Звістка про те, що почесний президент Львівського ФК "Карпати" народний депутат Петро Димінський збирається заявити про повну незалежність команди від чемпіонату України з наступною її заявкою у футбольному чемпіонаті в "одній із прикордонної з Україною країн" викликала закономірний інтерес не лише любителів спорту. Вона породила черговий виток суперечок навколо т. зв. „проблеми галицького сепаратизму".

У зв’язку з цим пропонуємо Вашій увазі фрагмент виступу Ігора Танчина на міжнародній конференції „Етнополітика та етнополітологія постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи”, котра відбулася 20-22 травня цього року у м. Чернівці.

З повним текстом виступу можна ознайомитися на сторінках видання „Львівщина тиждень” № 21 (73), 02. 06. 2004 р.

Галицький сепаратизм: ще не загроза, але вже проблема

Поза сумнівом, у політичній свідомості галичан продовжує домінувати ідеал України як Самостійної Соборної Держави, а центральним положенням „галицького міфу” залишається розуміння історичного покликання Галичини бути П’ємонтом української нації. Однак останнім часом деякий відгук у свідомості жителів Львівщини знаходять ідеї відособлення Галичини.

Можна погодитися з тими, хто вважає подібні тенденції об’єктивним процесом. Загалом, посилення ролі регіонального рівня в політиці відносно національного - це тенденція, котру можемо спостерігати у більшості країн, і з котрою необхідно рахуватися. Поява нових недержавних акторів на міжнародній арені стає звичайним явищем у сучасних світових політичних процесах. Раніше головними недержавними учасниками світових політичних процесів традиційно вважалися транснаціональні корпорації, міжнародні та неурядові організації. Сьогодні ж до їх числа добавилися і внутрідержавні регіони. Вони провадять свою міжнародну діяльність іноді всупереч державі до котрої належать (сепаратистські регіони), іноді, намагаючись конкурувати з державою (самодостатні регіони „донори”), а найчастіше – не змагаючись з державою до якої вони входять, а провадячи свою міжнародну діяльність паралельно їй, реалізуючи свої власні міжнародні проекти.

Немає сумнівів, що тенденція до відмови від принципів Вестфальської системи світового порядку, що ґрунтуються на пріоритеті суверенних держав у міжнародних справах, стає все стрімкішою і невідворотнішою. Очевидно також, що Україні, яка заявляє про своє бажання увійти у Європу, стає все активнішим учасником світових глобалізаційних процесів, також не вдасться уникнути загальноєвропейської тенденції до регіоналізації. Можна погодитися з думкою відомого філософа Георгія Шахназарова (Георгий Шахназаров. Глобализация и глобалистика - феномен и теория // "Рго et Contra", 2000, Том 5, № 4) про те, що регіоналізація і глобалізація є двома сторонами єдиного процесу. Як при утворенні держави племена і роди розпадаються, залишаючи після себе громадян, які є безпосередньо підпорядкованими новій, уже національній владі, так поступове ослаблення і розпад держав на фрагменти, а відтак – і на окремих осіб, котрі стають громадянами світового співтовариства, становить, вірогідно, єдино можливий спосіб переходу світу в глобальний стан. В історичній перспективі держави будуть замінені гнучкішими спільнотами, краще пристосованими до глобальної структури, котрі ставитимуть на перше місце не принципи, обтяжені тисячолітніми традиціями і забобонами, а оперативні інтереси.

Аналітичні центри при ЄС у 1999 році опублікували доповідь підрозділу прогнозних досліджень при Єврокомісії „Сценарії Європи – 2010”, які схематично представили основні можливі напрями розвитку ЄС протягом наступного десятиріччя (Scenarios Europe 2010. Five Possible Futures for Europe. / Gilles Bertrand (cоord.), Anna Michalski, Lucio R. Pench / European Commission. Forward Studies Unit. Working Paper, July 1999). Загальним висновком є той, що посилення ролі регіонального рівня в політиці відносно національного - це тенденція, котра в тій або іншій формі реалізується у більшості даних прогнозів, і з котрою необхідно рахуватися. Більшість прогнозів сходяться у тому, що відбуватиметься серйозне політичне розшарування уже не між державами, а між регіонами. Сильніші регіони здобудуть значний зовнішній вплив і силу, в той час як інші можуть опуститися до квазі-середньовічої анархії або ж опинитися під контролем крупної локальної фірми чи мафії.

Використовуючи термінологію авторів сценарію, таку ситуацію можна охарактеризувати, як те, що деякі регіони починають впадати в летаргію, з якої в середньотерміновому плані ніколи не вийдуть, інші ж будуть рватися вперед із величезним вітальним потенціалом. Зауважте, згідно зі сценаріями все це відбуватиметься у багатій і високорозвинутій Європі. Країнам же з Центральної і Східної Європи доведеться зіткнутися з тенденцією до зведення себе до статусу сателітів для просунутих регіонів Німеччини і Скандинавії. А що вже казати про Галичину, яка сьогодні аж ніяк не може вважатися передовою у соціально-економічному плані, та й, власне, завжди була відсталою. Достатньо згадати, наприклад, як поручик фон Тротта, герой роману Йозефа Рота "Марш Радецького" відправляється на нове місце служби у Східну Галичину не просто як у захолустя, але як на край землі, „галицькі злидні” якої стали в Австро-Угорській Імперії приказкою.

Втім, якщо сформулювати проблему трохи інакше: що гірше – бути глухим кутом Європи чи глухим кутом України? – то відсталість Галичини навряд чи буде аргументом проти галицького регіоналізму.

Однак регіоналізація не тотожна сепаратизму.Регіоналізація передбачає процес, націлений на забезпечення послідовних змін у територіальному поділі держави і їх законодавче затвердження. Цей поділ має на меті „розвантаження” єдиного державного центру і створення нових центрів управління в межах території держави. Сепаратизм же – це рух із вимогою суверенітету і незалежності для етнічно визначеної території, спрямований проти державної влади країни.

Галицький регіоналізм здавна виявлявся у плеканні власної територіальної та історичної самосвідомості, політичних та культурних особливостей, а також і у намаганні поширити останні на територію всієї України. Поразки, яких зазнає галицький месіанізм, вкупі з усвідомленням перетворення Галичини на другорядний регіон України, можуть спонукати галичан (і вже спонукують!) зайнятися вирішенням передусім власних проблем і навіть пробуджують (поки що несміливі) сепаратистські інтенції.

Належить відзначити, що розмови про галицький сепаратизм не виникли на порожньому місці. Підстави для нього є. Поряд з соціально-економічними (видатні рекреаційні, транзитні, людські ресурси), серед головніших, можна виділити, наприклад, такі передумови:

1.Історико-культурні. Галичина і Велика Україна довго перебували у складі різних держав, відповідно, Австро-Угорщини та Росії. Це наклало незгладимий відбиток на ментальність населення цих регіонів. Настільки, що, наприклад, С. Хантінгтон їх відносить навіть до різних цивілізаційних типів – західного і східно-православного.

2.Політико-юридичні. В історичній пам’яті галичан не стерся той факт, що з листопада 1918 по червень 1919 року існувала Західноукраїнська народна республіка. Крім того, Україна в нинішніх кордонах існує не так давно, тому у більшості населення на підсвідомому рівні її кордони не можуть вважатися чимось священним і непорушним.

3.Соціально-психологічні. Галичина відрізняється від решти регіонів України ступенем поширення української мови, підвищеною релігійністю, політико-ідеологічними пріоритетами.

4.Геополітичні та національно-конфесійні фактори. Природні кордони Галичини є досить чітко окресленими, а греко-католицька Церква цілком може претендувати на роль національної для галичан.

Звичайно, не треба драматизувати ситуацію, але належить все-таки визнати, що проблема галицького сепаратизму набула вже таких розмірів, що ігнорувати її було би, як мінімум, необачно. Вищезазначені фактори почали актуалізуватися у середовищі частини культурної еліти та інтелігенції Галичини. Незадоволеної тим, як розвиваються культурні процеси в Україні, зокрема звуженням україномовного середовища, а також незначною представленістю галицьких культурних і політичних діячів у Києві – вони почали звертати свої погляди в бік сепаратизму. Поки що сепаратизм був ледь помітний: інтелектуали публікували в газетах історію Галичини, написану з тих позицій, що Галичина є таким самим самостійним суб’єктом історії, як і Русь, Польща чи Угорщина; деякі газети доволі часто практикують вживання латинки замість кирилиці, а окремі галицькі літератори і журналісти при написанні творів послуговуються діалектом.

Той факт, що ще вчора обличчя сепаратизму прикривалося маскою блазня, зовсім не означає, що сьогодні-завтра він не зможе проявити себе як дуже серйозна проблема.

Ми живемо у перехідний період, а стабільність перехідного суспільства – це стабільність його змін. Доба, епоха - історично умовні поняття. Перехід від однієї ситуації до іншої може зайняти століття, однак при деякому збігові обставин може відбуватися нечувано швидко.

Кажуть, що слухняного доля веде, а впертого – тягне. Тому, повторимо: ігнорувати очевидну загрозу, вдаючи вигляд, що проблеми сепаратизму просто не існує було би вкрай необачно.

ІА "Вголос": НОВИНИ