Він завжди й в усьому намагається бачити позитив і прагне, щоби люди стали добрішими одне до одного. Хоча до самого військового Андрія Алямського, котрого постраждалі від вибуху на різдвяному ярмарку у Львові можуть сміливо називати янголом-охоронцем, доля була далеко не ласкавою.
Зустрічаємося з Андрієм на тому ж львівському різдвяному ярмарку. Зараз тут уже святкова атмосфера. А ще недавно саме на цьому місці військовий рятував потерпілих після вибуху. «Слава Україні», — привітно вітається Андрій. Так відразу і не скажеш, що за життєрадісною усмішкою хлопця криється важка життєва стежка.
24-річний Андрій Алямський із Миколаївської області частину свого дитинства провів у дитбудинку. «Забрали у матері. Свого часу вибрала не той шлях. Хоча на неї не ображаюся, навпаки — допомагаю». Проте, попри важке дитинство й юність, Андрій намагається ніколи не втрачати оптимізму.
Хоча добре пам’ятає: доводилося навіть спати на роботі, бо не було грошей винайняти житло. «Тоді найголовнішішим для мене було не питання освіти, а питання виживання. Та я мріяв бути миротворцем. А потім вирішив стати вчителем історії. Адже серед викладачів у дитячому будинку було багато військових, котрі воювали в Афганістані», — зізнається Андрій.
Виховували патріотом
Проте бойові дії на Сході країни 2014-го не залишили його байдужим. У 19 років пішов добровольцем на Схід. «Мене виховували патріотом своєї країни. Не патріотом влади, а захисником простих українців. Це обов’язок чоловіка», — каже військовий. Та продовжує: «Спершу приїхав до Запоріжжя у військкомат і сказав: «Заберіть мене в армію». Відмовили», — уточнює він. Та Андрій записався у «Самооборону», пройшов підготовку та вступив у батальйон територіальної оборони.«Я людина не зла, але нема чого мою землю топтати»На війні хлопець отримав позивний «Ацтек». «Бо ці воїни своїм ворогам заживо виривали серце. А я казав: якщо мене візьмуть у полон, я живим не здамся, а комусь із ворогів точно серце вирву. Я людина не зла, але нема чого мою землю топтати», — каже Андрій.
При цьому він добре пам’ятає ставлення місцевих до українських воїнів. «Ставлення було категоричним. Навіть трохи було образливо. Висказували різне. Одного разу в Маріуполі в наш автомобіль кинули цеглу. Цей випадок запам’ятався, бо я ще тоді пожартував із другом: «Зараз ще гранату кинуть». Тому на війні Андрій дотримувався правила. «І воно, можливо, десь і рятувало мені життя. Заїхавши в зону бойових дій, не довіряй нікому. Навіть якщо тобі посміхаються, знай, що за спиною можуть тримати пістолет», — каже він.
Хлопець також пригадує: місцеві іноді видавали позиції наших військових. «Навіть 16-річних ловили. Пам’ятаю випадок у Талаківці: добре, що схибили москалі і вдарили за два кілометри перед нами. Якби били по нас, стерли б із лиця землі».
«Було дуже відчутно: віддають не ті накази»
Та, як розповідає хлопець, не було легко іноді й зі своїми. «На війні було дуже відчутно: віддають не ті накази. Елементарно: дали наказ «не стріляти». Як «не стріляти»? Ви жартуєте! Танки поряд свистять! Бо у нас перемир’я. Як можна домовлятись із терористом? Тому в мене картина перед очима: мирний час. Стоять генерали і десь далеко солдатик. Починається війна — і цей солдатик попереду всіх. А за ним полковники, генерали десь там малесенькі. А коли закінчується війна і роздають медалі — знову попереду генерали, а солдатик десь там далеко. Бо про нас, воїнів, згадують лише тоді, коли ми потрібні, або ми покійні».На війні у складі 37-го батальйону Андрій пробув до літа 2015-го. Адже вирішив стати офіцером. Восени приїхав до Львова та вступив до Академії сухопутних військ. «Почуваюся трохи зрадником. Мого друга вбили два роки тому, й я досі картаю себе за те, що залишив свій батальйон і приїхав сюди», — зізнається воїн.
Проте в академії Андрій не провчився й року. «Не витримав паркетної служби. Образливо, коли не хочуть прислухатися до тих, у кого є бойовий досвід і хто знає правила війни. Бо їм легше готувати військовослужбовців відповідно до підручників 1935-го. Але зараз не 1941 рік! І коли 2014-го по тобі гатять зброєю усіх калібрів так, що декотрих хлопців просто по шматках збирають…», — не приховує розчарування воїн.
«Якщо я не зміг допомогти одному, буду допомагати багатьом»
Згодом його перевели на Яворівський полігон, на строкову службу. До цього хлопець отримав шанс удосконалити знання парамедика. Ним вирішив стати після смерті товариша. «Цей випадок мене дуже вразив. Я подумав: «Якщо не зміг допомогти одному, то буду допомагати багатьом». Проходив навчання у канадських військових. Мені вручили сертифікат і натякнули: «Чи не хотіли б ви поїхати до Канади?». Розумно, бо люди з нашим досвідом їм потрібні. Я відповів: «Втекти зі своєї країни тоді, коли їй важко, може кожен. А щось зробити для неї — ні». Відмовився: «У мене є моя країна попри всю повагу до вашої», — розповів хлопець.А 2017 року поїхав у відрядження до Авдіївки. «Ніколи не думав, що хлопці так зрадіють появі медика. Тому знав: маю бути там. Бо хлопців хтось чекає вдома. Адже у промзоні тоді була найгірша ситуація. Там загинув і мій найкращий друг», — зазначає воїн.
Загалом спогади про час перебування на війні у складі 72-ї бригади — не дуже позитивні. І через те, що в Авдіївці на руках у Андрія помер кулеметник. «Дуже чітко пам’ятаю той випадок. Почалися обстріли. Я прибіг, зайняв оборону біля нашого кулеметника Миколи. Він наказав мені принести боєприпаси. Коли повернувся, почув крик побратима. Підбіг до Миколи і побачив поранення в голову. Все, що міг, зробив. За цей час кілька куль влетіло в амбразуру. Я евакуйовував його окопом і знав: мене також можуть «покласти». Бо вогонь був дуже щільний. Але я про це не думав. Лише про одне: врятувати побратима. Та він не витримав…», — пригадує хлопець.
І додає: «Знаєте: в такі моменти дуже важко. Морально. Бо ти береш провину на себе. Думаєш: «Це ти не зробив. Ти не зміг». Хоча лікар сказав мені потім: яким би ти Богом своєї справи не був, поранення були не сумісні з життям».
Після кількох місяців відрядження Андрій повернувся назад до Львова. Почав викладати тактичну медицину військовослужбовцям, уже маючи такий важкий досвід. При цьому хлопець пригадує: «В останній час перебування на Сході довелося виконувати функції не лише парамедика, а й гранатоментика та кулеметника. Добре, що ще не снайпера», — ніби жартує він.
«Люди женуться за грошима, але не помічають найважливішого»
«Знаєте: на війні мене часто, як і взагалі у житті, рятував чорний гумор. Я там навчився радіти дрібницям. Тому у мирному житті дивлюся на людей і не розумію їх. Матеріальний світ — це порох. Люди женуться за грошима, але не помічають найважливішого. Наша проблема в тому, що ми живемо минулим і майбутнім, але не сьогоденням», — переконаний Андрій.«Я ж колись жив на вулиці, ще до дитячого будинку, і сам заробляв на життя у сім років. Коли знав, що заробітку вистачить на хліб, був щасливіший, ніж будь-хто в цьому світі. Тому сприймаю все жартома. Хоча колись проходив повз кафе і заглядав людям у тарілки, бо хотів їсти. І зараз, якщо хтось каже мені: «Ти попри всю свою життєву ситуацію маєш бути злий». Ні. Кажу: «Не можна піддаватись обставинам». Чого дорослі бояться: війни чи залишитись на вулиці, а діти — потрапити у дитбудинок. Але коли проходиш усі ці три дороги, стаєш незламним. Та є нюанс: починаєш кам’яніти. Серцем, душею. Хоча ситуація на ярмарку мене розчулила: я плакав», — каже хлопець.
«Скажіть «дякую», що спите в теплому домі. Бо хтось із хлопців на Сході зараз сидить в окопі і мерзне»Він зізнався: вибух на різдвяному ярмарку вплинув на нього психологічно. «На війні цього очікуєш, там до таких моментів готовий — і морально, і фізично. Але знаєте: найбільше вразило те, що стільки стояло людей навколо, а допомагали одиниці», — дивується парамедик.
Хоча до таких нестандартних ситуацій Андрієві не звикати: свої медичні знання не раз довелося застосовувати і в цивільному житті. «Тому у мене принцип: із собою завжди має бути аптечка. Ще один принцип: «Кожен робить те, що може». Хоча героєм себе не вважаю. І зараз у будь-який момент я готовий надати медичну допомогу. За будь-яких обставин.
Не треба мені нагород — наведіть лад у країні!
А до нагород і подяк воїн ставиться скептично. Хоча й отримав нагороду від Президента і медаль 37-го батальйону. «Я казав: мені не треба медалей і нагород. Просто наведіть вже в цій країні лад, аби ми не воювали. Бо скільки ж можна?! Я у свої 24 не встиг пожити молодіжним життям. І коли дивлюся на своїх ровесників — у них круті телефони, одяг. І взагалі задумуюсь: «Про що ви думаєте? Скажіть «дякую», що спите в теплому домі». Бо хтось із хлопців на Сході зараз сидить в окопі та мерзне. Бо це тільки по телевізору показують. ніби воїни всім забезпечені», — каже боєць.Та Андрій переконаний: не треба втрачати оптимізму. Треба стояти на своєму. Поставити завдання і виконувати. «У мене немає власного житла. У мене фактично немає нічого, крім зарплати, уніформи і сина. Та я щасливий. Я не хочу мати мільйони. Мені важливо одне: коли виросте мій син, то боюсь одного запитання від нього: «Тату! А яку країну ти залишив мені після себе?», — не приховує військовий.
Та додає: «Дуже багато цивільних ставлять мені питання: «Коли закінчиться війна?». А я кажу їм: «Військових у країні — 200 тисяч, а мирного населення — 30 мільйонів». То це хто ще в кого повинен питати?».
«Ви ж зможете пробачити тих, хто у вас стріляв?» — «Звісно! Коли лежатимуть у трунах»Я ж не пішов на війну постріляти, бо захотілось. А бувають люди, котрі кажуть: «Нам подобається війна». Ви збожеволіли? Ну, як може подобатись ситуація, в якій тебе можуть убити? У Львові одна жінка каже мені: «Ну, ви ж зможете пробачити тих людей, хто у вас стріляв?». Відповідаю: «Звісно! Але тоді, коли вони лежатимуть у трунах», — продовжує Алямський.
При цьому хлопець принципово не святкує дні народження, ні свята ще з 2014-го. «Буду святкувати тоді, коли в Україні закінчиться війна і наші діти спатимуть спокійно. А вирішальним стало вбивство друга напередодні його дня народження».
«А якщо скажуть зараз на війну?» — «Легко»
Та попри всі життєві обставини та труднощі хлопець переконаний: своїх позицій не здасть: "Якщо скажуть зараз на війну — легко. Сказав: треба буде — загину. Але загину з честю. Аби не було соромно. Але якщо мене не вбили на війні, отже десь мав комусь допомогти. Але у Бога часто запитую: «Господи, де я так нагрішив у житті?». Хоча й знаю: він ніколи не дасть людині тих випробувань, яких вона не може здолати. Тому не люблю, коли мене жаліють. І вважаю: якщо ти повертаєшся здоровий із війни, не треба жалітися і робити вигляд «Ой я нещасний, я воював». Це моя країна, яку я зобов’язаний захистити», — каже воїн.«Усе буде у нас добре»
Хлопець, як ніколи переконаний: «Усе буде у нас добре». При цьому не забуває навідувати у лікарні тих, кого рятував на ярмарку. І хоче, щоб люди стали добрішими одне до одного. «Якою б поганою людина не була, все одно допоможіть, якщо треба. Вам важко? Всі кричать: «У Європу!». А ви Європу зі себе почніть». Також воїн хотів би відкрити центр для навчання цивільного населення. «Аби люди знали, як надавати першу домедичну допомогу. Але мене ж затягають бюрократією — 100 %. Тому зараз працюю з тими, кого відправляють на фронт».ІА "Вголос": НОВИНИ