Львів — не просто шахова столиця України, а, ймовірно, найбільш «шахове» місто в усій Європі, адже завдяки львівській шаховій школі світ побачив десятки гросмейстерів, частина з яких стала успішними тренерами та гравцями також й за кордоном. Редакція «Вголос» поспілкувалась з одним із найтитулованіших львівських шахістів, який за свою кар'єру був тренером команд 4 різних держав. Про славне минуле, сьогодення та перспективи львівських шахів говорили з Адріяном Михальчишиним.

Ідея інтерв'ю виникла як реакція на вкрай важливу для українського шахового співтовариства подію — перемогу чоловічої національної збірної з шахів на командному Чемпіонаті Європи. Нагадаємо, як писав "Вголос", 21 листопада українські шахісти вперше в історії виграли «золото» чемпіонату.

Довідка

Адріян Богданович Михальчишин народився 18 листопада 1954-го року у Львові. Закінчив Львівський університет. Як гравець здобув 4 місце на чемпіонаті СРСР 1984, став чемпіоном Радянського Союзу серед юнаків 1977. Під час радянської Спартакіади 1979 року Михальчишин представляв збірну України (Української РСР) з шахів. Чемпіон світу серед молоді у команді 1977, 1980, володар Кубка Європи 1984, переможець міжнародних турнірів Banco do Roma 1977, Копенгаген 1980, Лейпциг 1979, Брно 1990, Дортмунд 1999.

Тренер збірної СРСР (1989) — чемпіонів світу та Європи. Тренував збірні Словенії (1997—2002), Голландії (2002—2006). Тренер збірної Туреччини з (2006) року.

Голова тренерської комісії ФІДЕ з 2009 року.

Наприкінці вересня 2018 року у Батумі в рамках 89-го Конгресу Міжнародної шахової федерації відбулися вибори до Європейського шахового союзу. Адріяна Михальчишина було обрано віцепрезидентом Європейського шахового союзу.

 

Пане Адріяне, почнемо, так би мовити, здалеку. В деяких колах існує стереотип, що з розпадом СРСР рівень шахів в Україні в цілому та у Львові зокрема сильно впав. Чи відповідає цей стереотип дійсності? 

Як не дивно, вийшло навпаки. В 90-ті роки дійсно була криза, зменшилась кількість тренерів, зменшилась кількість викладачів у Києві та у Львові. На чемпіонаті світу командному ми перемогли в 95-у році перш за все завдяки старій школі. Багато виїхало і почало виступати за інші країни. Але потім прийшло вже молоде поклоніння, яке з 2004-го почало вигравати Олімпіади. За останні 20 років українці виграли дві Олімпіади чоловічі та одну жіночу. А чоловіча та жіноча збірна постійно на Олімпіадах займають призові місця останніми роками.

Щоправда, з початком війни Росії проти України відчувається певний застій, який важко пояснити якимсь фактами. Втім, з огляду на перемогу нашої команди на Чемпіонаті Європи, хочеться вірити, що цей застій не буде надто тривалим. 

 

Ви є автором книги «Львів — шахова столиця України». Настільки сильну роль, на вашу думку як фахівця, львівські шахісти відіграють у перемогах національної збірної?

Наприклад, головну партію, яка змінила чемпіонат, виграв молодий київський гросмейстер Кирило Шевченко, якого я трішки треную, він виграв матч з Росією і шляхом цього команда виграла. Наш львів'янин Андрій Волокитін взяв більше очок і прекрасно грав. В команді важливим є кожен внесок. Одні, наприклад, мають гасити гру проти небезпечних суперників. В нас це мала бути 4-5 дошка, а 1-а, 2-а й 3-а мали завдавати ударів. І в фінальному турі вони обоє завдавали удару.

 

Чому перемога в Чемпіонаті Європи настільки принципово вважлива для нашої збірної, якщо українські шахісти неодноразово демонстрували прекрасні результати на світовому рівні?

Наші завжди брали чемпіонат світу та олімпіади, а чемпіонати Європи завжди просідав. Інколи брали туди запасних гравців, аби перевірити. Унікальність перемоги тому, що виграли, друге — в нас є глибокий розкол в українських шахах, між київсько-харківською групою і львівською групою. Гросмейстер Антон Коробов, наприклад, не належить до тої групи, хоч харків'янин, а, наприклад, Юрій Криворучко, наш львівський гросмейстер, належить.

Але настільки в нас є сильна команда, що в нас два склади, які можуть вигравати медалі. Аби виграти, має бути елемент щастя, нема на те ради. І унікальність в тому, що дві команди можуть виступати, коли одна половина фактично посварена з другою, з федерацією профільною, зрештою. Бо представники харківської групи вимагали свого тренера. А наш тренер Олександр Сулипа, який є моїм учнем, виграв незліченну кількість медалей. Зміну тренера викликають слабкі результати, а тут вони просто хотіли поставити головним тереном свого приятеля. 

І звичайно, правильно, що їх викинули з команди. Але команда хоч і ослаблена, стала духом сильнішою.

 

З огляду на це цікаво, що важливіше у командних шахах  — сума індивідуальних успіхів гравців чи командна гра? 

Індивідуальні якості гравця дуже важливі. Але є ще стратегія. Наприклад, коли під час гри проти суперників особливих треба робити нічию завдання. Тут грають по-іншому, адже головне завдання — забезпечити командний результат. Він, звісно, складається з індивідуальних, але тут треба непросто гра, а взаємодія в команді. 

Інша справа — спортивні ігри. Так само в шахах, ось, наприклад, на останньому турнірі  завданням Володимира Онищнука було стримувати Єсипенка та Алексеєнка, двох молодих російських талантів, українців за походженням. Вони виконували свою функцію, нейтралізуючи його. А інші мали б йти вперед. 

 

Як ви оцінюєте подальші перспективи Львова як шахової столиці? 

У нас є найбільше гросмейстерів України. З них багато виховав Віктор Емануїлович Карт. Мартин Кравців — також львів'янин, другий тренер збірної. За останні 10 років дійсно  є пару серйозних проблем. Після школи Грабінського в нас не з'явилось видатних талантів. По-перше, тому що той же Грабинський та й багато інших поїхали працювати на Захід, а друге — в нас немає практично шахового клубу.

Зараз, щоправда, пан Володимир Грабніський після  5 років роботи в ОАЕ повернувся та очолив львівську школу «Дебют», тож, як бачите, ми, так би мовити, стаємо поступово на шлях старої слави. 


Ми не можемо заїхати в невідремонтоване приміщення. Мав національний університет допомогти львівським шахам, але тоді на посаду міністра освіти прийшов Табачник і проєкт зупинили. 


 

Тобто ви маєте на увазі, що зараз львівським шахістам немає де тренуватися?

Ні. Є кілька шкіл, є школа на Сихові, є шахова академія, є кілька різних шкіл, умови для тренувань є. Але для того, щоб їх перевірити в змаганнях, майданчика немає. Весь час треба знімати зали в ресторанах, немає можливостей для змагань, які є короною для тренувального процесу. 

Бо для занять зараз є багато місць. І теренів багато працює. Раніше теренів було 5, а зараз, напевне, понад 50. Тут розвиток йде і йде добрий. Але головна частина, де молоді мають виходити на рівень всеукраїнський та світовий, в нас немає умов для проведення змагань.

 

У порівнянні з часами вашої юності, наскільки змінився підхід до шахів в представників нового покоління? 

Зараз, по-перше, до шахів прийшли комп'ютери. Вони прийшли як бази даних, як допомога в тренувальному процесі. Вони серйозно змінили тренерську роботу. Бо раніше треба було працювати з книгами, сам на сам, а зараз багато роботи з комп'ютером. Воно і полегшує, й ускладнює завдання. Але той легкий доступ і кількість інформації, яку треба опрацювати, робить той аналіз дуже важким, і багато молодих людей заплутуються. Це колосальна різниця між нашим поколіннями.

Що зменшилось — творчий елемент в шахах. Набагато більшим стало значення пам'яті, коли запам'ятовуєш якісь варіанти, особливо для молодих. Роль пам'яті та інформації зросла, вона робить величезні труднощі.

 

Цікаво, чому так сталося, що, попори успіхи як львівських шахістів, так і шахісток, відомішими в медіа є саме львівські гросмейстерки? 

Про жінок легше писати, бо в них грає у порівнянні з шахістами відсотків 5. Набагато менша конкуренція, і там легше досягнути результатів. Жіночі шахи слабші набагато від чоловічих, бо менше команд та учасників. Чоловіків, сильних шахістів, є 200 у світі, а жінок — 20. Серед 1500 гросмейстерів у світі є 20 жінок. І, звичайно, медіа мають про що писати. Але чоловічі та жіночі шахи, крім дошки, — то є в принципі різна гра. По-різному грають чоловіки й жінки. 

 

Між іншим, стосовно чоловіків та жінок. Цікаво, чи може професійний шахіст заробляти достатньо для того, аби утримувати себе та родину? 

Спорт став комерційним. Члени збірних команд отримують стипендії. На кожному змаганні є грошові винагороди, в деяких видах спорту вони більші, є, звісно, і супергрошові — футбол і теніс. А у всьому іншому нагороди менші, але вони непогані, аби за них боротись. Професійний шахіст цілком заробляє собі на життя. Є регіональні стипендії різноманітні, плюс грошові винагороди. Зараз любительський спорт, хтось після роботи йде грати в теніс. Раніше навіть світова олімпіада була любительським спортом, де не можна було виступати за гроші. 

 

Чим живе зараз львівська шахова спільнота? 

Маємо достатньо тренерів та гросмейстерів, працюємо та вчимо. Дуже багато нам допомагає, зокрема, президент Федерації шахів Львівщини пан Тарас Керницький. За останні 5 років ми значно  покращили умови для дитячих шахів. На першому місті стоїть відновлення ігрових умов для практики, аби наші молоді росли й виходили на міжнародний рівень. Бо якщо в нас не буде практики, то треба буде весь час їздити за кордон. То не легко, то під силу лише професійним шахістам.

Ми створюємо умови, як можемо. Випускаємо літературу. Зокрема і я, як ви згадували, видав книжку «Львів — шахова столиця України». Робота йде, і той результат, який здобула збірна на Чемпіонаті Європи, нам тільки дасть ще один поштовх, щоб ми ще активніше йшли вперед. А жіноча збірна теж виступала, між іншим, та посіла 4 місце. Цього разу чоловіки вийшли трохи вперед. Але так, звичайно, результати є дуже високі.

 

З гостем спілкувався Андріан Марчук, спеціально для ІА "Вголос"

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ