Про творення цієї стрічки та документального фільму про Нацгвардію, а також – про знімальний процес на війні Леонід розповідає «Вголосу».

Леоніде, розкажи як виникла ідея фільмувати події на війні, стрічка «Добровольці Божої чоти» є другою за ліком, першим документальний фільм був про Нацгвардію…

Я їхав у «Нацгвардію» як військовий. Мобілізувався. За кілька днів до від’їзду в АТО, мій товариш Іван Ясній, з яким ми зробили фільм «Добровольці Божої чоти», сказав аби я взяв із собою камеру. Я до останнього не хотів цього роботи. В мене було безліч завдань: розібратись із автоматом Калашникова, якого я досі ніколи не тримав, із гранатами, за що там смикати, аби вони в руках не вибухали. Необхідно було підтягнути фізичну форму, бо до того мав травму. Тож камера явно була зайвою. Як режисер, я знаю, яким навантаженням є камера. Вона потребує повного зосередження на собі. Але тим не менше, коли Іван показав мені камеру і я побачив наскільки вона маленька (камера кріпилась на шолом) я все ж таки взяв її з собою.

У Нацгвардії я почав знімати цією камерою. Спершу все було добре, хлопці із мого відділення були за. Командир взводу також. І навіть командир батальйону був не проти.

Командири часто нагадували, щоб я не забув про них під час знімального процесу, бо хотіли потрапити у зйомку. Іноді вони потрапляли в камеру, але ці потрапляння були не найкращими, бо їхня поведінка була недостойна. Згодом у них з’явився страх, що це все вийде на загал. В камеру потрапляли речі, які знаходяться поза межами людської гідності, а тим паче військової. Відтак, почались непорозуміння. Мене звинувачували в тому, що я начебто агент ФСБ, відправляли мене на профілактичні бесіди в Ізюм (до СБУ), хлопці з якими я товаришував за мене переживали. Поки мене не було керівництво вимагало у них віддати мої особисті речі. Але вони стали із зброєю на двері і охороняли мої речі.

В Ізюмі мене запитували: чому тебе сюди привезли? Що ти там зробив? Я відповів, що знімав фільм «Війна за свій рахунок». А чому за свій рахунок?, – звучало наступне питання. На що я говорив, що все, що зараз на мені, крім автомата і парадної форми, я купив за свій рахунок. Мене запитували для кого цей фільм? Коли я відповідав, що для себе, звучало застереження: ну ти дивись, нас не підставляй. На що я сказав, що прийшов добровольцем не для того, аби когось поганити, в мене інша задача, але якщо серед нас будуть ті поганці, проти яких ми воюємо, я буду їх показувати. Мене вертали назад. Я приїжджав з морозивом в руках. Хлопці були в захваті, а ті хто ініціював мою поїздку в Ізюм, звісно були незадоволені, чому це я раптом такий щасливий повернувся. Таких поїздок було три. На четвертий раз я вже не повертався, більше не хотів перебувати у цьому батальйоні. Я поїхав додому. Пів нашого відділення теж дуже швидко перейшли у інші батальйони, в яких було менше демагогії, позерства, а більше бойових дій. Згодом ми знайшли Добровольчий український корпус. Теж неідеальний, але вже схожий на те, про що ми мріяли. У жовтні я приїхав в Донецький аеропорт.

Чому саме у аеропорт?

Туди поїхали мої герої. Я відправився за ними. Ми з Іваном вирішили знімати ДУК тому, що у них немає позірливості, присутня повага, відсутня та величезна дистанція між командиром і рядовим, як це було у Нацгвардії. Люди воюють не за відзнаки, не за статус, а за Батьківщину, з любові до неї. Мені сподобалось, що вони мають команду до молитви. Це дуже важливо.

Зйомки почались ще тоді коли наші герої лише тренуватись. Потім відбувся рух далі, вони потрапили в Піски, пізніше в аеропорт. Я рухався за ними. Під час зйомок зустрів Гатила. Він мене познайомив з Ярошем. Удвох вони подивились наш фільм про Нацгвардію. Сміялись, де були смішні моменти, сумували, там де було не до жартів. Я запропонував Ярошу зробити такий фільм про «Правий сектор». Він погодився. І від того моменту дав зелене світло на все.

Як хлопці реагували на зйомки?

Під час підготовки, тренувань блокували, були проти, аби обличчя потрапляли в камеру. Але невдовзі на загальному шикуванні було оголошено: це наш режисер, який робитиме про нас фільм, кому не подобається вдягайте балаклави, але не перешкоджайте.

Коли я приїхав в аеропорт, ніхто не розумів, що відбувається, чому я не воюю, а бігаю і все фіксую на камеру. Згодом хтось із хлопців поділився: я не міг зрозуміти, що це за ненормальний, який в той час, коли гримлять постріли, йде бій, не відстрілюється, не захищається, а бігає із камерою. Після боїв, зачисток, хлопці були вражені, що все це знято.

Розкажи про особистісні зміни опісля повернення із війни?

В мене змінилось ставлення до того, що я бачу у нашому суспільстві. Я не хочу з цим миритись. Воно мене катастрофічно не влаштовує. Я проти того, аби люди жили як свині,  а зараз ми саме так і живемо. Мені пощастило багато подорожувати. В цивілізованих країнах люди на автобусній зупинці, де немає смітника, не залишають недопалків, там чисто. Нікому не прийде в голову кидати сміття собі під ноги. А для нас жити у смітті настільки органічно.

Після війни я не стримую себе в тому, аби зробити зауваження  і присікти негідну поведінку в соціумі. Я не можу миритись із жлобством.

Леоніде, як би ти сам охарактеризував стрічку «Добровольці Божої чоти»?

Цей фільм є підтримкою морального духу, тих, хто ще не пішов, хто вже пішов і тих хто воював, бо вони розуміють, що все це було недаремно.

Які плани маєш на майбутнє? Чи маєш вже конкретні ідеї щодо зйомок?

В мене є одна стрічка незавершена, яку я мрію завершити, але з війною, революцією, з відсутністю грошей, з тим, що Держкіно щоразу зарубує мої проекти наразі це не вдається зробити. Це документальний фільм знятий у двох Америках. Для України це буде унікальний продукт тому, що мало є стрічок, де світ так показано. Є мрія зняти ще один документальний фільм. Наразі не розповідатиму про що він.

Підсумовуючи, що б ти хотів побажати чи просто сказати українцям?

Не потрібно розчаровуватись і засмучуватись, бо кожен може зробити своє завтра кращим.

Роксолана Савчин, Тарас Миська, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ