В Україні продовжують тривати акції громадян у яких вони висловлюють своє обурення масовими фальсифікаціями, до яких вдавалася влада під час проведення президентських виборів. На позачерговій сесії Верховної Ради України, яка спеціально була скликана для розгляду політичної ситуації в державі, звучали різноманітні, часто протилежні, оцінки того, що відбувається сьогодні в Україні. Одні звунивачували маніфестантів у порушенні законів та конституції, підготовці до державного перевороту, інші вбачають у їх діях мужню громадянську позицію, спрямовану навпаки на захист закону та конституції. Й одні й інші приводили на захист своєї позиції відповідні аргументи. Що собою представляють сьогоднішні акції громадян України й яка їх спрямованість, спробуємо розібратися дещо детальніше.
***
Свідоме виявлення непослуху перед законом - явище в політиці не нове. Отримало воно назву громадянської непокори. Під останньою розуміють як порушення закону, який сам по собі є несправедливим так і супутній акт, спрямований на протистояння певній політиці чи заради справляння певного тиску. Дж.Роулз визначає громадянську непокору як “прилюдний ненасильницький, протее свідомий політичний акт з метою домогтися зміни в законодавстві чи в політиці уряду”. Акції громадянської непокори можуть бути спровоковані релігійними, етичними чи політичними причинами. Обов’язок громадянської непокори неявно суперечить обов’язку підкорятися закону, який вважається базовим у політичній філософії.
Термін «громадянська непокора” вперше запровадив американський письменник Генрі Девід Торо. Саме так називалась написана ним у 1849 р. стаття у якій він пояснював, чому протягом кількох років він відмовлявся сплачувати податки штату Масачусетс за що зрештою був ув’язнений. До порушення закону він вдався свідомо протестуючи в такий спосіб проти війни Сполучених Штатів з Мексикою й підтримки рабства на Півдні країни. Він сповідував необхідність »діяльності на основі принципу” та закликав не ставати співучасником злочину й мати мужність триматися подалі від відповідальності за «безперебійну роботу цього механізму”. Виправдовуючи свої „протизаконні” дії він стверджував, що »єдиний обов’язок, який я маю право брати на себе – це робити в будь-який час те, що я вважаю за доцільне”. Обстоюючи позицію громадянина-демократа Г.Торо вважає, що його діяльність повинна бути усвідомленою і заснованою на принципі згоди. Таким чином Г.Торо піднімає надзвичайно складну проблему про те, що собою представляє членство у політичній спільноті, меж громадянських обов’язків, міру обмежень приватного життя при демократії.
З позиції Г.Торо відмежованість та дія з принципу узгоджуються між собою. Першу він вважає далеко не ідеалом, а лише дієвою формою соціального критицизму. Процес самовдосконалення представляється йому як спосіб “зміцнення чийогось всебічного впливу”, який йде поза процесом голосування чи колективною політичною діяльністю й зумовлює прискорення реформ. Він вважає, що люди повинні чинити опір несправедливості, якщо їхній уряд вдається до несправедливих дій: одного голосування для цього недостатньо. Ліберальне суспільство він представляє собою як арену самоствердження героїчних індивідуалістів.
Започатковані Г.Торо ідеї громадянської непокори набули свого продовження у філософії ненасильства та ненасильницької боротьби відомого індійського філософа та політичного діяча М.Ганді. Він доводив, що загалом громадянська непокора заснована на глибокій повазі до закону й що ті, хто до неї вдаються повинні здійснювати її прилюдно та виявляти свою готовність прийняти повною мірою покарання, зумовлене порушенням данного закону. Він також вважав, що до акцій громадянської непокори слід вдаватися лише як до крайнього заходу – тоді, коли всі способи досягнути відповідного результату шляхом переконання вичерпані.
Виправдовуючи необхідність громадянської непокори, зазвичай посилаються на моральний закон, який є вищим від законів будь-якої конкретної держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Б.Рассел виправдовував застосування громадянської непокори, коли за допомогою звичних демократичних і виборчих процесів не можна відвернути загрозу людському життю.
Одним із центральних питань концепції громадянської непокори, яке доводиться вирішувати тим суспільним рухам, які до неї вдаються - є питання про її характер – переконавчий чи примусовий. Переконавче застосування акцій громадянської непокори демонструє опозиційність до певної політики, відданість своїм переконанням, готовність до самопожертви заради їх втілення, що може суттєво вплинути на настрої як опонентів так і широкого загалу. Таке переконавче застосування акцій громадянської непокори може прискорити вирішення конфлікту, змусити їх сторони до пошуку компромісу. Якщо ж учасники акцій громадянської непокори мають на меті перешкодити якомусь рішенню, намагаються негайно здобути перемогу тоді вони вдаються до примусових заходів – вони справляють відкритий тиск на державні органи, намагаються привернути до себе увагу, провокуючи правоохоронні органи. На практиці розмежування між цими двома формами не є чітко окресленим і може залежати від чисельності учасників акції.
Громадянська непокора займає проміжне місце між конституційними формами політичної діяльності і повстаннями та революціями. Її можна вважати крайньою, Але прийнятною, формою політичного протесту. Це стосується насамперед переконавчих акцій. Однак акції громадянської непокори можуть стати провісниками руху тотального опору існуючому режимові й перерости у насильницькі форми боротьби з ним. Загальноприйнято вважати, що у рамках диктатури, окупаційного режиму такий спротив є виправданим, однак, якщо він має місце в рамках системи, яка поважає права громадян і за умов якої уряд може змінюватись під впливом низів, він підлягає осуду. Однак у будь-якому конкретному випадку в оцінці політичного режиму самі учасники акцій громадянської непокори можуть суттєво розходитись. Що ми, зрештою, маємо змогу спостерігати і в нашому випадку.
Класичним прикладом громадянської непокори є похід до моря, який зініціював М.Ганді у 1932 р., відмовляючись коритися забороні, накладеній англійськими колонізаторами на видобування солі індійцями. Сам М.Ганді вів аскетичний спосіб життя, носив традиційний для бідного люду одяг. Очолювана ним партія Конгрес привела таки Індію в 1947 р. до незалежності. Однак ця перемога й стала початком його падіння, оскільки проголошення незалежності посилило екстремізм індусько-мусульманських заколотників. Після його вбивства індусом-фанатиком Альберт Ейнштейн сказав, що наступні покоління “навряд чи повірять, що така Людина із плоті і крові ходила по цій землі”.
На Заході акції громадянської непокри стали більш звичною формою протесту з кінця 50-х років. Найбільш відомою з них став молодіжний бунт в 1968 р. у Франції, а також так звані “оксамитові революції” у 80-х рр. в країнах Східної Європи. Найсучаснішим прикладом цієї форми політичної діяльності стала так звана “революція троянд” у Грузії.
Однак попри мирний характер акцій громадянської непокори багато людей мають сумнів у тому, що порушення закону є виправданим, якщо існують інші – легальні – форми протесту. Вони небезпідставно побоюються, що в суспільстві запанує атмосфера тотального беззаконня й недовіри до демократичних процедур, що є сприятливим грунтом для утвердження революційного авторитаризму.
ІА "Вголос": НОВИНИ