Спеціально для ІА «Вголос» Анна поділилася своїми спогадами про виживання під постійними бомбардуваннями у пекельному Маріуполі.
Початком повномасштабного вторгнення вважається 24 лютого. Коли саме у твій дім прийшла війна? Чи одразу зрозуміла, що відбувається?
Для нас війна в прямому сенсі розпочалася у 2014 році. І тут вже є відповідь на питання, чому ми залишалися в місті. Тоді, у 2014, ми також чули вибухи, бачили танки, які їздили містом. Після визволення Маріуполь почали дуже сильно обороняти, тому ми не хвилювалися. Тим паче, що протягом восьми років також час від часу чули вибухи: так, далеко, але вони були. І ось 24 лютого я прокинулася від шуму вибухів, вони були дещо сильнішими, ніж зазвичай, але так само далеко, тому в нас був спокій. До кінця лютого була змога виїхати з міста, але більшість мешканців цього не зробили. Ми навіть сперечалися з моїми рідними, які покинули Маріуполь у перші дні війни, вважали їх дурнями. Але як виявилося, дурнями були ми…
Як і коли прийшло усвідомлення, що все не так, як ви думали й варто покидати місто?
Це сталося 2 березня, тому що саме тоді зник мобільний зв’язок, відключили світло, опалення, воду. А вже 5 березня до сильних артилерійських обстрілів додалися бомбардування з літаків. Тоді стало дуже страшно, адже ти не знаєш коли та куди впаде наступна бомба. Того ж дня відключили й газ.
Звідки ви черпали інформацію про те, що відбувається?
Я згадала, що в нас є маленький радіоприймач. Ми зловили хвилю і почали слухати, щоб дізнаватися хоча б якусь інформацію. Власне лише завдяки цьому радіо ми й знали, що Україна і Маріуполь ще взагалі існують.
Радіоприймач, завдяки якому отримували інформацію про перебіг війни. Фото: приватний архів дівчини
Спершу мої сусіди дуже згуртувалися, ми виходили на вулицю, спілкувалися, підтримували одне одного, але після 5 березня, коли почалися бомбардування, продовжувати робити це було вкрай небезпечно. Ми залишалися у квартирах: я з мамою лежала в коридорі на матрацах, тато був у ванній. Було відчуття, наче нас всі полишили, а моя родина – єдині, хто залишився. Саме цей радіоприймач трохи заспокоював: я чула, що про Маріуполь говорять, намагаються нам допомогти.
Навіть зараз я не можу зв’язатися ні з ким, хто залишився в Маріуполі. Єдиний спосіб дізнатися, чи живі люди – сайт ДНР, де публікують прізвища людей, які отримували гуманітарну допомогу за останні 10 днів. Наразі я знайшла там прізвища лише 2-х своїх знайомих.
Як ви харчувалися, якщо не мали доступу ні до світла, ні до газу? Де брали продукти?
Ми намагалися виходити на вулицю, щоб готувати на вогнищі. Усі шукали дошки й дрова, щоб було на чому готувати. Але все це було дуже небезпечно, тому що згодом ми почали чути свисти. Бачила, як у дах сусіднього будинку потрапив снаряд. Але однаково виживати якось потрібно було, хоча б щоб мати воду. Тому далеко від під’їзду не відходили, чули свист – тікали в під’їзд або лягали на землю. Ми збирали сніг, щоб була якась технічна вода, також зливали воду з радіаторів, шукали природні джерела, щоб набрати питної води.
Щодо продуктів, то моя родина не дуже запаслива, тому залишалося сподіватися на добрих сусідів, адже всі магазини були пограбовані.
Вулична кухня, де весь під’їзд готував їсти. Фото: особистий архів дівчини
У всій країні та і закордоном відбувалися масштабні збори гуманітарної допомоги, але не завжди вдавалося доставити її до Маріуполя. Чи до вас доходила якась допомога?
Ніяка офіційна гуманітарна допомога до нас не доходила. Роздавали те, що познаходили на складах в самому місті. Але це були продукти на кшталт горошку – ти ним не наїсися. Іноді могла приїхати машина сил ТрО і привезти трохи печива чи ковбаси. Хто встигав взяти – той отримував. На гуманітарну допомогу всі дуже чекали, записувалися у спеціальних точках, отримували номерок з тим, який ти в черзі. Але або обстрілювали машини, або не пускали, тому не вдавалося.
Розкажи, будь ласка, про те, як і коли вам вдалося евакуюватися з міста?
Ця історія - просто якесь диво. Навіть мій батько, який був атеїстом, почав вірити в Бога. Оголошення про евакуацію за увесь час були приблизно 6 разів. Ми вже підготували валізи, але наш тато щоразу повертався з місць збору людей і казав, що або обстріляли зелений коридор, або ще щось сталося. Приводом до остаточного полишення міста для нас стало бомбардування басейну «Нептун» 16 лютого, він за 450 метрів від мого будинку. Це були 2 найпотужніших вибухи, які я чула.
Басейн «Нептун» після бомбардування 16 березня. Фото: Главком
Ми одразу почали шукати машину, але місць не було ні в кого. Люди вміщувалися по 8 людей у звичайні авто. Випадково побачили фургончик, у якому було декілька вільних місць. Ми навіть не запитали куди їдуть ці люди, але вибору не було. Нам потрібно було вибратися хоч у трохи спокійніше місце. Втім їм потрібно було їхати до села, яке в протилежному напрямку від Запоріжжя. Так ми опинилися посеред ночі на трасі в селі Мангуш. У мирний час від Маріуполя до Мангуша їхати 20-30 хвилин, ми їхали 9 годин… На щастя, нас запросив до себе переночувати якийсь чоловік. Хата у нього ну дуже бідна, але нас нагодували, напоїли, та і відігріли, адже в нього був обігрівач. Після декількох тижнів без опалення це було щастям. Зранку батьки продовжували пошуки машини, і через 4 години нам пощастило – тато зустрів колегу. Вони взяли нас до себе і ми вирушили до Запоріжжя.
Ми проїхали понад 20 блокпостів. Це все була окупована територія. Чоловіків могли роздягати, щоб перевірити чи немає в них татуювань, слідів від зброї тощо. Найбільше нас лютувало те, що всі ці хлопці були аж надто ввічливими. Ви прийшли, розбомбили наше місто, зруйнували наше життя, але вам вистачає сміливості на кожному блокпосту зичити нам щасливої дороги. Ми проїжджали та проклинали кожного з них. Коли їхали бачили міни на узбіччях, снаряди, які впали прямо на дорогу, згорілу вщент техніку: при чому як військову, так і цивільні авто.
Найстрашнішим став момент перебування між російським та українським блокпостами перед самим Запоріжжям, адже в будь-який момент могли початися обстріли. Але обійшлося.
Згодом у Львові я зустрілася з п’ятирічним двоюрідним братиком, його родина виїхала раніше, ніж ми. Він дуже переживав, а потім радісно сказав мені: «Анечко, я думав, що ти вже померла. А ти жива…»
Проспект Миру: до війни/під час війни
Площа Свободи: до війни/під час війни
Зараз Анна з сім’єю у Литві. У вільний час гуляє з братиком, який ще не може забути жаху війни та часто стурбовано запитує, чи не нападе на них Росія там. Однак після перемоги дівчина планує повернутися в Україну та вірить у своє світле майбутнє саме тут – на Батьківщині.
І воно неодмінно тут є, як і в мільйонів українців, які вимушено покинули свої будинки через війну Росії проти України.
Розмовляла: Роксолана КРИВЕНКО
ІА "Вголос": НОВИНИ