Коли нам реально очікувати реформ і що зміниться до місцевих виборів, яким чином відбуватиметься «добровільне об’єднання громад» і які стимули потрібні для цього, в розмові із заступником міністра регіонального розвитку і будівництва В’ячеславом Негодою.
Пане В’ячеславе, наскільки відомо, усі проекти законів щодо реформ місцевого самоврядування уже готові, маючи парламентську більшість і нібито розуміння необхідних змін, чому досі не проведено реальних реформ?
Ще півроку тому ми говорили, що потрібно прийняти закон про засади державної регіональної політики, нам потрібно прийняти закон про добровільне об’єднання територіальних громад, потрібно провести бюджетну децентралізацію. Всі ці завдання нині виконані. Та, коли ми говоримо про системну, комплексну реформу, яка має бути логічна з точки зору своєї послідовності, вона повинна розпочинатися із внесення змін до Конституції.
Децентралізація – це лише один із принципів при формуванні органів влади, він передбачає передачу повноважень органам місцевого самоврядування. Кому, скажіть, сьогодні передати ці повноваження від міністерства, наприклад, на рівень області? На рівень області ми не маємо кому передати, на рівень району також, на рівень територіальних громад, хіба містам обласного значення, на рівень сільських територіальних громад – вони не всі є спроможні. Тому ми повинні починати розмову з внесення змін до Конституції, після цього вже приймати пакет законів, який стосується повноважень, а саме закон про місцеве самоврядування, закон про місцеві органи виконавчої влади і багато іншого. Ось в цій частині в нас дійсно готові проекти законів, але ми не можемо внести їх до парламенту, бо у нас немає змін до Конституції. Ми робимо те, що можна зробити в межах чинного Основного закону, але логіка полягає в тому, що краще, коли б це дійсно все йшло послідовно і системно.
Що стосується змін до Конституції, наразі вони не розглядаються, бо є застереження, що не набереться необхідна кількості голосів?
Я не хочу прогнозувати, що не набереться необхідна кількість голосів у парламенті, тому що зміни до Конституції передбачені коаліційною угодою. Парламентська більшість взяла на себе ці зобов’язання, і я думаю, що будь-який політик повинен виконувати те, що зобов’язався. Бо в противному випадку ми обманюємо виборців і не досягаємо тих цілей, які ставимо перед собою. Альтернативи, щоб не внести зміни до Конституції, що стосуються місцевого самоврядування, немає. Про це нам наголошує і Рада Європи, адже це певний політичний поштовх, який надає впевненості в подальших реформах. Я не хотів би навіть думати, що в парламенті ми не знайдемо підтримки у цьому питанні. Я не знаю жодної фракції, яка офіційно виступає проти цього і, напевно, ще важче буде знайти депутата, який виступатиме проти розбудови в Україні спроможного місцевого самоврядування, яке буде здатне самостійно вирішувати всі місцеві проблеми, а не кивати на центральну владу.
Якщо ми ставимо собі за мету провести місцеві вибори за новою схемою, тоді чи не потрібно було б проводити реформи швидко і примусово, як в сусідній Польщі?
Примус не завжди правильний спосіб у прийнятті рішень. Нам необхідно, щоб будь-яка реформа була сприйнята більшістю суспільства, щоб воно розуміло, заради чого це робиться. Правильні кроки можуть бути сприйняті і з часом, але в ситуації, в якій ми зараз знаходимося, будь-які внутрішньо-суспільні конфлікти можуть бути використані проти держави в цілому. Мені здається, треба цього уникнути. Тому ми пішли найбільш ліберальним шляхом, який випробовувався в європейських країнах: ми даємо матрицю, певні стимули, які у разі вашої добровільної згоди, ви отримаєте, як територіальної громади. Але вам потрібно зробити ось такі і такі кроки, що пропонує держава. Але, гадаю, може статись і так, що за якийсь період часу уряд чи парламент скаже: ми дали вам шанс, дали час, ви ним не скористалися, тому завтра ми прийматимемо рішення самі і далі буде ось так.
Так було, наприклад, в Швеції. Адже, коли людина хвора, ми спочатку чекаємо, чи може організм сам справиться, потім хворий починає займатися самолікуванням, післязавтра потрапляє вже реанімацію, потім може настати кома. Тоді вже нема коли думати, лікарі вже самі приймають рішення навіть без згоди родичів, бо потрібно рятувати пацієнта. Так і держава. Нам можна було б іти радикальним методом, але тут має бути досягнуто єдності в парламенті, і в уряді, мені здається, що демократичні відносин не дають нам цього зробити.
Які кроки на цьому шляху необхідно терміново прийняти до місцевих виборів?
До місцевих виборів конче необхідно прийняти зміни до Конституції. Маючи нову Конституцію, ми повинні прийняти закон про місцеве самоврядування, проект якого вже є. Також нам потрібно затвердити нові правила міжбюджетних відносин, земельне законодавство, цілий ряд законів, якими децентралізувати повноваження, передавши їх з центральної влади на обласний чи районний рівень, чи інших територіальних громад. Це неповний перелік, який вимагатиме прийняття до місцевих виборів, адже й сам закон про місцеві вибори потрібно було б переглянути. Було б добре, щоб місцеві депутати були більш прив’язані до територій, а не до своїх партій.
Розкажіть коротко про суть самої реформи місцевого самоврядування для пересічного мешканця села, селища чи містечка?
Для тих жителів, які більшу частину свого життя проживають чи в селі, чи в іншому населеному пунктів, для них важливо, щоб умови були якомога кращі. Хто це може забезпечити? Уряд – ні, міністерство –ні, обласна адміністрація – ні. Їм потрібно самостійно під свою відповідальність формувати місцеву владу, обирати її. Ця влада повинна мати відповідні ресурси, кошти для вирішення їх проблем і самостійно приймати рішення, куди ці ресурси спрямовувати. Це найголовніше. У більшості демократичних країн місцеві жителі можуть не знати, хто такий прем’єр чи президент, але вони знають, хто такий міський чи сільський голова і, що саме він вирішує низку проблем, з якими зіштовхується конкретна громада.
Що може стати стимулом для громад, щоб вони розуміли, що їм потрібно об’єднуватися?
Для людей мають бути створені кращі умови, ніж вони мають сьогодні. І наше завдання – донести цю правду. Якщо сьогодні, щоб жителю села, аби отримати якусь послугу, потрібно їхати в район, чи область, коли ми реалізуємо реформу, це має опуститися нижче – на рівень територіальної громади, яка буде сформована. І під це мають надаватися відповідні бюджетні ресурси. Якщо територіальна громада, яка сформована в межах перспективного плану отримає і додаткові податкові надходження, і додаткові бюджетні ресурси, вона стане більш спроможною, отримає право на розпорядження землями, які знаходяться за межами населених пунктів. Тому що сьогодні компетенція місцевого самоврядування розповсюджується тільки на населені пункти – це десь 4% території всієї держави. Вся інша територія знаходиться під органами виконавчої влади, простіше кажучи, під Держкомземом.
Село, як було, так і залишиться, але вся земля, і ліс, і ставки перейде під його компетенцію. А це означає, що ні одне рішення про здачу в оренду, чи нове будівництво, не прийматиметься без згоди місцевої влади і громади. Ось ці стимули дадуть можливість громаді накопичити свій ресурс і спрямувати його на вирішення своїх проблем: чи ремонт дороги, чи школи, чи фельдшерсько-акушерського пункту тощо.
Ви зазначали, що реформа – це неминуче біль, чи це так?
Реформа – це трансформація, вона може бути шокова чи поступова. Це зміни, а будь-які зміни – це зусилля, це незручності, інколи й біль. Але, роблячи їх, ми знаємо, що завтра буде краще. В іншому випадку немає змісту проводити реформи заради реформ – це не мета. Основна мета – створити умови, за яких наші села, селища, міста і держава в цілому будуть розвиватися. Сьогодні, на жаль, у нас складна ситуація і ми повинні дати змогу значну частину питань вирішувати на місцях, а не чекати рішення з високого кабінету.
Олена Янковська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ