50 літ тому, 25 листопада 1963 р., у день пам’яті свщмч. Йосафата (Івана Кунцевича), в базиліці Св. Петра (Ватикан) під проводом Папи Павла VI (1963-1978), за участі української греко-католицької ієрархії на чолі із “сибірським страдником” Блаженнішим Йосифом (1892-1984) відбулася урочиста церемонія перенесення і складення мощів свщмч. Йосафата у цьому ж соборі. Одночасно вшановувалася 340-а річниця з дня Його мученицької кончини.
«Чесна дитина», «хлопець меткий»
Свщмч. Йосафат (1580-1623) народився у побожній християнській сім’ї Гавриїла (торгував збіжжям і був міським радником) та Марини Кунцевичів у Володимир-Волинському (місто засноване у рік Хрещення України-Руси (988). Охрещений у міській церкві Св. Параскеви-П’ятниці (вшанування – 10 листопада). Навчався у школі (“хлопець меткий”, тут “він більше здобув своїми великими здібностями, ніж працею”). Cтудіював у церкві священні книги (із одного зізнання - “досконало знав Біблію”), Житія Святих, псалми, Літургію. Мав талант до малярства, удома пробував малювати ікони.
Якось мав щастя познайомитися із отцями Фабрицієм Ковальським (професор риторики, філософії і теології) та Петром Аркудійсом (ректор Грецької колегії, знавець Святого Письма і праць Отців Церкви), яких заворожив ревністю, жадобою знань та кмітливістю. Від них отримував книги, настанови, поради. У приватних бесідах з ними глибше пізнавав віру Христову, навчився любити Церкву. Водночас побачив значні негаразди серед владик, духовенства, ченців. Бачив по церквах грішників, яких ніхто не міг вивести до світла. Роздумував, молився. Коли на вечірню молитву прийшло до місцевого храму Св. Трійці заледве 20 осіб, несподівано аж під куполом залунав молодий, дуже гарний голос. Присутні в церкві озирнулись і, хоч тьмяно було, впізнали: це співає Поповичів челядник Кунцевич.
Любив більше ворогів, ніж друзів
І знову доленосна зустріч. Цього разу із Йосифом Рутським (1574-1637), доктором теології та філософії, знавцем багатьох мов. Кунцевич багато запозичив із цього знайомства, а відтак - дружби, постійного спілкування, спільної праці.
Як зазначають дослідники, Йосафат мав довгасте обличчя, смагляве, з гарно зведеним склепінням чола, очі великі, темні й глибокі, а брови - як ластів’яче крило, ніс тонкий, уста зовсім не чернечі… Бог наділив його мудрістю та силою слова. Мав дуже гарний голос, низький, гучний. Як співав, то здавалося, що мури зникають. Як промовляв, то мудро, просто до серця й душі, ніби захоплював, як у полон. Недоброзичливці називали його душохватом, загарбником душ, вважали за пекельника й спокусника. Такі люди казали: “Якби ти, Кунцевичу, був нашим, то ми охоче пили б навіть ту воду, що нею ноги миєш”. Отже, і опоненти відчували подив до нього і почуття близькості. Втім, він дійсно ловив душі для Бога й єдності Церкви, людей – нез’єднаних, іновірців, грішників. Не поділяв розбрату. Кажуть, що любив більше ворогів, ніж друзів. Тому й казали: “Коли хочемо по-дружньому з ним поговорити, то треба щось таке зробити, щоб уважав нас ворогами”.
У 1609 р. удостоївся сану священика, згодом - архімандрита. Постійно носив із собою катехизм, розмовляв із людьми саме там, де до нього ставилися негативно. Літургію знав напам’ять і на всі дні, умів пояснити богословський зміст чинних відправ, всі заспіви. Часто навідувався до калік, бездомних, хворих, надавав їм посильну допомогу. Для ченців він став учителем, проповідником, сповідником, живим взірцем, палаючим смолоскипом. Свідчив пізніше один із чернечої братії, що Йосафат уночі, думаючи, що вже всі сплять, вставав і впівголоса молився за кожного, хто через слабкості не міг позбутися гріхів. Йосафат сповідався дуже часто, а своєму сповідникові сказав якось з усмішкою: “Отче, як радо носив би я тебе зі собою”. Адміністратором обителі був дивним, виносив із монастиря злидарям усе, що лише міг. Коли ж його запитували, як житиме громада чернеча, відповідав щиро: “Коли ж бо я не знаю. Бог дає”.
Разом із митрополитом Рутським відвідав ченців Києво-Печерської Лаври. Тут відчитав архієрейську молитву Ісуса Христа на Тайній Вечері та всі грізні притчі про поділене царство, і слова про ключі Петрові, і листи Апостольські, які вимагають християнської єдності й закликають до єднання. На підставі церковних книг нагадав ченцям про хрещення Руси-України, зносини Києва з Римом. У молитвах постійно практикував, щоб Петро і щоб Андрій… щоб Рим і Східна Церква, а з часів чернецтва іще, щоб Русь-Україна…
Усі поважали в ньому іскру Божу
Улітку 1617 р. митрополит Йосиф Велямин Рутський вручив о. Йосафатові грамоту про призначення його коад’ютором (помічником) Полоцького архієпископа з правом наслідства та єпископом Вітебським. У неділю, 12 листопада 1617 р., Йосиф В. Рутський поклав руки на голову Йосафата, висвячуючи його на єпископа. У 1618 р. став архієпископом Полоцьким. У часи архієпископства не покинув чернечого клобука й одягу з найпростішого матеріалу. Говорив, що тільки гріх понижує, а достоїнство Церкви у вірі, надії й любові. Обідав завжди з челяддю, за своїм архієрейським столом мав до 60 осіб щодня. Постійно носив у собі мир Божий, був глибоко доброю людиною. Коли зустрічав таких, що ніяк не могли виплутатися з гріха і поверталися до нього, не обурювався і не втрачав терпіння. Говорив їм: “Не втрачай надії. Я сам буду молитися за тебе, сам буду покутувати за те, що ти вперто грішиш”.
Священиче та єпископське життя, служіння і працю присвятив справі з’єднання Української Церкви під проводом Римського Престолу. Разом із Київським митрополитом Йосифом В. Рутським реформував чернече життя, надаючи йому структуру сучасних чинів, впроваджуючи централізацію монастирів. Праці писав українського мовою з білоруськими впливами. Автор видань: “Оборона віри”, “Про хрещення Св. Володимира”, “Правила і конституції для священиків”, “Катехизм”, “Про фальшування слов’янських книг”, “Про першенство Св. Петра” та ін. Запровадив лад у полоцьких церквах та щоденну Службу Божу, відновив парафіяльні візитації, василіанський устав у монастирях, призначав вікаріїв (співробітників), допомагав бідноті. Доводилося розшукувати архівні документи, аби відновити добро церков та монастирів. Встановив щорічні синоди в Полоцьку, Вітебську та Мстиславі. Переписав канонічне церковне право, склав катехизм, видав їх друком і безкоштовно роздав вірним. Ніколи не приховував своєї вірності Католицькій Церкві, рідному Східному обряду. Згодом митрополит Рутський писав про архієпископа Кунцевича: “Був людиною мислення й молитви, любителем книг, чернечої келії і самотності, але ніхто не вмів так, як він, розмовляти з людьми, немов саме для цього народився і для того був Богом призначений. Усі приходили до нього, і ніхто не відходив без потішення. Католики і православні, єретики й усі інші поважали в ньому цю іскру Божу. Промовець на амвоні, співак на хорі – він усе робив з уподобанням і любов’ю: чи проповідував, чи читав, чи співав”.
Неправда, наклеп, обмова
Та не все було гладко у житті та праці священика, архімандрита та єпископа Йосафата. Здобутки змінювалися невдачами, змагання за єдність Церкви наштовхувалися на глухі стіни протистояння. Періодично поширювалися про нього небилиці, неправда, недовір’я. У Вітебську, зокрема, треба було здійснити ремонт кафедральної церкви. Очікувалося тимчасове винесення іконостасу. Містом поширилася чутка: Кунцевич церкву переробляє на костел. Неправда! Коли перебував у Варшаві, надійшла вістка у Вітебськ, що він змінив обряд і Уніатську Церкву на латинство переводить. Наклеп! Хтось фальшивив: Кунцевич відправляє латинську Літургію. Обмова! Довелося спростовувати, переконувати, але ніколи не відступав від істини. Хоча й стріляли в нього, писали гнівні та гострі листи, мовляв, владика “чинить насильства, відбирає в православних церкви, силою навертає на унію, ображає”. Кунцевич відповідав: “Мою владу й пастирську лагідність я завжди намагався й намагаюся поєднувати з Божою волею… Це засвідчить мені багато осіб, не тільки католиків, але й єретиків, чесних громадян моєї єпархії. Це стосується і священиків, які мені підлягають… Ніколи такого не було, щоб я силою кого примушував до Унії. Захищати законом мої церковні права зобов’язує мене звичайна присяга, коли навально наступають на мене. І це теж я чиню скромно й уважно за прикладом Св. Амвросія і Св. Золотоустого, які вели боротьбу в обороні правди Божої…”.
На жаль, недруги Церкви не цуралися своїх домагань, фальшивих претензій, домислів. То вже згодом, коли довелося свідчити на судовому процесі за вбивство архієпископа, поклавши руку на Євангеліє і присягати на власну душу та спасіння, багато православних говорили про справжні причини злочину. “Насправді, то вбито його за Унію. Що Церкву Руську єднав із Католицькою Церквою, що з латинниками приятелював і до тієї приязні людей залучав, а не відомо, яка з цього могла вийти шкода для нашої Церкви”. Та це вже було свідчення постфактум. Владиці радили відвідувати храм Божий із охороною, остерігатися провокацій. Він поділяв такі рації. Тому й попросив у полоцькій катедрі, неподалік вівтаря, викопати для себе гріб. Померти за віру, за єдність Христового Тіла вважав за велику честь. Продовжував ревно служити. У жовтні 1623 р. відбув до Вітебська, хоча відраджували його, мовляв, на смерть їдеш, візьми хоч військову охорону. Не послухав. Не піддався на видимі провокації.
Не знали, що чинили
Очевидці згодом розповідали: на човні привезли тіло. Сплели з лози ноші і мало не билися за те, хто має нести його. Руки клали на вбитого. Йшли біля нього, змінювалися при ношах. Були ж ті самі люди, які ще недавно вимагали його смерті. Мертвий Кунцевич виріс понад Церкву. Убивці плакали, благали в Бога милосердя, а в Йосафата – заступництва.
Так, з часом відбувся земний (людський) суд над вбивцями. Дослідники відзначають, що всі засуджені, за винятком одного, прийняли перед смертю Унію? Немов у смерті шукали милості людини, яку за життя відкинули, насильно відібрали його від неї. Вітебськ позбавили магдебурзького права, зруйнували ратушу. На її місці для ганьби звели корчму. Скасували податкові пільги та свободи, мито відтепер надходило до державної скарбниці. З церков познімали дзвони, за винятком кафедрального храму (тут владика провів свою останню утреню). Права повернули місту 1641 р. за воєнні заслуги міщан.
ІА "Вголос": НОВИНИ