В суботу відбувся черговий з’їзд партії Християнсько-Демократичний союз України. Її лідер Володимир Стретович зазначив, що ХДСУ розпочинає підготовку до самостійної участі у парламентських та місцевих виборах 2006 року. Тобто, сам собі господар, що хочу те й роблю. Ну й хто про таке не мріяв?
Але прочитавши інформаційне повідомлення зі з’їзду до кінця, зловив себе на тому, що щось тут не так. Напевне в даному словосполученні сумнівається і сам пан Стретович, бо трохи нижче у повідомленні знаходимо твердження, що партнерами ХДС на майбутніх виборах можуть стати партії „Пора”, УPП „Собор” та УНП. А це вже несумісні між собою думки.
Вірогідно партнери Стретовичу потрібні, щоб не отримати таких результатів, які партія мала на минулих виборах. Так на виборах у1998 році блок „Вперед Україно”, до якого окрім ХДСУ входила також і Українська Християнсько-демократична партія набрали лише 1,73%. А в рейтингах по результатах виборів у 2002 року ХДСУ взагалі немає. До речі, на виборах 1998 року, було ще дві партії, в назвах яких було слово „християнська” – Християнсько-Демократична партія України та Республіканська Християнська партія, котрі на двох набрали близько двох відсотків.
У чому ж причини таких низьких результатів українських партій, які декларують себе як „християнські”? Справа у тому, що всі ті цінності на яких наголошують християнські демократи у цивілізованих країнах, а саме: соціальна спрямованість, націленість на відстоювання національних ідеалів та консерватизм, як повага до сім’ї, приватної власності, держави, в Україні вже є включеними до іміджу більшості партій.
Про соціальний момент говорять усі кому не лінь, особливо сьогодні.
Національний аспект представляють на Україні й чимало інших партій, з більшим авторитетом і можливостями. Тут і НСНУ – партія національно орієнтована, так би мовити, „за визначенням”, і, звичайно ж, УНП, які намагаються бути святішими за папу і розповідають, що крім них, іншої сили, здатної захистити українську мову й культуру, годі й шукати.
В період швидкоплинних революційних змін, партії які визначають себе як консервативні, зразу ж опиняються в ролі аутсайдерів. Про повагу до якої держави може йтися? Тієї, яку представляють Кучма і Янукович? Про шану чиєї приватної власності – Пінчука й Ахметова? Ні! Люди сьогодні прагнуть змін, а не стабільності!
І найголовнішим фактором, який унеможливлює будь-які шанси на хоч якийсь прорив для українських християнських демократів на наступних виборах, є нестабільна міжконфесійна ситуація на Україні. При усіх закликах до екуменічного руху, особливого бажання йти на зустріч один одному у жодної з домінуючих конфесій не спостерігається. Кожен намагається розширити територію свого впливу, а отже і отримати нових прихильників. І маю таке враження, що йдеться уже не про посилення якісного складу віруючих, а про збирання виручки у й так нелегких умовах нашого життя.
Тому то ці кити, на яких базуються християнсько-демократична ідеологія в країнах зі стабільною ситуацією, в Україні виявляються заслабкими, а партії, які на них спираються, не знаходячи свого місця під сонцем, йдуть на дно.
А тому, якщо християнські демократи вкотре вирішать іти на вибори самостійно – їм вже вкотре нічого не світить. Відтак – єдиний вихід шукати для себе більш-менш прохідний блок, який захоче декорувати себе, серед іншого, християнсько-демократичною прикрасою.
ІА "Вголос": НОВИНИ