Я почав писати казки в одеській в’язниці, де служив у внутрішніх військах охоронцем. Мені тоді було 24 роки і перед тим я вже написав 3 чи 4 романи, які не видав і ніколи не видам. Проте, моя творча біографія почалась із віршів. У 7 років я почав писати вірші про тваринок, які перегукуються із моїми казками про звірят. Все тому, що в нас вдома чомусь завжди помирали тваринки. І аби якось реабілітуватись, я писав вірші про їхню важку долю. Потім я дізнався, що Ленін теж помер, я написав і про нього. 

Казки вигадувати дуже легко. Я мав щастя кілька років щовечора придумувати пригодницькі історії своїм синам. Хлопці дуже різні. Молодший любить, щоб завершення казки було смішним, натомість старший вважає, що казка повинна закінчуватись якимось жахом, аби стало страшно. І от, ти сидиш перед ними ввечері, імпровізуєш казку. Один задоволений, другий каже: не смішно. Тоді починаєш змінювати закінчення, натомість другий обурюється: не страшно. Тренування даремно не проходить. Мабуть кілька сотень казок  я тоді понавигадував. Щоправда, я їх не записував. Але так і потрібно, бо казка – це усна творчість. Іноді відчуваєш, що якусь казку треба записати і вона повинна залишитись  у зафіксованій формі.

Близько десяти років я проводжу майстер-класи у різних країнах і вчу дітей, як потрібно вигадувати казки. Роблю це за допомогою демократії. Спершу пропоную героїв майбутньої казки, або діти пропонують, далі ми всі разом голосуємо. Той, хто набирає найбільше голосів, стає головним героєм. Потім я пропоную уявити, що з цим персонажем щось трапилось і ми повинні йому допомогти. Я кажу: давайте вигадувати, в яку халепу він може потрапити. Діти люблять фантазувати. Завдяки цим провокаціям в них буде розвинутіша уява.

Мій улюблений майстер-клас відбувся у Шрі-Ланці. Це дуже бідна країна, колишня колонія Англії. Відтак, всі діти, навіть з найбідніших родин, розмовляють англійською. Мене запросили у маленьке містечко Галлі, на Заході.

Школа там виглядає так: галявинка і сарайчик. В сараї є дошки на колесиках, які вивозяться і пересувні дашки, адже у Шрі-Ланці часто йдуть дощі. І от, переді мною сидить тридцятеро дітей. Я запропонував їм обирати героїв. Серед пропозицій діти називали: черепаху, левеня, рибу, крокодила. Почали голосувати. Переміг крокодил. Тоді я запитую: що може з ним найгірше трапитись, аби в казці ми цю проблему вирішили? І тут одночасно п’ятеро чи шестеро дітей говорять: крокодил загубив свого єдиного зуба. Мене це шокувало. Проте я здивування не показую, говорю: добре, якщо загубив, то будемо шукати. У нас вийшла цікава казка, я був задоволений співпрацею з дітьми. І ось вже повертаючись із майстер-класу, дорогою до готелю зустрічаю чимало місцевих мешканців, всі вони дуже привітні усміхаються і я розумію, що практично ні в кого немає нормальних зубів. Незалежно від того, чи це старші люди, чи молодь. Це був мій третій день на Шрі-Ланці, але я помітив чомусь той нюанс лише після майстер-класу. На Шрі-Ланці ні в кого немає зубів через те, що люди живуть дуже бідно і їм не вистачає грошей на дантиста. Ще однією проблемою є те, що дантисти працюють лише в столиці Коломбо, їхні послуги надзвичайно дорогі. Діти ростуть і бачать як в їхніх дідів, батьків випадають зуби. Коли хтось заробив гроші, то ставить собі золотого зуба. Підсвідоме вилізло в казку.

Всі мої спроби провести такі майстер-класи в арабських країнах завершувались для мене трагічно. Причиною є інша культурна традиція. Мусульманська культура не дозволяє фантазувати. Також всі казки у них починаються і закінчуються насильством. Я був в Еміратах, в Дубаї у дівчачій школі, учениці пропонували в герої лише когось із тих однокласниць, кого не люблять, лише для того, аби вбити. І от скільки б я не пропонував зменшити насильство, врятувати – це жодного разу не спрацьовувало. Тому, що ісламська культура нав’язує такі правила, що дитина не може фантазувати. У їхніх казках абсолютно відсутній пригодницький елемент. Я здивувався. Ця кровожерливість мусульманської культури мене налякала.

Знайти хорошого ілюстратора, який би створив художній супровід таким, щоб подобався, і мені, і читачам насправді дуже не просто. Я лише тричі був задоволений результатом. Через це у мене досі багато казок не видані. Якось я  продав права на «Казку про пилососика Гошу» одному французькому видавництву. Це історія про те, як пилососик Гоша не знає, що він пилосос, тому що батько йому ще не сказав цього, оскільки його забрали на ремонт. Гоші треба прибирати квартиру, а він потоваришував з дідусем Пиловичком, який живе під диваном і вночі вони разом повсюди розсипають пил. Гоша навіть не підозрює, що він пилосос. Цю казку купили через текст і сказали, що ілюстрації замовлять французькому художнику. Проте, коли отримали малюнки, були не задоволені і видавець повернув права назад.

З дитячими книжками на європейському ринку дуже важко, тому що скрізь видаються диснеївські, ліцензійні міжнародні за мотивами мультфільмів. Авторська казка в кожній країні начебто своя, проте здебільшого вона залишається в своїх національних межах. Головним завданням для автора дитячої літератури є те, аби та реальність яка переформатована у казці була впізнавана тими дітьми, які в цій реальності живуть.

У Європі в дітей менше фантазії, аніж в Україні. Причина цього у домінуванні ліцензійних диснеївських казок, про які я вже говорив. Відтак, коли ти починаєш пропонувати дітям придумати героїв, вони називають вже існуючих персонажів, наприклад, хочуть придумати нову казку про Шрека. У них вже немає тієї свободи, аби придумати щось абсолютно нове. На відміну від дітей, які живуть в країнах, де немає ліцензійних історій.

ІА "Вголос": НОВИНИ