Березень 2014 року видався найбільш тривожним в новітній українській історії. Ослаблена внутрішньополітичною боротьбою правлячих еліт, глибокою фінансово-економічною кризою, Україна була в тягнута в системний хаос та стала центральним об’єктом  протистояння світових гравців.

Не встигли українці протверезіти від п’янкої майданівської перемоги, замішаної на гордості вільних людей з гірким присмаком крові та сліз, як в її двері… Ні, не постукало нове випробування. Двері української держави були брутально винесені БТРом з російськими десантниками.

На тлі безкінечних принижень і поразок, Крим залишався чи не єдиною геополітичною перемогою українців за всі двадцять два роки незалежності. Сьогодні Росія бере реванш. Бере його цинічно, нагло, ігноруючи міжнародне право та ставлячи під сумнів всю існуючу систему колективної безпеки. Росіяни нагадують самі ж себе столітньої давнини. Така ж шовіністична істерія на вулицях російських міст через входження у війну (слава Богу не світову) як і у 1914, такий захмарний рейтинг діючого президента, як популярність останнього імператора в ті дні. Багато політичних аналітиків стверджують, що, крім широкого спектру завдань, українська кампанія Путіна має на меті остаточно погасити зростаючі революційні настрої в самій Росії. Чим все закінчилося сто років тому ми пам’ятаємо, а сьогодні…

Україна втратила Крим! Втратила без єдиного пострілу, мляво протестуючи та переконуючи саму себе, що це що завгодно, тільки не війна. «Та яка ж війна з Росією? Маячня та й годі! От якби це турецькі війська були чи румунські… А це, просто, зелені чоловічки, що нагадують росіян».  Попереду довге політичне протистояння із взаємними звинуваченнями, невизнання легітимності української влади та результатів кримського референдуму, складний конфлікт де-юре і де-факто… І залишитися цій сторінці української історії у тихій ганьбі, якби не мужність і відданість присязі українських офіцерів Криму! Мужність і відданість, якої від них ніхто не чекав! Мужність і відданість, які не тільки сплутали карти Москві, але й змусили розгубитися Київ… Мужність і відданість, які не змогли зламати гарантовані росіянами посади, високі оклади, комфортні квартири, не ламають їх сьогодні і голод, і навіть, зневіра… Адже на будь-яку допомогу Києва, окрім слів «Триматися, на провокації не відповідати» чекати не випадає… Та вже у понеділок, 17 березня, після оголошення результатів референдуму, росіяни оголосять наших кримських військовиків поза законом та пред’являть їм ультиматум, а київська влада їх зрадить, підштовхнувши тим самим до зради. Багато з них опинившись в такій ситуації приймуть нову присягу. Росіяни будуть раді дати їм можливість служити, розуміючи, що ці офіцери-професіонали, котрі ціле життя прожили та прослужили в Криму, за належного фінансування та бойової підготовки, як не хто забезпечать виконання кримськими частинами завдань за призначенням.

 Що далі? Усім зрозуміло, що Крим, і так дотаційний регіон, без дніпровсько-кримського водного каналу, інтеграції в українську енергосистему, без сполучення з українською залізницею тощо, цілком втрачає свою привабливість. Та, зрештою, він і не був головною метою березневого аншлюсу. Схід і південь України – ось стратегічна мета Путіна. Тільки отримавши доступ до потужностей цього регіону, вливши в нього капітали та примусивши працювати на повну, Росія отримує шанс повернути собі статус супердержави зразка СРСР.

Бліцкриг не пройшов! Схід і південь України, на відміну від Криму не «запалилися» віковою мрією жити в Росії, проте, легітимізацію для вторгнення своїх військ у материкову Україну після кримського референдуму Путін підготував. «Наведення конституційного порядку, усунення заколотників, що прийшли до влади внаслідок державного перевороту та повернення до Києва законно обраного українським народом президента» – ось головні меседжі, котрими виправдовується Москва.

Війна з Росією на великій Україні вже не матиме найменшого шансу відбутися без крові. Результати її передбачити не складно, пам’ятаючи, що у всі роки незалежності реформи в українській армії зводилися до її скорочення, а разом з тим до розкрадання та розпродажу армійського «надлишкового» майна. Наслідки розколотої держави для українців, за масштабом, співмірні будуть лише з  наслідками голодомору та загрожуватимуть цілковитому сходженню з історичної арени.

Ми в черговий раз виявились не готові до завтрашньої війни. Ми в черговий раз змушені надіятися на союзників. Лише військове втручання США, наголошую, не політико-економінчні санкції, а військове втручання можуть зупинити Росію, котра в свою чергу готова провести «последний и решительный бой».

Якщо Господь допоможе нам втримати свою державність, вірю, що ми багато що змінимо. В першу чергу, ми змінимося самі та будемо пам’ятати, що війна в Україні – це не архаїзм із книг і кінофільмів, а реальний виклик нашого часу і вона завжди може розпочатися завтра.

ІА "Вголос": НОВИНИ