>
Дана система виникає в наступних випадках: 1. Коли складається ситуація, що загрожує існуванню держави, найчастіше – під час війни, і тоді створюється єдиний уряд національної оборони чи національної єдності. 2. Коли виникає рівновага політичних сил у державі, що не дає можливості жодній з конкуруючих партій сформувати уряд на основі більшості. 3. Коли така кооперація заснована на переконанні, що спільне благо вимагає співпраці партій, яких ніщо не поділяє настільки, щоб співпраця була неможливою (виключно у Швейцарії).
Перша ситуація була у більшості європейських держав під час Першої світової війни, коли до складу урядів національної оборони увійшли всі партії, за винятком соціал-демократичних. У Франції соціал-демократи теж увійшли в уряд. Проте в 1939 р. депутатів-комуністів тут усунуто з парламенту. Ситуація повторилась і в роки Другої світової війни (у т.ч. і у Франції, де комуністи увійшли до руху Опору, а потім і в уряд генерала де Голя). З часу свого виникнення сфера діяльності такої коаліції обмежена єдиним, спільним для всіх партій прагненням відстояти незалежність держави. Після закінчення війни вона припиняє своє існування.
Приклади формування широкої коаліції на основі рівноваги сил дали Колумбія, Австрія та Німеччина. У 1957 р. дві конкуруючі політичні партії Колумбії – ліберали та консерватори – після тривалої громадянської війни утворили єдиний Національний фронт і внесли поправки до конституції, згідно з якими функція керівництва державою здійснювалася паритетно двома партіями незалежно від результатів виборів. Функції президента країни почергово виконував представник кожної з партій. Система ця, яка отримала назву паритетного правління, проіснувала 16 років.
У післявоєнній Австрії утворилася чотири партійна система – християнських-демократів (австрійська Народна партія), соціал-демократів, комуністів та націоналістів (австрійська Партія свободи). Перші дві партії були домінуючими, але отримували більш-менш однакову кількість голосів (приблизно 45 %), яких не вистачало для самостійного здійснення влади. Жодна з цих партій не бажала вступати в коаліцію з двома меншими партіями. Це змусило їх дійти до порозуміння між собою, поділити владу, укласти платформу діяльності у рамках “великої коаліції”. Така ситуація тривала до 1966 р., аж доки християнським демократам не вдалося здобути таку кількість голосів, яка давала їм можливість самостійно сформувати уряд. Соціал-демократи стали партією опозиції, а в 1970 р. – правлячою партією.
Подібна ситуація була і в Німеччині в 1966 р. після падіння християнсько-ліберальної коаліції, коли на три роки виникла т.зв. “велика коаліція”, яка об’єднала християнських демократів та соціал-демократів. Поза коаліцією залишилась Партія вільних демократів, яка здобула тільки 5 % голосів. Ця ж ситуація повторилась й на останніх парламентських виборах у Німеччині.
Особливим є також приклад Швейцарії, де система кооперації партій отримала в літературі назву amicabiblis compositio (джентельменська угода або магічна формула) й об’єднує у виконавчій владі на рівних засадах всі партії, які представлені в парламенті.
В Україні на фоні фінансової кризи об’єктивно склалися передумови для формування великої (широкої) коаліції як механізму розв’язання складних суспільних проблем. Однак на заваді цьому стає патологічна нездатність сучасних політичних сил України піднятися над своїми вузькопартійними, корпоративними інтересами, яка підігрівається дрібненькими інтрижками президента, якого, здається, більше хвилює голодомор 30-х рр. ніж реальна загроза його виникнення сьогодні. Ціною такої безвідповідальної політики можуть стати процеси загального соціального колапсу й втрати державності, яка зрештою й возвела цих горе-політиків на вершину політичної влади.
Чи можлива джентельменська угода в Україні? Ні, оскільки тут немає джентельменів (у всякому разі при владі).
ІА "Вголос": НОВИНИ