«Город Кристинополь (Христинопіль – авт.) был одним из центров Греко-католической церкви. В то время (дорадянські часи – авт.) тут действовали униатские монастыри, монашеские дома, четыре церкви и часовни, римо-католический костел. Население города 88,8 тис., из которых 12 тысяч пенсионеров. Здесь зарегистрированы в органах власти 2 обьединения евангельских христиан-баптистов (около 300 верующих), христиане евангельской веры (90), община адвентистов седьмого дня (20). Действуют нелегально проуниатские элементы, баптисты-раскольники, свидетели Иеговы. В трех церквях собираются жители 15 населенных пунктов».
Наведена виписка зроблена на підставі архівних даних Львівської області. Вона належить працівникам апарату обласного уповноваженого ради у справах релігій. Про десятиліття християнських страстей православних м. Червонограда (Христинополя) та мешканців його околиць наша розповідь. До слова, у матеріалах Державного архіву Львівської області відведена цій проблемі справа 468 (1987-1989).
24 березня 1987 р. із Червонограда до Володимира Щербицького (тоді першого секретаря ЦК компартії України – авт.) надійшов ще один лист: «На території старої частини м. Червонограда давно збудовані нашими предками і дідами, прадідами українська церква і польський костел. Із 1946 р. ми неодноразово зверталися і просили місцеву владу Червонограда зареєструвати нам православну церкву. …Місцева влада не тільки відказувала, а застосовувала фашистські методи проти нас, яких описати не можливо…».
Далі заявники – ветерани війни і праці, пенсіонери, багатодітні матері писали, що вони з великою увагою читали заяви, промови, доповіді, слухали виступи партійних керівників держави, ознайомилися із публікацією керівника обласної партійної організації Віктора Добрика, зокрема, його матеріалом у журналі «Наука и релігія» (1986. –№ 9). Сприйнявши глибоко до серця демократичні віяння, вони у лютому 1987-го написали заяву-прохання першому секретареві Червоноградського міського комітету компартії України. Підписали петицію 75 осіб. Згодом стало відомо, що їх лист передали до працівників міської влади. Ті ж повідомили органи внутрішніх справ (міліцію), щоби навести відповідні соціально-демографічні дані про підписантів: чи вони суджені, де працюють, де навчаються або працюють їх діти, чи мають власний автомобіль, який його номер, нарешті, чи є у їхніх будинках, квартирах… закваска.
На жаль, будь-якої відповіді православні Червонограда від влади так і не отримали. У наступних листах червоноградці зазначали, що 1000 років існує християнська віра на Україні, а вони як блудні діти у Червонограді з 1946 р. оббивають пороги місцевої влади, ходять і просять, щоб їм відкрили православну церкву. Далі висловлювалося природне розчарування, що, мовляв, протестантам дозволили навіть придбати нове приміщення, зареєстрували їх релігійні громади. Ми ж обіцяємо самотужки зробити капітальний ремонт недіючих у місті сакральних споруд (церкви або костелу), тільки ще раз просимо – зареєструйте нашу православну церковицю.
У відповідь (15 квітня 1987 р.) трафаретні слова: «Все верующие граждане могут отправлять свои религиозные потребности в церквях г. Сокаля (церква свв. апп. Петра і Павла, 1904-1909 – авт.), сел Острова (церква св. арх. Михайла, 1884 – авт.) и Сельца (церква Собору Пресвятої Богородиці, 1762 – авт.), которые имеют хорошее автобусное сообщение: в Сокаль автобусы отправляются через каждые 15 минут, в с. Селец – 15-20 м., Остров – 20-25 м. За последнее время (три роки – авт.) в церквях г. Сокаля и названных сел верующие города совершили 508 крещений, 103 венчания, 337 похорон. С 1951 г. религиозные общества в городе не существовали. Разрушенная во время войны православная церковь отремонтирована, в ее здании – филиал Львовского государственного музея истории религии и атеизма. В проведении ремонта здания до открытия музея верующие отказывались». Та чи могла, бодай, одна рука віруючої людина піднятися, щоб із храму Божого – християнської святині зводити будівлю атеїзму? Ні, не могла і не бажала. Хіба того не знали урядовці?
Тут же повідомлялося, що від Червонограда до с. Острів – 5, 5 км, Соснівка і Гірник від Червонограда – 15, 8 та 6 км, віддаль до с. Сілець Белзький (Селець) відповідно – 5,1 та 4,7 км. Окремі православні віруючі Червонограда відвідують церкву у м. Сокалі – 12 км. (за радянських часів весь час була чинна – авт.). І традиційне резюме: місцеві органи влади вважають реєстрацію православної громади недоцільною.
5 червня 1987 р. в апарат обласного уповноваженого ради у справах релігій від республіканського релігійного відомства, переправили лист Ольги Андріївни Стельмах, адресований ЦК КПРС. Текст листа майже аналогічний до всіх попередніх. Щоправда, тут підкреслюється, що перед тим заявники так і не отримали позитивної відповіді міської влади, а скоріше – на руках мали відписки від них. Між тим, від республіканської ради у справах релігій писали, що, згідно із домовленостями, повертають в область на доопрацювання матеріали з питання реєстрації православної релігійної громади у м. Червонограді (матеріали на 29 аркушах !!! – авт.). Нарешті, на черговому бланку обласної ради із реквізитами вхідних скарги віруючих бачимо довгоочікувану візу заступника голови обласної ради: «Для рассмотрения по существу. Регистрировать».
Крига скресла? На жаль, ні. Архівні матеріали зберегли штамповані негативні відповіді заявникам від міської влади, їх підтримку від обласної (?) апарату уповноваженого ради у справах релігій (?). В останній, зокрема, висновувалося: «Жалоб верующих г. Червонограда на неудовлетворение религиозных треб православными служителем культа в местные органы власти не поступало. Однако в последнее время обстановка в городе остается сложной. Местные органы власти предпринимают меры к ее нормализации. Учитывая заключение Червоноградского горисполкома и представление Львовского областного совета о нецелесообразности регистрации общества Русской православной церкви в г. Червонограде считаем обоснованным и поддерживаем». На адресу К. Харчева та М. Колесника (відповідно голів союзного та республіканського релігійних відомств) полетіла депеша від керівництва обласної ради (24 серпня 1987 р.): «Представляем материалы по вопросу ходатайства верующих жителей г. Червонограда о регистрации религиозного общества Русской православной церкви. Просим… согласиться с ходатайством Червоноградского исполкома об отказе верующим в регистрации упомянутого религиозного общества».
Минув деякий час. За історичними мірками вельми невеликий термін. 10 вересня 1987 р. на бланку обласної ради знову бачимо, щоправда, нові реквізити скарги мешканців Червонограда, а головне – ще раз читаємо бажану візу: «Для рассмотрения по существу. Регистрировать. 14.09.87 г.». 17 вересня п. р. у листі від апарату уповноваженого ради до виконкому Червоноградської міської ради йдеться: «За домовленістю надсилаємо для опрацювання матеріали про реєстрацію релігійної громади Руської православної церкви в м. Червонограді. Просимо до 20 листопада 1987 р. надіслати в нашу адресу на ім’я голови облвиконкому у 3-х примірниках на російській мові необхідні документи про розгляд даної заяви».
Та радянські органи міської влади, як кажуть в народі, віників не в’язали. Вже 19 листопада (у переддень попередньо вказаного числа) вони писали: «В период рассмотрения заявления группы верующих – учредителей общины РПЦ – в адрес комиссии по соблюдению законодательства о культах при горисполкоме поступили множественные заявления устные и письменные (!!! – авт.) от верующих города, которые категорически возражают против рассмотрения заявления от лица граждан Борецкого Б. И., Брудяка И. М., Токая М. А., Маркевича Д. Ф., Печеня С. А., Библий С. М., Гудзь А. М., скомпрометировавших себя ранее поведением в быту, характером взаимоотношений с семьями и трудовыми коллективами.
Учитывая изложенное, а также то, что на время рассмотрения заявления практически отсутствует четко определенный круг лиц, выступающих в качестве учредителей религиозного обьединения – исполком Червоноградского совета считает, что производить регистрацию общины Русской православной церкви в г. Червонограде нецелесообразно».
До того прикрого дня у житті православної спільноти м. Червонограда, на особистому прийомі в апараті уповноваженого ради у справах релігій побувала із візитом група мешканців шахтарського міста. Вони заявили, що до представленого списку фундаторів релігійної громади РПЦ м. Червонограда не слід включати окремих громадян, внаслідок їх судимості, а також тих, які себе скомпрометували у трудових колективах. Ніхто не з’ясовував – хто представляв цю групу людей, чи мали вони доручення від релігійної спільноти міста, за що відбули покарання раніше засуджені люди, яких рекомендували до складу виконавчого органу релігійної громади… Можливо, серед них були учасники національно-визвольних змагань, військової звитяги після закінчення Другої світової війни, ті, які жертовно продовжували виборювати свободу українського народу.
Так знову, уже вкотре, закрутилось зачароване колесо письмової радянської тяганини. Тепер уже йшлося про гідних і негідних увійти у списки майбутніх виконавчих органів релігійної громади. Одних вводили, інших – виводили із складу громадських структур релігійної спільноти. Органи влади «працювали», релігійна громада обурювалася, хвилювалася, нарешті, пересварилася. Були свої «за» і свої «проти», але ніхто не був байдужим. Звичайно, тут не обійшлося без участі органів влади і працівників компетентних органів, їх противників і прихильників, атеїстів і віруючих, друзів, недругів, співчутливих і не дуже. «Стережіться ж людей, бо видаватимуть вас на суди… Коли ж видаватимуть вас, не журіться, що і як казати: дасться вам в ту ж хвилину, що казати; бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого, що говорить у вас» (Матвія 10: 17, 19-20).
24 грудня 1987 р. виконком Червоноградської міської ради приймає рішення № 569. Воно складалося із двох пунктів: 1) Оскільки у Червонограді немає в наявності культової споруди для переобладнання її релігійній общині РПЦ, а також у даний час існує ряд об’єктивних труднощів (у нас не було вільної землі, чи бракувало трудового ентузіазму людей ? – авт.) у виділенні ділянки під будівництво такої споруди, – реєстрацію у місті общини РПЦ вважати за недоцільну. 2) Просити виконком Львівської обласної ради вивчити можливості передачі вірним Червонограда для задоволення їх релігійних потреб церкви, розташованої в с. Добрачин (Доброчин) Сокальського району на віддалі 0,8 км від межі міста.
За даними Василя Слободяна, найдавніші відомості про церкву цього села походять з 1578 р. Давніша дерев’яна – зведена 1688-го. У 1880-1886 рр. збудована існуюча мурована церква (будівничий Павло Левицький), дзвіниця та огорожа. Пошкоджена під час воєнних дій (1941), пізніше відновлена мешканцями. Зачинена у 1961-1989 рр., використовувалася на колгоспний склад. Тепер це хрещата в плані споруда, вкрита сферичною банею з ліхтарем на циліндричному барабані середхрестя (Див.: Церкви України. Перемиська єпархія ( –Львів, 1998. –С. 559).
В останній день 1987 року, 31 грудня, із Червонограда до Львова безбожні чиновники шахтарського міста відправили ще одного листа. Знову перераховувалися духовні «здобутки» містян, точніше – їх обмеження. Йшлося, зокрема, що віруючі православної церкви входять до релігійної громади із діючою церквою у с. Острів Сокальського району – відстань від Червонограда 5 км. Чотири парафії із діючою церквою (140 кв. м.) у с. Острів (2 тис. осіб), крім віруючих Червонограда, сюди входять віруючі ще 3-х населених пунктів – сіл Ванів, Глухів, Муроване (2 тис. осіб). Сілецьку церкву (104 кв. м.) відвідують мешканці 4-х населених пунктів – сіл Сілець, Гірник, Міжріччя, Соснівка (22 тис. осіб). У Сокальській парафії об’єднані православні м. Сокаля, та 6-ти сіл району – Бендюга (Биндюга), Горбків, Добрачин, Забужжя, Завишень (Вишнівка), Поториця. Загальна чисельність православних вірних – 30 тис. людей!
Та все ж, йдеться у листі, червоноградці ставлять питання про відкриття православної церкви. Понад 10 років вони пишуть листи в різні державні та партійні структури, періодично здійснюють поїздки в обласний центр та в апарат обласного уповноваженого ради у справах релігій з вимогою задоволення їх духовної потреби. Останні дані були повторені працівниками апарату обласного уповноваженого на адресу обласного керівництва. Тут же зазначалося, що діяльність керівництва міськвиконкому стосовно реєстрації православної громади міста Червонограда, слід вважати незаконною, вона не відповідає духові часу. Адже у трьох діючих православних церквах (Сокаль, Острів, Сілець) збираються мешканці 15 населених пунктів району. Відповідні матеріали знову відправили до ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР.
18 лютого 1988 р. виконком Червоноградської міської ради приймає рішення № 47. У ньому, нарешті, йдеться про реєстрацію у м. Червонограді релігійної общини Руської православної церкви. Окремим пунктом вказується про передачу в її розпорядження (для задоволення релігійних культових потреб) колишнього приміщення костела Бернардинів. До того тут діяв склад фірми «Мебель». Після традиційного бюрократичного узгодження між різними структурами влади в апарат обласного уповноваженого ради у справах релігій від союзного релігійного відомства надійшла виписка із протоколу № 5 від 31 березня 1988 р. Перший пункт виписки фіксує реєстрацію релігійного об’єднання Руської православної церкви у м. Червонограді Львівської області Української РСР. Другий – дозволяє передачу в користування вказаному об’єднанню молитовної споруди у м. Червонограді. Аналогічні повідомлення отримали заявники міста, хоча перед тим вони надіслали свою (без рахунку!) скаргу на адресу Центрального телебачення.
Однак виникла нова дилема. Костел Св. Духа Бернардинського монастиря із келіями був приміщенням католицької Церкви. Тепер він мав стати православною церквою Св. Рівноапостольного князя Володимира. З’ясувалося, що сакральна будівля є пам’яткою архітектури республіканського значення (1695). Про це свідчить постанова Ради Міністрів Української РСР від 6 вересня 1979 р., охоронний № 1336. До слова, у всіх попередніх матеріалах стверджувалося, що костел зведений 1927-го !!!
Тепер у протистояння втрутилися, з одного боку, керівництво Львівського філіалу інституту «Укрпроектреставрація» (директор – Іван Могитич) та, з іншого – керівництво єпархіального управління (владика Никодим (Руснак). Світська інституція відстоювала непорушність структурних елементів споруди, зокрема, конструктивних та архітектурних змін відповідно до проектної документації, погодженої у встановленому порядку (щоправда, із попереднім складом виконавчого церковного органу – авт.), церковна (єпархіальна) – настоювала на потребі врахування церковних православних канонів.
Митрополит Львівський і Тернопільський Никодим писав дирекції інституту: «Я щиро прошу Вашого гуманного відношення до потреб православних віруючих м. Червонограда, які добровільно взяли на себе непосильний тягар для приведення цієї споруди в належний вигляд…». Владика просив керівництво інституту «Укрпроектреставрація»” «не нав’язувати пропозицій православній общині невиносимих вимог, які стають перешкодою для приведення цієї споруди до гідного використання її як святиню віруючого православного народу». Стосовно ж церковного (парафіяльного) керівництва, владика Никодим підкреслив, що настоятель парафії є законним членом церковної ради, без якого члени церковного комітету не мають права самостійно вирішувати жодних парафіяльних справ і без благословення на це Правлячого Архієрея.
Владика вважав, що якби православна спільнота знала, що практично знищена сакральна споруда є пам’яткою архітектури республіканського значення, що вони будуть зобов’язані реконструювати її згідно католицьких, а не православних канонів, а також те, що не матимуть можливості здійснювати ремонт своїми силами, згоди для її облаштування не було б.
Зі свого боку дирекція філіалу інституту скаржилася, що в процесі проектування окремі члени православної громади та керівництво єпархії ігнорують думку спеціалістів, намагаються внести в споруду свої конструктивні та архітектурні зміни, що суперечить попереднім домовленостям та, зрештою, прийнятій проектній документації, погодженої у встановленому порядку. Видавалося, що виходу із такої ситуації не буде. Тим більше, що періодично надходили різні скарги, обмовляння, нарікання на всіх і все. Втрутилася у конфлікт місцева влада, що кинула в релігійне середовище «нові факти»: «пронационалистические элементы стремятся влиять на часть членов исполкома (релігійної громади – авт.)… Служитель культа не предпринял мер по наведению порядка, а счел необходимым опять изменить руководство религиозного обьединения. Представляется необходимым детально изучить наличие родственных связей среди членов т. н. «двадцатки», вывести из ее состава таких людей…».
За таких далеко непростих умов продовжувалися будівельні та реставраційні роботи навколо храму та в його середині. Нарешті, релігійній громаді дали дозвіл на проведення необхідних змін в конструкції сакрального приміщення, в яких була зацікавлена православна спільнота міста.
До слова, про бюрократичну тяганину навколо реєстрації православної громади у м. Червонограді добре знали всі обласні структури Львівщини. Та все ж працівники апарату уповноваженого ради у справах релігій наголосили: «…Міськвиконком зволікав задоволення справедливих вимог віруючих… Сьогодні (1989) все стало на свої місця: релігійна громада Руської православної церкви тут зареєстрована, церкву відкрито, регулярно йдуть богослужіння, відправляються обрядові церемонії» (–Людина і світ. –1989. –№ 1. –С.19). І, очевидно, що у зволіканні, бюрократичній тяганині навколо реєстрації релігійної громади у м. Червонограді, надання їй права на користування церквою винна вся радянсько-партійна система, її численні структури та установи. Зрештою, ще на світанку християнської цивілізації, апостол Павло прорікав: «…Всі, що в Ісусі Христі бажають жити благочестиво, будуть переслідувані… Ти ж тримайся того, чого ти навчився і що тобі довірено, пам’ятаючи, від кого ти навчився (2 Тимофія 3: 12, 14)».
Нині деканальна церковиця Св. Рівноапостольного князя Володимира (близько 12 тис. вірних) входить до складу Львівсько-Сокальської єпархії УПЦ КП. Це мурована п’ятикупольна хрестоподібна будівля. Храм остаточно реконструйований (1992) із римо-католицького костелу св. Духа монастиря чину Бернардинів. Автор реконструкції архітектор Олександр Ярема. Розміри храму: довжина 45 м., ширина 32 м., висота 47 м. Вміщає 2 тис. осіб. Оздоби храму: позолочений одноярусний іконостас. Церкву розмалював художник Олександр Корецький. Під опікою парафії знаходиться жіночий монастир Св. Рівноапостольного князя Володимира із нижньою церквою на честь Всіх Святих в Землі Українській Просіявших. При церкві діють недільна школа з дворічною програмою (1993), хор, братство апостола Андрія Первозванного, функціонує швейна майстерня з пошиття одягу для священнослужителів (Шематизм Львівсько-Сокальської єпархії Української Православної Церкви Київський Патріархат 2000 рік. –Львів, 2000. –С. 211).
Тепер наведемо дані про описану церковицю із праці Василя Слободяна. Збудована на кошти київського воєводи Франциска Салезія Потоцького, дідича Христинополя, для заснованого ним (1763) василіанського монастиря. Розібрана (1772). Наріжний камінь під нову церкву (архітектор – Йоган Зельнер) покладено 4 вересня 1771 р. Зведена 1773-го, а наступного року – покрита бляхою. Церква реставрована у 1855 р., після пожежі (1852). Стояла зачиненою (1946-1989). Після капітального ремонту (1978-1980) церкву перетворили в музей історії релігії та атеїзму. Із 1989 р. знову служить релігійній громаді. Мурована, тридільна, одноверха споруда. Нава вкрита еліпсоїдною банею на низькому світловому восьмерику, опертому на чотири стовпи. Чільний фасад вінчає трикутний фронтон. Оздоби мають бароково-класицистичний характер. Новий різьблений іконостас проекту Василя Войтовича для церкви виконували Володимир Войтович, Михайло Левкун та Степан Дужицький ( –С. 23-24).
Найголовніший здобуток Церкви Христової – її вірні. Вони на вузькій і тернистій дорозі до Бога витерпіли чимало незгод, подолали труднощі минулого безбожного режиму і свято зберегли православну віру української спільноти. «Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені, – і Я заспокою Вас! Візьміть Моє ярмо на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, – і знайдете спокій своїм душам. Бо Моє ярмо любе і Мій тягар легкий» (Матвія 11: 28-30).
Матеріал публікації підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). –Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 461. –Арк. 2, 3, 3зв., 8-9, 10, 11, 12, 18, 19, 22, 23, 24, 25, 26, 27-28, 30-33, 34, 36, 38, 39, 40, 41, 42, 50, 52, 53, 55, 57, 58, 59, 60, 61, 63, 66, 72, 73, 75-76, 78, 79-82, 83-84, 85, 86, 87, 88-89, 90, 91, 92-93зв., 99-99зв., 101, 109-109 зв., 115, 117, 118, 119, 120, 121, 123, 124.
Юрій Боруцький, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ