Поступ», «Український вісник», «Євшан-зілля», «Кафедра», «Братство»), то близько сотня газет могла розійтись від 10 до 20 хв. в обідню пору, якщо ні – трошки довше.
Пам'ятник Т. Шевченку, Львів
Іншим стратегічним місцем для розповсюдження самвидаву стала Порохова вежа, що на вул. Підвальній. Тут раз на два тижні збирався обласний рухівський провід. Розповсюджували неформальну пресу і в колі друзів та знайомих членів редколегії, в університеті. Було багато кур’єрів, які налагоджували контакти з видавцями і розвозили неформальну пресу районними центрами Львівщини та інших, переважно сусідніх, областей.
Хотіли, як завжди, а вийшла незалежність
Загалом, попри те, що львівська неформальна преса кінця 80-х, за своєю лише суттю була позацензурним явищем, вона, все ж таки, практично, перебувала у вільному обігу. Передусім, це було зумовлено проголошеною Михайлом Горбачовим «гласністю». Інколи, місцеві компартійні кадри чинили перешкоди студентам у їхній журналістській діяльності, однак останні завжди мали за собою залізний аргумент: «Хіба ви проти проголошеного курсу Генерального секретаря?».
Декомунізація, Львів, 1990 р.
На кінець 1980-х років львівська неформальна преса, за дослідженням Вахтанга Кіпіані, налічувала близько 150-ти видань. З-поміж усіх міст УРСР цього періоду, Львів, за кількістю випущеного самвидаву, поступався лише Києву (250 назв).
Михайло Галущак, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ