За кілька місяців окупації затишне місто Буча на Київщині перетворилося на символ трагедії. Захопивши 27 лютого містечко, російські нелюди два місяці нищили усе живе. 31 березня окупанти залишили Бучу і світові відкрився увесь масштаб диких руйнувань.
Журналістка “Вголосу” побувала у містечку, через чотири місяці після деокупації.
Від станції метро “Академмістечко”, у Києві, щопівгодини до Бучі курсують маршрутки. Запитую у водія скільки часу займе дорога, той відповідає, що хвилин десь так двадцять. Сідаю, їдемо…
Уже за кілометрів п’ять, стоїть вказівник з позначкою, що тут закінчується Київ. Тут же – блокпост, на якому наші військові. Барикади з мішків з піском (багато уже розірвано, не то від давності, не то від куль) і “їжаки”, що стоять зараз обабіч дороги.
У лісопарковій зоні, що тягнеться вздовж траси на кілька кілометрів від столиці, помітно окопи і бліндажі. Гілки і стовбури багатьох дерев або обвуглені, або посічені осколками.
З’являється страх від розуміння, наскільки близько ворог був від Києва.
В’їжджаємо в Гостомель.
Відчуття, що я знову, як у 2016 році, приїхала в Слов’янськ і вперше побачила, що таке війна. Обстріляні, як решето, паркани, хати з вибитими вікнами і знесеними дахами.
Церковця, яка “притулилася” до дороги дивиться услід подорожуючим, пустими очима вибитих віконних рам та навстіж розчиненими від вибуху дверима.
Прямуємо далі…
Попереду видно зруйнований міст через річку Ірпінь, де вже активно ведуться ремонтні роботи.
В’їжджаємо в Бучу. Чомусь думала, що це місто і досі мертве, але ні, воно живе!
Кінцева зупинка маршрутки – “Вокзал”, виходжу і йду прилеглою вулицею. Працюють невеликі продуктові крамнички. Людей на вулиці дуже мало.
Недалеко бачу район новобудов, у яких, як видно, ще мало заселених квартир. На фасадах будинків сліди від обстрілів. Подекуди вибиті вікна. У чиїсь помешкання влучили снаряди.
На стоянці – спалені і обстріляні автомобілі.
А поряд (моєму здивуванню немає меж) спокійно працює великий супермаркет “Пчілка”.
Відвідувачів небагато, а от асортимент товарів такий, що не у кожному торговому центрі знайдеш.
Одна з відвідувачок скаржиться, що в її будинку немає світла.
– Я ж тепер спать ложусь, як ніколи в жізні, в десять часов. І от вдень нема що робити.
–А ви до нас приходьте, посидіть, піцу нашу з’їжте. У нас добре, прохладно, кондиціонери працюють, – запрошує продавчиня.
– А у вас давно свєт є? – запитує жінка.
– Ми від генератора працюємо, – відповідає касирка.
На вулиці перед супермаркетом за столиком сидить сім’я.
Через стоянку навпроти вщент зруйновані приміщення, де колись були “АТБ”, аптека, магазини.
Повз мене проїжджає бус (не встигаю сфотографувати), кузов обстріляний, немає жодного вікна, але, мабуть, найголовніше, що на ходу.
Переходжу дорогу, далі двоповерхові будиночки. Вікна та балкони подекуди заклеєні клейонкою.
На лавочках перед під’їздами сидять старші жіночки. Скоса дивляться на мене.
Чути як у квартирах хтось щось готує, говорить, майструє. На балконі жінка розвішує білизну.
У дворі достигають яблука та сливи. На багатьох деревах ще незагоєні «рани» від обстрілів.
Прямую назад до станції. Чекаю свою маршрутку. Під’їжджає “Жигулі”, з нього виходить жінка і двійко дівчаток, років, десь так шість і вісім. Щось обговорюють з мамою. А потім старша дістає з сумки іграшку. А менша запитує:
– Мам, а кажуть вони з магазину всі ігрушки забрали. Зачєм? А у них хати єсть?
– Є, отакі ізбушкі на курячих ножках, – відповідає мама.
– І ще у них душові на кухні, – сміється старша.
Потім дівчатка сідають назад в машину до тата. А жінка чекає маршрутку на Київ.
Виїжджаємо з містечка. Знову з вікна бачу “сліди війни”. Але водночас бачу, як оживає і відроджується Буча. І чомусь все це нагадує мені велетенський мурашник.
Ми вже перемогли, бо не скорились!
ІА "Вголос": НОВИНИ