Втім, нам ніколи не розповідали про те, що за ідеальними, часом нудними рядками біографії, за його, без сумніву, геніальними поемами та малюнками ховається ще й звичайна, жива колись людина, з маленькими недоліками та веселими життєвими історіями, яка, як і всі інші, любила гуляти, жартувати та залицятися до гарненьких дівчат.
Чи маємо ми цього соромитися? Або ж, навпаки, любити його і таким? Як, переосмислюючи постать Шевченка, не перетнути межу? Бо насправді ж межа між десакралізацією його образу та власне ребрендингом – дуже тонка.
Інший, але справжній Шевченко. Ребрендинг
Після Революції Гідності ми побачили Шевченка іншим. Події 2014 року переконали нас, що він – не лише вічний, як народ. Він і є народ.
Саме тому новий Кобзар постав перед нами з «коктейлем Молотова» біля барикад. Він, як і тисячі інших майданівців, вийшов боротися проти режиму Януковича.
З початком війни новий Шевченко одягнув бронежилет та взяв у руки автомат, тому сьогодні він, разом з іншими захисниками, обороняє українські землі від російських завойовників.
Творчість Тараса Шевченка зацікавила й багатьох українських музикантів. Саме тому сьогодні його тексти можна почути не лише під супровід бандури на шкільних святах, а й на рок-концертах відомих українських гуртів.
Шевченко, якого ми раніше звикли бачити поряд з іконою у вигляді скромного портрета в українській хаті, сьогодні перетворився у трендовий принт для футболок та світшотів.
Також образ Шевченка закликали переосмислити українські письменники та журналісти. Зокрема, Іван Драч писав: «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…» .
А відомий український видавець Іван Малкович якось сказав: «З нього постійно ліпили лише селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного Кобзаря. Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха, як закликав це зробити Драч. Але наша українська література продовжує і далі зациклюватися на образі мученика, затінюючи образ поета».
Усе це – ребрендинг. Але є й інший бік медалі.
Шевченко, образ якого паплюжать навмисно та не дуже. Десакралізація
Все ж сучасного Шевченка далеко не завжди ми бачимо у позитивному ключі. Варто лише згадати книгу українського публіциста Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко», яка спричинила в суспільстві величезний скандал і хвилю обурень.
У ній автор свідомо зробив акцент на негативних моментах біографії Кобзаря, при цьому використавши вирвані із контексту факти та недостовірну інформацію.
За цю книгу, до слова, Іван Драч назвав Бузину «шевченкофобом» і підкреслив, що «воюючи з Шевченком, воюють з Україною».
Утім, якщо книга Бузини – справді війна з Україною та очевидна шевченкофобія (адже навіть з її назви зрозуміло, що кінцевою метою автора було спаплюжити образ Кобзаря), то деякі скандали з сучасною інтерпретацією Кобзаря могли виникнути ненавмисно.
Власне, маємо два приклади, коли межу між ребрендингом та десакралізацією Шевченка перетнули, можливо, й випадково. І у першому, й у другому Кобзаря хотіли зобразити сучасним, стильним та молодіжним. Але, як-то кажуть, перестарались.
Перший – виставка ілюстратора Олександра Грехова “Квантовий стрибок Шевченка” на станції метро у Києві, яку назвали провокативною і такою, що паплюжить образ Кобзаря.
Українського національного поета показали в образах героїв масової культури, але це сподобалось далеко не всім.
Черговий скандал, пов'язаний з сучасною інтерпретацією Тараса Шевченка, виник вже у Львові. Зокрема, днями у відомій львівській арт-кав'ярні «Дзиґа» холдингу «Фест» з'явились неординарні репродукції з Кобзарем.
Мабуть, невідомий автор цих картин намагався показати, що не варто постійно інтерпретувати Шевченка сумним та сповненим журби. Але, вочевидь, спосіб він обрав не найкращий, використавши для цього написи з матюками.
Вони й обурили деяких львів'ян. Так обурили, що вони про це без матюків написати не змогли.
Так, цю «виставку» розкритикував колишній чиновник Львівської обласної адміністрації та ексдиректор комунального підприємства облради «Реставрація та управління замками та палацами Львівщини" Валерій Потюк.
(До слова, того ж Валерія Потюка вважають автором доносу на відомого пам'яткоохоронця Василя Петрика, який боровся за збереження унікальної Миколаївської фортеці – комплексу оборонних укріплень австрійської доби, збудованих напередодні Першої світової війни).
На своїй сторінці у фейсбуку Валерій Потюк написав, що картини з Шевченком, які висять та продаються у львівській «Дзизі», є «знущанням над українською культурою та історією».
А ще, зазначив, що «культурне середовище та національна свідомість запхані в «д*пу». В цю ж «д*пу», на думку Потюка, залізла наша інтелігенція. Тож він порадив інтелігенції «обтертись від л*йна» і завершив свій допис словами «*об вашу мать».
Висновок напрошується тут лише один: лайка на картинах з Шевченком, можливо, й справді була зайвою, а межа між ребрендингом та десакралізацією – перетнута. Але чи не лицемірно це – писати про знущання з української культури, навмисне паплюжачи при цьому українську мову?
ІА "Вголос": НОВИНИ