[media=35351,35354,35357,35361,35364,35367,35370,35373,35375,35377,35382,35386] 

Цьогорічна "Білоруська весна" у Львові розпочалась з відкриття виставки Алєся Пушкіна, відомого білоруського художника, перформера, засновника білоруського соц-арту. "Руки Білорусії" – мистецький проект Алєся Пушкіна, який у рамках щорічного фестивалю, був показний у кількох українських містах. Про інші свої роботи і про білоруські мистецькі реалії читайте далі в інтерв’ю.

З чого починався білоруський соц-арт?

Все почалось з того, що якось я, під час канікул, лежав на печі і читав про Білоруську Народну Республіку. Це мене сильно вразило, бо тільки у 1988 році я довідався про наш червоно-біло-червоний прапор, а тоді мені вже було 23 роки. Після армії я уже нічого не боявся, бо служив в Афганістані. От я й вирішив намалювати білоруський прапор і криваву руку на ньому.

Взяв 300 грам власної крові. Концепція була така, щоб тільки через свою якусь біль пізнати історію свого народу. На полотно, розміром 2 метри на 1, стандарт державного прапора, поклав руку в крові, а потім підняв полотно, кров стікла. Ця праця була визнана найсміливішою роботою на першій незалежній виставці під час Перебудови.

Також я зробив 12 плакатів спеціально до 71-ї річниці Білоруської Народної Республіки, але цю виставку не дозволили офіційно запрезентувати, Академія мистецтв не дала дозволу. Я всі свої роботи заховав у бомбосховищі, а у 12 годині, коли зібралась вже чимала кількість студентів, вийшов на ганок і сказав: "Розпочинаємо першу виставку соц-арту, присвячену 71 річниці БНР". Я взяв прапор та перші два плакати, а друзі – інші, і тільки ми вирушили, як нас оточила міліція і почала топтати мої роботи. Далі були репресії, але ця акція ввійшла в історію. Залишились також фотодокументи та декларація соц-арту.

Після закінчення Академії мистецтв, за направленням, переїхав до Вітебська, я дуже хотів жити в цьому місті. Це культурний центр Білорусії, там жили Малевич і Шагал. І весь вітебський період я робив соц-арт. Після здобуття незалежності, коли Лукашенко разом з космонавтом Кава льонком внесли біло-червоно-білий стяг у парламент, я сказав, що соц-арт закінчився, бо Білорусь стала нормальною країною. Так що період 1989-1991 роки – це період соц-арту.

А який період почався після того і як тепер називаєте своє мистецтво?

Мистецтво життя. Художник-провокатор. Він живе у містечку, годує дітей, молиться Богу, малює картини та має свою громадянську позицію. Раз у рік я роблю якісь перформанси в центрі містечка. І за реакцією міліції можна визначати рівень свободи та демократії в країні. Минулого року я виставив 5 шпаківень і тільки 42 хвилини зміг простояти у маленькому білоруському містечку з біло-червоно-білим прапором, а що вже казати про Мінськ.

У якомусь глухому селі я простояв 42 хвилини з двома прапорами (білоруським і Євросоюзу) та з 5 шпаківнями. Приїхали дві міліцейські машини, на мене натягнули наручники і відвезли у відділок. За різшенням суду мені виписали 400 доларів штрафу. Я не міг їх виплатити два місяці, тому й не виїжджав на пленери, у нас такий закон, коли ти винен державі, ти не можеш нікуди їхати.

Цього року рівень демократії був кращим, бо Білорусь покликали у східні партнери Євросоюзу. І я з 8.30 малював картину в центрі містечка Бобр. Міліціонер стежив постійно, дзвонив, питав, що робити, арештувати чи не арештувати. Йому сказали не арештувати. Я малював цілий день, а він стояв весь цей час і спостерігав. Я заніс роботу додому, він перевірив, що я вже вдома і аж тоді пішов.

Це життєвий експеримент, який просто на своєму досвіді ми переживаємо, це становлення своєї власної держави, з її проблемами, тоталітаризмом та несвободою. І ми потрохи еволюціонуємо до свободи. Я виїжджав сюди і всі ці картини митниця пропустила, бо був дозвіл на виїзд. Щоправда білоруські митники дві години з’ясовували чи є дозвіл, а ваші митники пропустили нас дуже швидко.

Сьогодні у світі говорять про новий етап культури, коли вона уже не є засобом пропаганди, не залежить від політики і ідеологій. Чи відчуваєте ви це у Білорусії?

Я розумію, що художник зараз – це егоїстична особа. У нас стільки художників, у музеях стільки виставок! Народ трошки зрозумів, що таке мистецтво, хоча після того, як була знищена інтелігенція у часи НКВД, побачити художника, який стоїть на вулиці і пише картини, чи знайти художника з розпису церкви – дуже тяжко.

Всі живуть як павуки в банці. В Мінську 1200 членів Спілки художників, це тільки офіційно зареєстрованих. А я на кілька районів, один член Спілки художників і живу з того, що малюю, худоби не тримаю, город не саджу. Моя жінка – вчителька історії, я – художник і живемо з того, що я малюю картини, реставрую ікони, розписую церкви, працюю з католиками, роблю вітражі, мозаїку. Ми є прецедентом для нашої країни, після розкуркулення, після світових воєн, репресій. Нас можна задути в один момент, як свічку, ми легко можемо зникнути як зникло багато політиків, як можуть у нашій країні зробити з будь-якою людиною. Так і наша сім’я може зникнути.

Як у Білорусії з сучасним мистецтвом? Є Центри сучасного мистецтва?

У нас мистецтво поділяється на дві частини. Є номенклатурні художники, які не лізуть у політику, говорять російською, приймають замовлення від влади, оформляють спортивно-промислові свята та музеї, пишуть портрети комбайнерів та чиновників.

І є такі художники як я, які живуть тільки з малювання картин і реставрації церков. Але ми ще й займаємось концептуальними проектами, які не купуються. Шпаківня не купується, ікони не купуються, але ми їх возимо та показуємо. Ось буде бієнале сучасного мистецтва в Петербурзі в серпні. Я планую повезти туди проект "Чи буде любити Пушкін Росію?". Це концептуальний проект з моєю грудною кліткою, з двома поломаними ребрами.

А ще у нас є галереї, робляться якісь проекти, але в країні промислово-спортивних свят еліта любить спорт, круті джипи та їздити відпочивати на лижах. І Пінчука свого у нас нема. Ні один губернатор не хоче підтримати мистецтво, ніхто не купує картин, ніхто цим всім не цікавиться. Ніхто не покаже з чиновників чи багатіїв свою приватну колекцію живопису, всі бояться. А якщо купують у Пушкіна роботи, то тільки підпільно. І потім хваляться, що "у мене є картини того, хто возив тачку лайна Лукашенку". Всі думають, що вони дорого коштують, а середня ціна моїх картин 400-500 доларів.

Не завжди абсолютна свобода творчості є корисною, не завжди це позитивно впливає на якість мистецтва. А як, власне, з якістю білоруського мистецтва?

Криза заставить галеристів зняти туфту. У Києві я заходив в одну галерею і побачив зняті картини, попросив показати мені їх. Одна туфта. Криза – це найкраща цензура, що заставила зняти непотріб.

У нас цензура там, де є бюджетні гроші. Ось місто робить ратушу, наймає артиста, щоб зробив вітраж, тоді є цензура, приймають договори, ескіз переглядають, щоб не було чогось зайвого і художник-конформіст робить все, як написано. І йому платять гроші. Лукашенко не дозволить, щоб дежравні гроші пішли на справжню білоруську культуру, лише на те, що офіційно визнано історіографією.

Є андеграунді галереї. Там немає цензури, але скільки там всілякої туфти!

А які цікаві мистецькі фестивалі є в Білорусії?

"Новинки" – найкращий, незалежний фестиваль перформансу. У Східній Європі це один з найкращих фестивалів, ні в Україні, ні в Росії подібного не було. У Росії взагалі немає нормального фестивалю перформенсів. Хоча протягом останніх 10 років фестиваль змінився, КГБ добре попрацювало над організаторами. Раніше я, щоб виставитись приходив і показував їм свій проект і ми узгоджували час, мені давали зал. А от минулого року я хотів показати проект про самогубства, бо Білорусь – третя країна у світі, по кількості самогубств і мені відмовили показати свій перформанс. Сказали, що треба було швидше зголоситись і детальніше все розказати.

А як справи з новими медіа, з цифровою культурою у вас?

Окремого фестивалю медіа-мистецтва немає, але все відбувається у рамках тих же "Новинок". Є фестиваль моди – "Мамонти", "Біла Амфора" (для всіх талановитих студентів художніх навчальних закладів), "Новинки", "Бієналє живопису, графіки і скульптури". Минулого року було це Бієнале, яке організовує Спілка художників, і участь у ньому могли взяти лише ті художники, котрі заплатив за користування майстернею. Фактично - ніякої цензури, але багато класних робіт так і не показали. Просто більшість художників – бідні, як церковні миші, продасть якусь картину, проп’є. Майже у всіх великі борги. Дуже тонко все продумали. У нас розумні структури.

За кордоном виставляєтесь?

У нас є чиновники, які дають дозвіл на вивіз картин. Зараз дозвляють виїжджати. Знаходяться спонсори. У нас на Венеційське бієнале держава відправляє і вона ж формує команду художників. Минулого разу якась така страшна мішанка була – абстракції, пейзажі... Просто кілька худжоників дружать з міністорм культури. Куратором білоруського павільйону була Лариса Мехнєвіч і її було дуже соромно. Навіть у пресі писали, що Мєхнєвіч ховалась за спинами художників.

Чи є у Вас творчі співпраці є з закордонними художниками?

Так, з Франкфуртом співпрацюємо. Там є така художниця, Марія Напружкіна. Зі Швецією, з Музеєм сучасного мистецтва у місті Кальмар. І в Петербург мене запросили, а в листопаді до Швеції збираюсь. Цього року був уже в Амстердамі, у Києві, і ще попереду Петербург та Кальмар, а минулого року я нікуди не їхав, бо мав виплачувати штраф і мене нікуди не випускали.

З чого почалася співпраця з "Білоруською весною"?

Переглянувши різні фотовиставки, виставки, я зрозумів, що це розумні люди, котрі просувають нові імена. Коли мені запропонували взяти участь у "Білоруській весні", я погодився. Одразу запропонував їм показати "Руки Білорусії", а потім вирішив привезти ще й шпаківню, як символ Білоруської весни. Головне – ніякої цензури.

О, я дуже радий, що приїхав на Україну. Все тут було по повній програмі, в Києві було прекрасно. А Франківськ... щоб у нас був в обласному місті такий Мистецький центр? Це фантастика, там і книгарня, і кав’ярня, і галерея.

Всюди було багато людей, повні зали. У Києві дуже багато розумних людей було, також мене запросили на прямий ефір з Володимиром Портніковим. Від цієї програми я отримав масу задоволення, бо дуже розумний чоловік цей Портніков. Від Львова у мене також найкращі враження, по-перше, нас чекали, були умови, я встиг подивитись львівські галереї, встиг навіть з’їздити у Музей Михайла Дзиндри. Я у Львові останній раз був 12 років тому, тоді ще такого арт-ринку не було, не було стількох галерей, як сьогодні.

А як щодо мистецьких об’єднань, є щось подібне у Білорусії?

Дмітрій Вішньов, куратор мистецьких проектів, створив Другий фронт мистецтва і у них є група "Шмерцверк" – театр психічної неврівноваженості, у 1996 році вони робили першу виставу "Артпрогноз". Це обєдання кулінарів, аптекарів, художників, музикантів і акторів. Кулінари робили мистецький проект, який ми з’їли. Вони робили це у моїй галереї, у мене була перша приватна галерея у Білорусії, актуальне мистецтво з’явився у галереї Пушкіна, у Вітебську. Три роки вона існувала, потім Лукашенко почав душити податками і я не міг утримувати її. А згодом мене вигнали остаточно, сказали, що дали приміщення для мистецтва, а не для політики. А це була розвалина, кам’яниця 17 століття, яку я реставрував сам. І мені місто не компенсувало ні копійки.

А як з публікою, чи зацікавлює сучасне мистецтво людей?

Так, з цим у нас проблем немає. Особливо дуже багато молоді приходить на різні виставки, перформанси. Це тішить.

ІА "Вголос": НОВИНИ