Голодомор 1932-33 рр. став однією з найжахливіших подій в історії України. Ці трагічні сторінки життя нашої держави залишили колективну травму українцям, яка стала вислідом жорстокої політики радянської влади, сфокусованої на винищенні нашої ідентичности та асимілюванні нас з іншими народами. СРСР свідомо замовчував факти голоду, як і на наших землях, так і на сусідніх. Нестачу їжі, масові смерті, випадки канібалізму взагалі називали “продовольчими труднощами”, тим самим відмовляючись від закордонної допомоги. В офіційних документах навіть такого слова, як  “голод” не вживали, а тим журналістам, які писали про це у своїх статтях, чекало покарання: від арешту та ув’язнення до розстрілу.

Одним з таких акул пера був Ґарет Джонс, який у березні 1933 року опублікував у газеті The Manchester Guardian свій репортаж про голод в Україні, написаний за його власними спостереженнями під час подорожі українськими селами.

Після цієї публікації агенти ДПУ цього чоловіка затримали та згодом депортували з СРСР.  Та, окрім Ґарета Джонса, висвітлювали реальні події ще декілька журналістів, найвідомішими серед яких є Малкольм Маґґерідж і Ріа Клайман. Були й такі, як Юджин Лайонс, які спочатку, перебуваючи в СРСР, заперечували факти голоду, а потім, виїхавши з нього, визнали правду.

Проте найбільше було тих, хто цілком свідомо спростовував ці злочини радянської влади, обираючи високі посади та статуси в суспільстві.

Якщо радянська влада факт голоду 1921-23 рр. спочатку замовчувала, а згодом усе-таки визнала і погодилася на міжнародну допомогу таких міжнародних організацій як: ARA, фонд Нансена, Червоний Хрест та інших, - то голод початку 30-х років XX ст. приховували як і під час розпалу цієї трагедії, так і тривалий час після, створивши тотальну інформаційну блокаду.

У квітні 1932 року, коли голод набув катастрофічних масштабів, до керівництва надходили безліч повідомлень про смерті людей, але перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор, ігноруючи їх, писав Йосипові Сталіну: «Будь-які розмови про “голод” на Україні треба категорично відкинути».

Замість того щоб допомогти тим, хто голодує, Сталін відрядив в Україну спеціальну комісію з москви на чолі з В’ячеславом Молотовим з метою вилучити хліб у селян за всяку ціну, вивезти до росії або продати за кордон. Незважаючи на немалу кількість опублікованих статей, які написали журналісти, та світлин, таємно зроблених і вивезених за кордон, уряди багатьох країн нехтували цими свідченнями заради хороших відносин із СРСР.

Українські громадські та політичні діячі, які під час Голодомору були за кордоном, намагалися поширити інформацію про це жахіття та інформувати міжнародні організації.

Серед таких була й Мілена Рудницька, керівниця Союзу українок і послиня польського сейму, яка переконала голову Ради Ліги Нації Йогана-Людвіґа Мовінкеля розглянути справу Голодомору в Україні на їхньому засіданні. Незважаючи на підтримку Мовінкеля, секретаріат цієї організації відмовився внести питання про голод у порядок денний. Та завдяки зв’язкам М. Рудницької 29 вересня 1933 року на закритому засіданні цієї міжнародної міждержавної організації, у якому брали участь представники 14 держав, усе-таки розглянули це питання.

У висліді цього за надання допомоги проголосували лише три країни, а решта відмовилася, виправдовуючи це тим, що СРСР не є членом Ліги Націй, і що Україна до них прямо не зверталася.

Тобто від минулого голоду минуло всього 10 років, а політика міжнародних організацій змінилася кардинально. Та Йоган-Людвіґ Мовінкель, розуміючи важливість допомоги людям, які голодують, передав це питання до Міжнародного товариства Червоного Хреста, яке потім надіслало запит до москви з пропозицією допомоги, але радянська влада факт голоду знову-таки відкинула.

З 1934 року тотальна інформаційна блокада починає руйнуватися: з’являються перші книги, у яких описується Голодомор в Україні, зокрема “Марія” Уласа Самчука.

Після Другої світової війни публікують перші спогади, мемуари та наукові дослідження про цю катастрофу. 1953 року з’являється слово “геноцид”, яким тоді охарактеризували Голодомор, і яке залишається досі головним визначенням порушення прав людини й планомірного винищення народу та нації.

Та саме 1980-ті рр. стали найважливішими у визнанні голоду 1932-33 рр. та поширенню правди про нього: проведення заходів до роковин Голодомору, установлення першого пам’ятника жертвам цієї трагедії, створення спеціальної Комісії з розслідування штучного голоду в Україні, яка зробила висновок, що Голодомор був актом геноциду.

Усі ці події глибоко вкарбувалися в нашу національну пам’ять, залишивши кривавий шрам на душі українського народу. Та, згідно з українським істориком Павлом Горностаєм, існують два способи опрацювання травми (у нашому випадку – колективної): окультурювання (пам’ятники, твори, поезія, пісні і т.п., присвячені певним подіям) і ритуалізація (проведення різних суспільних заходів,  відзначення роковин, називання міст, вулиць на честь подій чи героїв).

Лише тоді, коли суспільство пройде ці два етапи, травма загоїться.

Наш народ зараз ще не повністю опрацював травму Голодомору. Так, у нас є пам’ятники жертвам цього геноциду, ми проводимо заходи в пам’ять про загиблих, пишемо книги про це, поезію, відзначаємо щорічно День пам’яти, навіть нещодавно з’явилася пісня про цю трагедію (“Жовтий князь” - Схожа, Chekson), але в нас досі немає вулиць, названих на честь жертв. Здавалося б, це така маленька деталь, але вона і досі тримає нас за невидимі нитки минулого, постійно нагадуючи, що рани історії та поколінь швидко не гояться. 

Юрій Маркевич

ІА "Вголос": НОВИНИ