Перед другим туром президентських виборів в Україні ситуація настільки напружена, що з обох боків все частіше чути попередження (погрози?) про небезпеку переростання політичного протистояння у революційний конфлікт. А з боку опозиції маємо прямі заяви про можливі акції громадської непокори і масових політичних протестів у випадку якщо влада не визнає перемоги Віктора Ющенка.

Щоправда, мало в кого є сумнів у тому, що Ющенко та його найближче оточення не належать до радикалів і справжньою метою таких заяв опозиції є насамперед мобілізація своїх прихильників та психологічний тиск на політичних опонентів, однак історія вчить нас, що заклики подібного роду мають сумну властивість реалізовуватися, як тільки для цього виникають хоч якісь сприятливі обставини, а вождів, готових очолити колони протестуючих, завжди знайдеться більш ніж достатньо. Рамки даної замітки не передбачають детального аналізу щодо сценаріїв розвитку ситуації після другого туру президентських виборів і, зокрема, з’ясування ступеню вірогідності революційних подій в Україні, однак спробуємо хоча б назвати деякі об’єктивні передумови появи в сьогоднішній Україні масового суспільного руху революційного характеру.

Насамперед відзначимо, що такі соціальні явища як революції не можуть бути передбачені з високим ступенем вірогідності. Це логічно, інакше вони ніколи би не були несподіванкою для влади, а значить влада не допустила би до здійснення революцій. Революції завжди є несподіванкою для всіх верств суспільства. Наприклад, ніхто зі світового наукового співтовариства не передбачив краху комуністичної системи на рубежі 80-90-х років минулого століття, а проведені у березні 1990 року опитування східних німців показали, що тільки 23% з них очікували мирної революції, а 76% були глибоко вражені тим, що відбулося. Хтось сказав, що передбачення соціальних революцій подібне до передбачення землетрусів: можна прогнозувати місце великих потрясінь, але дуже важко точно вказати ступінь їхньої інтенсивності.

Суттєвим аргументом на користь революційного руху в сучасній Україні є високий рівень мобілізації прихильників опозиції та наявність у її середовищі організаційних структур засадничо налаштованих на активний опір існуючому владному режиму – громадських організацій „Пора”, „Спротив”, „Чиста Україна”.

Крім того у рядах опозиції є досить радикальних особистостей харизматичного складу, котрі мають можливості консолідувати якусь частину радикально налаштованих прихильників Ющенка і виступити у якості авангарду революційних сутичок. Маю на увазі передусім Юлію Тимошенко та політиків із її оточення.

Однак революція не є справою окремих груп та організацій – це було б надто просто, тоді б Дмитро Корчинський нам влаштовував щомісяця по дві-три революції. Революція передбачає масову підтримку, а відтак проблема полягає у наступному:

по-перше, чи вдасться переконати більшість громадян, що Ющенко насправді здобув перемогу на виборах, але у нього цю перемогу вкрали;

по-друге, чи існує в Україні достатньо велика кількість індивідів, яка відчує себе за такого сценарію розвитку подій настільки скривдженою діями влади, що готова буде вдатися до акцій масової непокори.

Скільки виявиться у нашому суспільстві людей, котрі вважатимуть перемогу Ющенка чимось конче необхідним для свого щастя і добробуту? Це дуже важливе питання на яке важко відповісти конкретно, бо у даному випадку важливим є якраз суб’єктивне відчуття людей, а не якісь об’єктивні критерії. Скажімо, в історії було немало періодів, коли люди жили у злиднях, але не організовували рухів, спрямованих на зміну існуючої ситуації. До протестної активності людей підштовхує не абсолютне, а відносне знедолення – розбіжність між способом життя, який змушені вести люди та тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти. Відомий радянський дисидент Абдурахман Автурханов, оцінюючи економічні реформи Хрущова, назвав їх кроком до революції в СРСР, зауваживши: „Революцію роблять не голодні люди, а ситі, яких не нагодували один день”.

Отже, фактично йдеться про те наскільки далеко посунулися в Україні демократичні процеси, наскільки українці готові ризикнути своєю стабільністю (на думку декого горезвісною), задля розширення меж демократії у своїй країні.

На рішення індивідів про приєднання до суспільного руху можуть впливати каталізуючі чинники – арешт, вбивство, зіткнення, вибух і т. ін. Ми чудово пам’ятаємо до яких подій в Україні в березні 2001 року призвела інформація про вбивство журналіста Г. Гонгадзе. Хто може поручитися, що чогось подібного не станеться в листопаді цього року?

Разом з тим, важливою умовою розвитку революційного руху є ослаблення або розвал традиційних механізмів контролю: падіння авторитету церкви, авторитету провладних політичних лідерів, але передусім – ослаблення репресивних органів. Відомо, що успіх опозиції в Сербії та Грузії був зумовлений тим, що армія та спецслужби цих країн зайняли позицію невтручання у протистояння влади та опозиції. Причини такої поведінки силовиків сьогодні називають різні – найчастіше тиск на них з боку США, однак факт залишається фактом – якби був відданий наказ бійцям спец загонів у Сербії та Грузії, режими Мілошевіча й Шеварднадзе і досі перебували б при владі.

ІА "Вголос": НОВИНИ