Минуло вже два місяці після Помаранчевої революції на Майдані, місяць після переконливої перемоги Віктора Ющенка у третьому турі виборів і півтора тижні після офіційного вступу Віктора Андрійовича на посаду президента України, а конфігурація майбутнього устрою державної влади в країні залишається нечіткою, як і до всіх цих подій. Держава фактично продовжує працювати “за інерцією”, що позбавляє її не лише чітких пріоритетів у вигляді програми уряду, але й елементарного розуміння, хто і чим буде займатися в новій Україні.

Несправедливо призабута за останні два роки нерішучість Віктора Андрійовича знову стала вагомим чинником внутрішньої політики, породжуючи невпевненість і взаємні підозри серед тих, хто став під помаранчеві стяги Ющенка. Тривале європейське турне нового президента було не стільки спробою розв’язання назрілих зовнішньополітичних проблем держави, скільки ухилянням від прийняття невідкладних кадрових рішень всередині країни.

Прийнявши присягу ранкового недільного дня 23 січня, Віктор Ющенко вже в понеділок проявив фантастичну працездатність і вилетів до Страсбурга через Москву в компанії Олександра Зінченка та нардепа Олександра Третьякова. До речі, раніше оточення Ющенка можливість візиту до столиці Росії перед європейським турне категорично заперечувало. Але головне не в тому, що слова розійшлися із ділом і перший знаковий візит українського президента відбувся все-таки у північно-східному напрямі. Найголовніше полягає в тому, що перші кадрові рішення Віктор Ющенко ухвалив на борту літака під тиском необхідності щось сказати Путіну. Тільки завдяки цьому громадськість нарешті почула президентський варіант розподілу ключових посад у державі між “центровими” соратниками Віктора Андрійовича. Як відомо, Олександр Зінченко став керівником канцелярії президента, Петро Порошенко очолив силовий блок уряду, а Юлія Тимошенко спробує очолити Кабмін.

Екзотичну манеру нинішніх призначень пояснюють прагненням Ющенка загнати Путіна у “п’ятий кут”. Що він і зробив, коли вимовив в обличчя Путіну фразу про призначення прем’єром Тимошенко. Розрахунок виявився вірним, онімілий Путін не став псувати атмосферу першої президентської зустрічі своїми коментарями з приводу кандидатури Юлії Володимирівни. За нього це зробила Генпрокуратура Росії, яка через день розродилася заявою, що не припинить переслідування Тимошенко, навіть незважаючи на її ймовірне призначення главою українського уряду.

Будинок з химерами

В Україні новина “Тимошенко-прем’єр” викликала ще більший фурор. Якщо бізнесмени з колишньої більшості і багато хто із високопосадових державних чиновників поспішили освідчитися Юлі у палкому коханні, то спротив з табору колишніх колег по боротьбі з “антинародним режимом” застав Тимошенко зненацька.

На авансцену політичних торгів оперативно вийшли Анатолій Кінах і Олександр Мороз. Вимоги соціалістів озвучив депутат-бізнесмен Микола Рудьковський, який повідомив, що Соцпартія не проголосує за уряд Тимошенко, якщо не буде допущена до його формування. Пайова участь соціалістів, на думку Рудьковського, повинна знайти вияв у посадах міністра внутрішніх справ, фінансів і паливно-енергетичного комплексу. Пізніше ці вимоги підтвердив і Мороз.
Своєю чергою, Анатолій Кінах, який впродовж останніх двох тижнів щодня нагадує про своє існування з екранів телевізорів, заявив про претензії своєї фракції на посаду віце-прем’єра з питань промисловості. Як кандидатів на цей портфель від УСПП Анатолій Кирилович скромно назвав Євгена Сухіна або Дмитра Гурєєва. Але не помилимося, якщо насамперед він мав на увазі себе. Злі язики стверджують, що Кінах катастрофічно потратився на передвиборну кампанію. Довелося продати навіть картину пензля Айвазовського, яку дуже любила його дружина.

Проте Мороз і Кінах не єдині, перед ким новий президент має як мінімум моральні, а можливо, й задокументовані зобов’язання. Ще не виставив рахунку Олександр Омельченко, роль якого в Помаранчевій революції оцінять історики. Адже якби Київрада не дала дозвіл на проведення мітингу на Майдані 20-22 листопада, то сьогодні країна могла б жити з іншим президентом…

Київського мера влаштовує його нинішня позиція. Щоправда, сидіння на кріслах і голови Київдержадміністрації, і голови Київміськради – незаконно. Тим більше що не скористатися нагодою і не попросити більшого з боку Омельченка було б безглуздо. Олександр Олександрович попросить, по-перше, підтримки Ющенка на виборах київського мера в 2006 році. По-друге, лобіюватиме на посаду енергетичного віце-прем’єра для голови “Київенерго” Івана Плачкова.

Історія з Плачковим заслуговує на окрему розповідь. Іван Васильович відверто заслабкий для жорсткої роботи в уряді і здобув популярність серед киян своєю хронічною нездатністю вчасно оплачувати спожитий газ. “Київенерго” є найбільшим споживачем газу в Україні, до того ж – головним постачальником електричної і теплової енергії на найбільш “жирний” в Україні київський ринок. Олександр Омельченко вже давно хоче і готується передати кермо влади столичним енергохолдингом своєму синові Олександру Омельченку-молодшому. Останній, до речі, був обраний до парламенту за списком “Нашої України”. Аби реалізувати задумане, Омельченку не вистачає двох речей: гарантій, що звільнене крісло не віддадуть комусь іншому, і нове місце роботи для Плачкова. Відправити Плачкова “на підвищення” – ідеальний варіант.

Тим часом Юлія Тимошенко, якій енергійно “сватають” заступників у сфері ПЕК, минулого тижня заявила, що “енергетичний” віце-прем’єр взагалі не потрібен. Енергетику вона хоче курувати особисто.

Знаний енергетик Олександр Гудима, який колись дослужився до посади заступника голови “Львівобленерго” з кадрів, також вважає, що віце-прем’єр з питань ПЕК в уряді не потрібен. Щоправда, тут мотивація дещо інша: УНП висунула Гудиму кандидатом на посаду міністра палива та енергетики. І якими б сміховинними не були шанси Гудими посісти крісло на куті Хрещатика й Прорізної, “енергетичний” віце-прем’єр став би для Гудими безпосереднім начальником.

Коли вже заговорили про УНП, то доречно буде згадати і про примарні кадрові перспективи інших учасників “Нашої України” – насамперед Рухів і ПРП. Адже не секрет, що їхні лідери Віктор Пинзеник, Юрій Костенко, Борис Тарасюк і Микола Катеринчук виношують конкретні кадрові амбіції. Проте, схоже, динозаврів української політичної сцени чекає сумна доля – розчинення в Народній партії “Наша Україна”, засновницький з’їзд якої повинен пройти до кінця лютого.
Значно захоплюючою буде “оплата за векселями”, які були видані під час виборчої кампанії прагматичним неофітам боротьби з “антинародним режимом”. Мова, звичайно, йде про Давида Жванію, Миколу Мартиненка, Костянтина Григоришина, Олександра Третьякова та інших бізнесменів, які підставили Вікторові Ющенку плече фінансової допомоги з метою отримання перемоги у президентській гонці. Ці люди знехтують гучними посадами і віддадуть перевагу цілком реальним промисловим об’єктам або великим державним компаніям.

Жванія і Мартиненко, які відомі своїм давнім інтересом до атомної енергетики, коли в середині 90-х їхня компанія “Брінкфорд” займалася постачанням ядерного палива на українські АЕС. Думаю, що їх задовольнить оператор українських АЕС –компанія “Енергоатом”, а також інші об’єкти, зокрема у суднобудуванні.

Нафтовик зі стажем Олександр Третьяков, відомий як співзасновник компанії “Лукойл-Київ”, “приміряє” на себе головне крісло у “Нафтогазі України”. Його призначення першим помічником Ющенка не повинно стати йому на заваді. Росіянин Костянтин Григоришин жадає реваншу щодо Віктора Медведчука і Григорія Суркіса, які два роки тому відфутболили його із списку акціонерів семи приватизованих обленерго. Гадаю, йому сподобається в кріслі глави “Енергетичної компанії України”, якій передані всі енергетичні об’єкти, що залишилися у держвласності.

Юля в шоколаді

На цьому місці читач може спокійно забути вищеперелічені подробиці залаштункової боротьби навколо Кабміну. Після самоусунення Віктора Ющенка “уряд народної довіри” формуватиметься під час важких позиційних боїв між Тимошенко і Порошенком, або, як вони називають один одного, Петєю і Юлією.

З поінформованих джерел президентського оточення стало відомо, що Ющенко зробив ставку на перевірену тактику взаємного стримування. Не маючи змоги відмовити Тимошенко у прем’єрстві у зв’язку з низкою зобов’язань перед нею, а також стратегічних міркувань, Віктор Андрійович вирішив створити їй противагу в особі Петра Порошенка. В його надійні руки, які пахнуть шоколадом, він віддав увесь силовий блок Кабінету.

Юлія Володимирівна, зрозумівши, що відбувається, навіть телефонувала Петру Олексійовичу і пропонувала йому будь-яку посаду в економічному блоці уряду в обмін хоча б на крісло міністра внутрішніх справ. Кажуть, відповідь Порошенка була далеко не джентльменською. Зважаючи на існування прихованої неприязні між Тимошенко і Порошенком, неважко передбачити, що кожний крок нового прем’єр-міністра буде ретельно відстежуватися й документуватися. Про всяк випадок.

Гра Ющенка

Створення двох центрів управління урядом – публічного під проводом Тимошенко і тіньового на чолі з Порошенком – є дуже важливою ілюстрацією ходу думок Віктора Андрійовича. Ющенко боїться відпускати Юлію Володимирівну на посаду, яка через півтора року стане головною в державі.

З трампліна прем’єр-міністра навіть Янукович шляхом недолугої піар-кампанії примудрився розігнати свій рейтинг до 40%. Що ж тоді говорити про фотогенічну Юлію Володимирівну, рейтинг якої у Львові вже нині практично зрівнявся з підтримкою самого Ющенка. За умови правильного телевізійного “розкручування”, з чим, потрібно визнати, у Тимошенко ніколи не було проблем, рівень її популярності до кінця 2005 року може вирости до критичних для Ющенка розмірів.

Розглядаючи цю ситуацію з позицій 2006 року, виникає ще одне важливе питання: ким будуть одне одному “Наша Україна” і БЮТ на наступних парламентських виборах? Партнерами, конкурентами чи супротивниками? Напруженість у стосунках Тимошенко навіть якщо не із самим Віктором Андрійовичем, то з його найближчим оточенням (Порошенком і Безсмертним) робить перший варіант відповіді найменш ймовірним.
У такому випадку Ющенкові залишається декілька варіантів. Перший – топити Тимошенко якомога скоріше, знижуючи її рейтинг і впливовість у переддень 31 березня 2006 року. Але це відіб’ється на іміджі самого лідера “Нашої України”. Це ж призведе до розколу не стільки в коаліції “Сила народу”, скільки серед помаранчевого електорату.

Варіант другий. Зберегти за Тимошенко прем’єрську посаду й домогтися від неї гарантій, що БЮТ піде на парламентські вибори в коаліції з “Нашою Україною”, а краще – зіллється з партією нового президента. Не виключено, що може відбутися дроблення БЮТ і перетягування в “Нашу Україну”, наприклад, партії “Собор” Анатолія Матвієнка або УНА-УНСО Андрія Шкіля. Однак такі кроки вимагатимуть відставки Тимошенко. Інакше реальна влада в державі після конституційної реформи перейде до неї.

Довівши своє лідерство в країні, Віктор Ющенко нині має здати ще один іспит – зберегти лідерство в своєму вельми схильному до розбрату оточенні. Який із варіантів вибрав президент – “уряд стримування Тимошенко” або “навіки разом із Юлею” – буде зрозуміло вже у ході четвергового голосування з кандидатури прем’єр-міністра у Верховній Раді.

ІА "Вголос": НОВИНИ