Ми нерідко чуємо з їхніх уст, що Львів – відкритий для світу, що Галичина щиро приймає і буде приймати переселенців, що цим людям ні в чому не відмовляють, все йде за планом і вони отримують весь набір послуг. І що все це відбувається професійно, якісно і швидко – щоб переселенці більше ніколи не згадували той стереотип злого западенця-бандерівця, який ходить із сокирою та спить з автоматом.
Першочерговим завданням експерименту, яке кореспондентка «Вголосу» поставила перед собою, було, звісно, не покритикувати когось, а перевірити на собі, як відбуваються процеси реєстрації та поселення людей зі Сходу та що насправді отримує переселенець, щойно він ступив на перон львівського вокзалу.
Отож, я придумала собі плаксиву, але цілком реальну історію: я біженка «с Луганска» і приїхала «в бендеровский Львов» аби перечекати АТО. Придумала собі прізвище Беглова, а з іменем вирішила не експериментувати.
І ось на львівському вокзалі – вже стою не я, а Ольга Николаевна Беглова з новою видуманою життєвою історією: мені 22 роки, я з Луганська. Там я жила на вулиці Нечуя-Левицького (вибрала саме цю вулицю, адже це практично єдина назва, яка збіглася з назвою львівської вулиці, ну і принципово не хотіла брати всяких там Радянських, Ленінських і так далі). Мої батьки –у Москві на заробітках, працюють будівельниками. Через постійну стрілянину мені з друзями спонтанно та у терміновому порядку вдалося машиною виїхати з Луганська до Харкова. Там я прожила два дні і звідти вже вирішила їхати у Львів. Але вже там виявилися, що я забула всі документи вдома, у Луганську. Мені навіть квиток на поїзд не хотіли продати, але знайшлися добрі люди, які на свої документи його купили, і вже наступного дня я сіла в потяг і направилася до Львова аби втекти від страшних подій в Луганську.
І так, придумавши сценарій і власну історію, я завчасно вирушила на вокзал. Мій потяг сполученням «Харків-Львів» мав прибути о 13:22. Тож у четвер, 17 липня, вже о 13:30 я підійшла до першого міліціонера, якого зустріла на вокзалі, аби знайти чергового по вокзалу.
Міліціонер зі своєю місією успішно справився – показав мені віконечко, де я можу знайти чергового. Я підійшла туди і, намагаючись говорити російською, розповіла йому, що мій потяг щойно прибув з Харкова, а сама я «беженка с Луганска», і що мені робити. Чергова вокзалу порадила мені знайти вулицю Митрополита Андрея, 10 – департамент соцзахисту, і звернутися туди. Враховуючи, що я вперше у Львові і зовсім не орієнтуюся у місті, доволі дивним було почути саме таку пораду. Тому я прошу чергову, чи не могла би вона подзвонити туди і сказати, щоб за мною хтось виїхав. Мені ввічливо, але впевнено відповіли: «За такими одинокими як ви вони не виїжджають, сказали нам казати, щоб всі їхали на Митрополита Андрея, 10».
Чесно кажучи, я зовсім не очікувала такого повороту подій. Але вирішили нікуди не йти, а подзвонити на службу «101» – перевірити реакцію МНСників, які так радо зустрічають переселенців перед телекамерами. Отже, подзвонивши на «101» з мобільного, я розповіла свою невеселу історію. Дівчина по той бік телефону обіцяла допомогти і з’єднала мене з тим же соцзахистом. Щоправда, там кілька разів ніхто не брав трубку.
Але варто віддати належне дівчині зі служби порятунку, яка заспокоювала мене й казала, що потрібно почекати кілька хвилин і все вирішиться. Не додзвонившись в соцзахист, по той бік телефону мені сказали: «Почекайте 10 хвилин, за вами приїде машина і вас відвезуть у департамент соціального захисту населення».
Я погодилася, налаштувавшись однак, чекати щонайменше з півгодини. Але очікування й справді зайняло 10 хвилин. За цей час я встигла погуляти вокзалом, а потім до мене подзвонив водій Паша, який чемно розповів як добратися до його машини. Лишаючись на зв’язку, він по телефону направляв мене до своєї парковки.
Намагаючись до кінця відіграти свою роль, я робила вигляд, що не розумію, що він мені говорить і де взагалі його машина. Але Паша терпляче пояснював, куди треба йти. Хвилин через 10 і таки добираюся до потрібного місця, і бачу здивування Паші. «А де ваші речі?», – питає він. Довго не думаючи, відповідаю: «Взяла всьо, что осталось». Його здивування було небезпідставним – весь мій багаж складався з невеличкого рюкзака, з яким я ходжу на роботу.
Сіли, їдемо, розмовляємо в дорозі. Паша питає: А чого приїхали, там так сильно бомблять?». Я відповідаю, що так, а поміж тим питаюся: «Нічєго что я говорю по-русскі?». Він каже: «Я розумію російську, в нас люди говорять російською і в маршрутках, і в магазинах, ніхто на них не свариться. Але чесно вам скажу, що через те, що робиться на Сході, люди трохи агресивно ставляться до російськомовних. Але не бійтеся, поживете в нас тиждень-другий, та й будете щебетати українською як ми».
Невдовзі ми розговорилися, тож Паша розповів, що він абсолютно не проти переселенців у Львові, але їх, на його думку, вже забагато. «Чесно вам скажу, вже дуже їх в нас багато, просто заселяти вже нікуди. Але найбільше дратує те, що сюди приїжджають чоловіки, а наші хлопці їдуть туди їх там захищати», – каже Паша.
Не могла я й оминути розпитувань про Бандеру і Львів. Питаю водія: «Я во Львовє впервиє, но у нас в Луганске всєх пугают бандєровцами, оні у вас єсть?». Паша відповідає: «Бандерівців не бійтеся, в нас тут ніхто зі сокирами не бігає, на людей не кидається, ніхто нікого не вішає. Все спокійно, ну точно спокійніше, ніж в Луганську».
Зрештою, Паша підвіз мене на вулицю Митрополита Андрея, 10 і запитав чи не провести мене, чи не заблукаю. Наостанок дав свою візитку і побажав всього найкращого.
Вийшовши з машини, я зайшла у будівлю департаменту соцзахисту. Як мені й радили по телефону, на 4 поверсі знаходжу кабінет 412, де мені й мали б надати допомогу. Відчиняю двері і підхожу до жінки, яка покликала мене.
Хтось в цей час розмовляв по телефону, хтось їв, а хтось, можливо, навіть працював. Мене запитали, хто я, звідки, де мої батьки і чому я не маю документів.
Пояснюю свою придуману історію. А щойно кажу, що мої батьки на заробітках у Москві, одразу чую: «То що ж ти у свою Москву не поїхала? Заварили там кашу, а тепер розхльобуйте». Мене це буквально вбило наповал. В принципі, я не мала б тим перейматися, адже це не моя історія, а видумана. Але не можу навіть уявити, що відчувають справжні переселенці, почувши таку репліку представника держустанови, котра в числі перших покликана допомагати тим східнякам, що втікають сюди від війни.
Але це не остання несподіванка від соцзахисту. Виявилося, працівниця просто не знала, що зі мною робити. «Ви розумієте, у вас документів нема, я не можу вас навіть ніде поселити, навіть в хостел. Я не знаю, що вам робити», – перекреслила всі мої надії жінка. Збоку сиділа її колега Оля, яка все ж порадила мені звернутися в міліцію для встановлення особи.
Вирішивши, що більше жодної допомоги я тут не отримаю, виходжу з 412 кабінету. «Як ви взагалі могли забути документи? Якщо будете ще коли-небудь кудись збиратися, завжди беріть з собою документи. У вас взагалі мала бути готова сумка з документами, а ви зірвалися і поїхали невідомо куди?», – майже у спину кричить мені співробітниця соцзахисту.
Не стримуюся, повертаюсь і відповідаю, можливо, трохи драматично: «Якби у вас літали бомби над головою, ви б не думали про документи!». Однак, навіть на таку розпачливу заяву у жіночок є готова відповідь: «А ви що думаєте, ми тут 4,5 місяці розважалися і нічого не робили?».
На це я роблю останню спробу: «Так, ви мнє поможете ілі нєт?». Не відомо що саме вплинуло, але працівниця соцзахисту взяла телефон і подзвонила до якоїсь Марії Володимирівни і спитала, що їй зі мною робити. Але навіть вона не допомогла, тож у результаті мене відправили на вул. Мартовича, 2, у Галицький райвідділ міліції – для встановлення особи.
Жінка, з якою я весь цей час розмовляла, щось дуже довго писала на листку, всучила його мені в руки і сказала: «Йди до слідчого. Вони тобі там мають виписати довідку. Але якщо не встигнеш до 18-ї години, сюди вже не приходь, ми всі вже підемо додому».
Відігріваючи свою роль до кінця, і розуміючи, що на цьому мій експеримент, вочевидь, буде закінчено, все ж питаю: «А гдє я буду ночевать? Может ви что-то посоветуєте?». Але вже не дивуюся, чуючи: «Ну не знаю, дивись сама».
Звісно, я не пішла в міліцію, бо мою «особу», як біженку з Луганська, так ніхто би й не встановив. Але висновки для себе зробила, і деякі з них – не втішні.
За майже добу, що пройшла з моменту журналістського експерименту, з департаменту соцзахисту так ніхто й жодного разу не поцікавився моєю долею. Натомість отримала 2 дзвінки на мобільний від МНСників. Перший був від водія Паші, але я вирішили не відповідати. Другий – від дівчини зі служби порятунку, яка питалася де я і чи зі мною все гаразд. Почувши, що я вирішила діяти сама і поселилася у хостелі, вона побажала мені успіху і всього найкращого.
Ольга Куровець, «Вголос»ІА "Вголос": НОВИНИ