Перший мер Львова у Незалежній Україні
З радянською епохою Львів прощається ще задовго до того, як Україна виборює Незалежність. До 1991 року місто позбувається кам’яного Леніна та радянських назв вулиць, а над ратушею вже майорить синьо-жовтий стяг.
Цьому передує часткова лібералізація комуністичного режиму часів «перебудови». В Україні активізуються проукраїнські рухи, яким згодом вдається потрапити до місцевих, обласних та районних рад. Так трапляється й у Львові: після перших альтернативних виборів в УРСР 1990-го року Львівська міська рада відчиняє двері для представників національно-демократичних сил.
Також змінюється й законодавство. Якщо до березня 1990 року Львовом керували голови виконкому ЛМР, то тепер з’являється ще й посада міського голови. На неї обирають демократа Василя Шпіцера. Міський виконком продовжує очолювати колишній член КПРС Богдан Котик. Своє керівництво містом Богдан Котик поєднує з депутатством у Верховній Раді УРСР.
Він перший з усіх керівників міста показує свідому проукраїнську позицію. Саме Богдан Котик стає одним з ініціаторів ухвали про знесення пам’ятника Леніну у Львові та саме за його керівництва ще за часів УРСР над міською радою майорить національний прапор.
Водночас восени 1990 року законодавство щодо місцевих органів влади знову зазнає змін. Депутати новообраної міської ради схвалюють рішення про те, аби виконкомом та радою керувала одна людина. Так між Богданом Котиком та Василем Шпіцером розпочинається боротьба за крісло.
«Якщо раніше був голова Міської ради (Василь Шпіцер) та затверджений за його поданням сесією голова міськвиконкому (Богдан Котик), то тепер ці посади об’єднувалися. Треба було проводити нові вибори. Реальних претендентів було два: пан Богдан і я. Відчувалося, що у мене сильніші позиції, що більшість депутатів Міської ради схильна підтримати мене. Причини були різні: я вийшов із середовища таких самих депутатів-демократів, постійно працював у Львові, багато спілкувався з депутатами, і вони бачили результати моєї праці, тоді як Богдан Дмитрович більше часу перебував у Києві», - пригадує згодом Василь Шпіцер у своїй книзі «Рікою пам'яті».
26 грудня 1990 року у стінах Ратуші відбувається таємне голосування, за результатами якого, Василь Шпіцер набирає 78 голосів та перемагає Богдана Котика. Саме Василь Шпіцер згодом і увійде в історію як перший мер Львова часів незалежної України.
«Безперечно, Богдан Дмитрович був сильною фіґурою. За ним була праця на керівних посадах у комсомольських та партійних органах, працював директором двох заводів, майже два роки був головою Львівського міськвиконкому. Однак було очевидно, що не можна працювати на двох посадах і у Верховній Раді, і головою міста. Бо у місті щодня випливало сотні, тисячі великих і малих проблем, які необхідно було вирішувати. За тиждень до виборів я запропонував Богданові Дмитровичу здати мандат депутата Верховної Ради й працювати тільки у Львові. У такому разі я зніму свою кандидатуру і питання, очевидно, буде вирішено на його користь.
Він відповів, що обміркує пропозицію і зробить вибір. Однак того не сталося і Богдан Дмитрович вирішив змагатися за крісло міського голови. Результати таємного голосування, яке відбулося 26 грудня 1990 року: В. Шпіцер набрав 78 голосів, Б. Котик – 47. Якби в нього були добрі, працьовиті, відповідальні заступники, то і справи в місті йшли б краще і тоді, напевно, проголосували б за Богдана Котика. Але ці заступники працювали так, що депутати оцінили їхню роботу дуже низько, через що потерпів саме Богдан Дмитрович», – ділиться своїми спогадами Василь Шпіцер.
Перший демократично обраний мер Львова приходить на цю посаду в період великих суспільно-політичних змін. Україна позбувається комуністичного ярма, та водночас вступає у новий нелегкий етап. Процес відновлення державності крокує у ногу з економічною кризою, дефіцитом продуктів, безробіттям та значним погіршенням криміногенної ситуації, характерними для доби агонії й деградації комуністичної системи.
Є ще багато міських проблем. У Львові, який хоробро бере у свої руки Шпіцер, практично немає гарячої води. У критичному стані перебувають дороги й фасади будинків. Невирішеною залишається проблема сміття.
Згодом Україна отримує незалежність, поступово змінюється й Львів...
Легалізація Української греко-католицької церкви
Ще наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття починає відроджуватись заборонена у радянські часи Українська греко-католицька церква. Віряни виходять на масові демонстрації, їхню діяльність підтримують й діячі опозиційних сил. Утім храми, збудовані українськими греко-католиками все ще належать православній архієпархії Московського патріархату.
У зв'язку з цим постає питання повернення храмів вірянам. 6 квітня 1990 року депутати новообраної міськради приймають ухвалу про повернення Українській греко-католицькій Церкві кафедрального собору святого Юра. А вже 30 березня 1991 року після 45 років вимушеної еміграції до міста повертається Глава Української греко-католицької церкви, кардинал Мирослав Іван Любачівський.
"Львівська міська рада ухвалила рішення просити кардинала Любачівського повернутися до Львова, надавши йому відповідні гарантії, що стосувалися безпеки та сприяння у подальшій діяльності щодо відродження знищеної Сталіним Церкви (тоді ще існувала московська імперія, комуністи міцно тримали владу в руках, не дрімали і вірні пси більшовиків – кагебісти). Крім того, міська влада Львова надала йому почесне громадянство", - згадує про ці події перший демократично обраний мер міста Василь Шпіцер.
Згодом, у травні 1992 року Мирослав Любачівський відкриває перший в самостійній Україні Синод єпископів УГКЦ, де заявляє про подальшу діяльність у напрямку визнання УГКЦ як патріархату. А через рік до Львова з вимушеної еміграції повертається Любомир Гузар.
Саме він у 1996 році в зв'язку з поганим станом здоров'я Мирослава Любачівського стає його єпископом-помічником. А згодом, після смерті кардинала Любачівського на початку 2000-х тисячних років – новим очільником УГКЦ.
Замість радянського Леніна – Кобзар та Грушевський
З вулиць міста масово зникають кам'яні голови й тіла «видатних» радянських діячів. Замість них у Львові з'являються нові – тим, хто присвятив своє життя боротьбі за вільну Україну. Так, вже через рік після проголошення незалежності у Львові встановлюють пам'ятник Тарасові Шевченку.
До слова, перші спроби спорудити важливий для львів'ян монумент виникають ще у дорадянську епоху. Втілити їх вдалось вже у 80-х роках ХХ століття. 22 червня 1987 року міська влада таки приймає постанову про встановлення пам'ятника поетові, але й тоді його будівництво затягується на довгі роки.
Урочиста подія, на яку львів'яни чекали так багато часу, випадає на першу річницю незалежності України 24 серпня 1992 року. Через 4 роки після цього поруч з пам'ятником відкриють й стелу “Хвиля національного відродження”.
А ще, у 1994 році у Львові споруджують перший в Україні пам'ятник Михайлові Грушевському. Урочисте відкриття 12 червня знову гуртує навколо себе львів'ян.
Підземний трамвай, якого львів'яни так і не побачили та ера «маршруток»
Зі здобуттям незалежності в Україні розпочинається довготривала економічна криза. В зв'язку із цим держава практично не виділяє грошей на розвиток міста. Страждає від цього й транспортна інфраструктура.
«Фінансові можливості були обмежені, також додалася інфляція. Зрештою, транспортну проблему зрушили з місця – у 1994 р. ЛАЗ випустив 14 тролейбусів для Львова», – пише у своїй книзі «Рікою пам'яті» Василь Шпіцер.
Стосовно трамваїв та комунальних автобусів: із цим ситуація у місті також критична. Коштів немає ні на що. Попри фінансову кризу у Василя Шпіцера виникає ідея-фікс – запустити у Львові підземний трамвай. На задньому дворі Палацу Потоцьких риють першу шахту глибиною у 30 метрів. Будівля тріщить по швах. Після цього підземні роботи припиняються.
Василь Куйбіда, який приходить до влади після Василя Шпіцера, робить ще одну спробу впровадити у Львові підземний трамвай, але й у нього це не увінчується успіхом через відсутність фінансування.
В зв'язку із браком коштів у середині 90-х приватизовуються великі автотранспортні підприємства, серед яких – АТП № 14606, АТП № 14630 і АТП № 14631. Звичні колись для львів'ян автобуси поступово зникають із вулиць міста. Замість них з'являються перші приватні маршрутки і заповнюють транспортну нішу. Містом починають курсувати славнозвісні «пижики» (мікроавтобуси моделі «Peugeot J9 Karsan»).
У листопаді 1995 року, за часів керівництва містом Степана Куйбіди, було створено Львівське комунальне АТП № 1, для якого місто придбало 26 нових автобусів моделі ЛАЗ-42021. Саме вони закрили традиційно найбільш завантажений у Львові напрямок - сихівський. Великі автобуси працювали на маршрутах № 2 «вул. Сихівська — Головний вокзал» та № 9 «Вул. Сихівська — площа Липнева». Трохи згодом ЛК АТП № 1 також почало обслуговувати автобусами ЛАЗ-42021 маршрут № 55 "Автостанція № 6 (вул. Личаківська) — завод «ЛОРТА»).
Ера «пижиків»
Якщо на початках в режимі «маршрутне таксі» працювали лише мікроавтобуси РАФ-2203, які експлуатувало АТП-14606, і малі автобуси ПАЗ-672 і ПАЗ-3205, які перебували на балансі у АТП-14630, то із середини 1990-х у режимі «маршрутки» почали працювати і ЛАЗ-695Н.
На тлі економічної кризи першого десятиріччя Незалежності комунальні автобусні підприємства відчули різку нестачу фінансування. Як налсідок, вони перестали оновлювати рухомий склад, а їх частка на ринку помітно скоротилась. Вільну нішу швидко зайняли приватні пеервізники.
У 1995—1997 роках на міських автобусних маршрутах з'являються нові на той час мікроавтобуси приватних перевізників Peugeot J9, Iveco Daily та ін. Вони вигравали перед комунальними автобусами у швидкості, а також споживанні пального, яке було значно менше ніж в ЛАЗаз чи Ікарсуах. Водночас мікроавтобуси мали низьку пасажиромісткість та незадовільний рівень комфороту перевезень.
Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років розповсюдження набули машини, перероблені з вантажних мікроавтобусів Mercedes-Benz T1 та Mercedes-Benz T2. Такі засоби громадського транспорту виявилися вкрай некомфортними. Вони мали малий салон, низьку стелю й одні двері без автоматичного відкривання; салон не вентилювався і не обігрівався; сидіння були некомфортними. Водії визначалися низькою культурою обслуговування й часто порушували Правила дорожнього руху. Проте, менш ніж за 10 років вони забрали на себе значну частину пасажирів.
Львів – у світовій спадщині ЮНЕСКО
5 грудня 1998 року – важлива дата в історії незалежного Львова. Саме у цей день місто отримує світове визнання – його історичну частину вносять до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Далі буде...
ІА "Вголос": НОВИНИ