«Хто визволиться сам, Той буде вільний, Хто визволить кого – В неволю візьме» Леся Українка

Напередодні українці відзначили 113-у і 97-у річниці двох подій, винуватці, учасники та ініціатори яких мали колосальний вплив на процеси, що відбувалися в Україні протягом минулого століття - аж до відновлення незалежності нашої держави 24 серпня 1991 року.

Першою подією стало народження в 1907 році особистості, що все своє життя присвятила служінню Українській Національній Ідеї. Ця особистість - Роман Шухевич, рід якого був славним і відомим у Галичині протягом поколінь. Тривалий час у домі Романового дідуся, професора Володимира Шухевича, квартирував Евген Коновалець - тоді провідник Української Військової Організації. Під впливом бесід з полковником формувався світогляд юнака. Ще будучи гімназистом, він приєднався до УВО.

У 22 роки Роман Шухевич вступив до Організації Українських Націоналістів, де з 1930 до 1934 року виконував обов'язки бойового референта Краєвої екзекутиви на західноукраїнських землях. Серед гучних справ, організованих ним за цей період, було політичне вбивство восени 1933 року радянського консула у Львові - як відплату за большевицький Голодомор в Україні.

У судовому процесі Степана Бандери за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького Шухевич був засуджений на 4 роки ув’язнення. Відбував строк у концтаборі Береза Картузька. Після звільнення з ув’язнення він разом із приятелем заснував першу в Галичині українську рекламну фірму «Фама», яка таємно фінансувала діяльність ОУН.

Коли в часі розпаду Чехословаччини було проголошено Карпатську Україну, Шухевич нелегально виїхав на Закарпаття, де став співорганізатором «Карпатської Січі» - займав посаду заступника начальника штабу. Після окупації Карпатської України мадярами йому вдалося уникнути арешту і розстрілу та через Румунію повернутися додому.

З початком Другої світової війни Шухевич переїхав до Кракова, де брав активну участь в діяльності бандерівського крила ОУН. У квітні 1941 року він очолив військовий відділ «Дружин Українських Націоналістів» і був призначений командиром військового підрозділу «Нахтіґаль», сформованого за сприяння Абверу у складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Саме цей підрозділ забезпечував проголошення 30 червня 1941 року у звільненому від московсько-большевицьких загарбників Львові Акту відновлення Української Держави.

Після розриву з німцями Роман Шухевич перейшов у підпілля, де займався створенням Української Повстанської Армії, яку очолив в серпні 1943 року, маючи псевдо Тарас Чупринка.

Завершив свій земний шлях генерал-хорунжий і головнокомандувач Української Повстанської Армії, голова Секретаріату Української Головної Визвольної Ради Роман Шухевич, як і заповідав, стоячи - вибравши вірну смерть у бою з ворогом 5 березня 1950 року.

Друга подія відбулася рівно через 34 роки і до неї волею долі мав безпосереднє відношення головний винуватець першої - все той же Роман Шухевич, який у день свого народження, будучи командиром легіону ДУН «Нахтіґаль», забезпечував, як уже було сказано, публічне проголошення Акту відновлення Української Держави у місті Львові, повний текст якого читайте нижче ⤵️

Львів, дня 30 черв[ня] 1941, год. 21-а

РІШЕННЯ ч.1 Національних зборів українців

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПІСЛЯ 23 РОКІВ НЕВОЛІ

1.Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад та порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2.На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.

3.Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава! [підпис] Ярослав Стецько – Провідник Національних зборів.

Однак, якщо вшанування Дня народження генерал-хорунжого УПА Тараса Чупринки ні в кого, окрім ворогів, не викликає жодних негативних емоцій, то Акт 30 червня 1941 року, до якого Роман Шухевич мав безпосереднє відношення, попри скажену лють українофобів останнім часом отримує доволі неоднозначні оцінки у середовищі окремих українських патріотів.

Останні - хто завуальовано, а хто й відверто - звинувачують Степана Бандеру, Ярослава Стецька і чи не всю ОУНР у волюнтаризмі, який, на їх думку, завадив загальній справі і спричинив відмову німців від співпраці з українцями.

Спробуємо глянути на ситуацію з різних кутів зору. Спершу хотів би нагадати колегам пророчі слова очільника ОУН полковника Евгена Коновальця, написані ним у листі до членів ПУН (тих самих, що створили кістяк ОУН-М), коли вони вирішили засудити політичне вбивство бойовиками УВО-ОУН (тими, що згодом сформували структуру ОУН-Б) у 1932 році керівника відділу українських справ польської поліції у Львові Чеховського:

“Не виключене, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків, без вирішального впливу на його дальший розвій.

З того ми мусимо – як ті, що себе вважаємо Проводом – точно задати собі справу, коли одного дня можемо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на Західних Землях нас не толерує, я певний, одначе що з його скріпленням і внутрішнім оформленням він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід…

Людям із наскрізь еміграційною психікою, що живуть уже 10 років у нормальних умовах культурних європейських держав, важко стояти на чолі революційного руху, і то ще такого, що мусить нюансувати методи боротьби відповідно до різних умовин, що існують у різних займанщинах.

То або мали б бути геніальні люди, що своєю геніальною інтуїцією на віддаль відчували б і розуміли психіку революціонерів на місцях, на українських землях, або люди, що через безпосередність , себто через часте перебування на українських землях, пізнавали б ґрунт, настрої, бажання і т.д.

Тому ми мусимо уявити стан речей, якщо не хочемо видавати наказів, які на місцях, серед крайових націоналістів викликали б тільки посмішку”.

Як бачимо, полковник Коновалець ще задовго до розколу ОУН прогнозував його. Але нове керівництво організації після його загибелі не зуміло зберегти свій вплив з-за кордону на молодих і дієвих підпільників, що проживали на окупованих українських землях. В результаті, у 1940 році вчорашні побратими розділилися на два ворогуючі табори.

Прагнучи до Чину, ОУН-Б невдовзі домоглася створення у складі Вермахту українських диверсійно-розвідувальних батальйонів «Нахтіґаль» і «Роланд». Коли на початку радянсько-німецької війни «Нахтіґаль» разом із передовими частинами Вермахту увійшов до Львова, Роман Шухевич отримав наказ Степана Бандери про військове забезпечення Акту проголошення відновлення Української Держави.

Чому Бандера і соратники відважилися на такий крок без погодження з керівництвом ІІІ Рейху? Очевидно, тут був елемент авантюризму, обумовлений відсутністю відповіді Рейхсканцелярії на Меморандум ОУН-Б від 15 червня 1941 року щодо відновлення самостійної Української Держави. Але, враховуючи досвід хорватських усташів, ймовірно вони вирішили діяти за схожим сценарієм. Щоправда, внутрішня ситуація у пригнобленій сербами Хорватії і національна свідомість пересічних хорватів значно відрізнялися від української дійсності.

Німецькі війська після початку бойових дій проти Югославії весною 1941 року повсюдно зустрічали підтримку найширших верств хорватського населення, що розглядали війну як єдину можливість для створення власної держави. Завдяки оголошеній в Югославії 7 квітня мобілізації у дислоковані в Хорватії військові частини IV армії влилася величезна кількість солдат-хорватів, більшість з яких не бажали битися за своїх гнобителів або навіть були готові повернути зброю проти неї.

Вже 8 квітня 1941-го офіцери і молодші командири 108-го піхотного і 40-го резервного полків, що входили у підпільні осередки хорватських націоналістів-усташів в югославській армії, організували заколот серед солдатів своїх частин (Bjelovarski ustanak). Піднявши саморобні хорватські прапори, вони раптовим ударом захопили місто Беловар, де дислокувався штаб IV югославської армії, заарештували штабних офіцерів і перерізали комунікації.

Це стало сигналом для націоналістично налаштованих військовослужбовців інших частин армії, які почали в масовому порядку залишати позиції і рухатися у Беловар, де незабаром сконцентрувалося понад 7 тисяч хорватських солдат і офіцерів. У найближчі дні за допомогою місцевих організацій «Усташі» і стихійних селянських формувань самооборони (Hrvatskа seljackа zastitа) їм вдалося очистити від югославської влади значну частину хорватської території.

Організацію тимчасових органів влади на місцях практично відразу брали в свої руки хорватські націоналісти під керівництвом Анте Павеліча, тобто усташі, що були серед повсталих найбільш організованою силою, навколо якої гуртувалися інші.

10 квітня, з підходом до Загреба авангардів Вермахту, 4 тисячі членів організації «Усташі», практично не зустрівши опору, взяли столицю Хорватії під свій контроль. Відтак полковник Славко Кватерник прибув у міську ратушу і зачитав по радіо текст декларації про проголошення Незалежної Держави Хорватія, яка невдовзі була визнана німецьким командуванням як союзна у війні за «новий порядок».

Враховуючи досвід хорватських колег, Бандера і оточення, очевидно, у своїх планах спиралися на те, що німці, зацікавлені у швидкому просуванні на Схід, не чинитимуть опору проголошенню відновлення української державності, оскільки їм буде потрібен надійний тил і підтримка українського війська, яке мало би формуватися на звільнених від більшовиків територіях УРСР.

Однак, не так сталося, як гадалося... Акт 30 червня, на жаль, не знайшов належної підтримки в середовищі української політичної еліти, не кажучи вже про широкі верстви населення.

Зокрема, очікувано негативно поставився до цієї події Бульба-Боровець (як і до інших спроб створити структури, що могли конкурувати з Урядом УНР в екзилі, який він репрезентував). Разом з тим, командир Поліської Січі у своїх спогадах пізніше відзначав також позитивні сторони Акту проголошення відновлення Української Держави:

«1. Акт 30.6.41 року офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державности. 2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло. 3. Акт є історично-доказовим документом, навіки засвідчуючим, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу».

Натомість ОУН-М сприйняла Акт 30 червня виключно як провокацію - незважаючи навіть на те, що подію підтримали у своїх зверненнях глава УГКЦ Митрополит Андрей Шептицький і Єпископ Луцький УАПЦ Полікарп, які мали значний вплив на формування громадської думки українців Галичини й Волині.

Більше того - 7 липня 1941 року Митрополит відправив листа до полковника Андрія Мельника, де писав, зокрема, наступне: «Ціле українське громадянство домагається, як умову конечно потрібну, Вашого порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшно шкідливого для української справи роздору». Але, на превеликий жаль, його заклики не були почуті і, на очах як українців, так і німців, продовжувалася ворожнеча між двома ОУН, що не лише підривала довіру до українського націоналізму, а й ставила під сумнів спроможність українців до державотворення взагалі.

Саме це, на мою думку, стало однією з причин відмови керівництва ІІІ Рейху визнати незалежність України і сприйняти її за дієздатного союзника у Хрестовому поході проти московського більшовизму. Адже, якщо глянути на ситуацію з точки зору німців, то в них була своя мета у цій другій за пів століття великій війні, обумовленій поразкою в першій. Відповідно, інші нації розглядалися ними як гіпотетичні союзники, противники чи сировинна база. Це ми бачимо у справі визнання незалежності Словаччини чи Хорватії.

Чого сподівалися німці від українців з перших днів війни проти СРСР? Щонайменше масового дезертирства з РККА і стихійних повстань проти радянської влади на місцях. А відтак - за прикладом хорватів - широкого наступу на Київ і взяття його ще до того, як у місто вступить німецький чобіт.

Немає жодного сумніву, що таку Українську Державу визнали б не лише німці. Але цього не сталося - ні одразу після 22 червня, ані після Акту 30 червня, який мав би спонукати народ до Чину.

Натомість, той самий народ, який менше ніж десять років тому під час Голодомору, організованого червоними москвинами, втратив до 7 мільйонів свого генофонду, будучи враженим «стокгольмським синдромом», мовчки пішов воювати за інтереси свого ката.

Можемо у цьому звинувачувати Бандеру, Мельника чи Боровця? Однозначно, що ні. Як не можемо сьогодні звинувачувати Тягнибока, Білецького чи Тарасенка у тому, що наш народ на виборах минулого року привів до влади в Україні політичних пройдисвітів і шахраїв, замінивши ними в урядових кабінетах фальшивих патріотів.

Звісно, за умови єдності і взаємопідтримки Бульби-Боровця, Мельника і Бандери ситуація могла би бути значно привабливішою. Але історія не визнає сполучника «якби»...

Саме тому ніхто сьогодні не може стверджувати, що б відбулося з Україною, якби (і знову це кляте «якби» ) не було проголошено 30 червня 1941 року Акту про відновлення Української Держави, і чи відбулося б це відновлення 24 серпня 1991 року.

P.S. Пишучи ці рядки, згадав відкриття виставки до 90-річчя ОУН, на презентацію якої у приміщенні ЛОДА був запрошений колегами в серпні минулого року. Вітаючи організаторів виставки і наголосивши на її актуальності, я згадав тих пасіонаріїв, які зі зброєю в руках втілювали в життя державотворчі ідеї ОУН, тобто вояків ДУН, УПА і Дивізії "Галичина", а також бійців Карпатської і Поліської Січей. Якщо згадки про ДУН, УПА і обидві Січі ні в кого з присутніх не викликали заперечень, то один поважного віку пан, який назвався істориком, намагався переконати мене після презентації, що мовляв не варто згадувати галицьких дивізійників у контексті героїчної боротьби ОУН, оскільки вони були колаборантами.

Коли ж я пояснив йому, що вояки дивізії "Галичина" не могли бути колаборантами апріорі, оскільки українці на той час не мали своєї держави, то у відповідь отримав: "Як то не мали? А що ж тоді було проголошено 30 червня 1941 року у Львові?"

Прийшлося зачитати тому панові текст Акту 30 червня, один із пунктів якого гласить: "Українська Національна-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі".

Відповіді не поступило, адже саме цей пункт вищезгаданої декларації 14-а Дивізія військ СС "Галичина" виконала з честю.

Тож не варто уподібнюватися до того пана історика і шельмувати нині - ворогам на забаву - чи то мельниківців, чи бандерівців, а чи бульбівців. Всі вони прагнули Української Самостійної Соборної Держави і всі проливали кров за неї!

ІА "Вголос": НОВИНИ