Невідповідність теперішньої внутрішньополітичної кризи в Україні умовам міжнародного конфлікту не може не здивувати тих оглядачів, які, читаючи європейську пресу, виросли зі штанців самодостатніх карликів. У той час як українські політики сперечаються за владу в Україні, європейська громадська думка активно обговорює зміни у міжнародній системі, що відбулися після серпневої війни в Грузії, звертаючи увагу й на можливі наслідки для нашої держави.
Читачі Вголосу вже мали змогу прочитати думки колишнього міністра закордонних справ Німеччини Й. Фішера . У продовження цієї теми, пропонуємо статтю Шломо Бен-Амі (на фото), опубліковану в іспанському тижневику El País 17 вересня 2008 року. Її автор – випускник Оксфордського університету, професор історії, автор багатьох наукових досліджень, зокрема “The Origins of the Second Republic in Spain”, “Fascism from Above”, “Scars of War, Wounds of Peace. The Arab-Israeli Tragedy”. У 1999–2000 роках Бен-Амі, як представник Робітничої партії Ізраїля, також обіймав посаду міністра внутрішніх справ, а в 2000–2001 роках – міністра закордонних справ.
“Чи провіщає війна на Кавказі другу холодну війну? Або чи Росія випадково не хоче тією війною запропонувати Заходу переформатувати домінуючий від часу завершення першої холодної війни світовий statu quo?
Звичайно, російська армія не готова до протистояння з Заходом. Не лише російська розвідка не змогла попередити грузинського нападу на Південну Осетію, а й російські електронні військові прилади і погано оснащені сухопутні війська видалися зношеними радянськими реліквіями. Однак під час війни, щоб передати агресивне політичне послання, не обов’язково виставляти озброєння останнього покоління. Врешті, міжнародна вага Сполучених Штатів Америки, незважаючи на те, що північноамериканська армія залишається найскладнішою військовою машиною в історії, зменшилася.
Продемонструвавши, що США втратили монополію на одностороннє використання сили, Росія поставила під сумнів Pax Americana, здобутий після північноамериканської перемоги у холодній війні. Грузинська війна не відбулася б, якщо б США не добивалися такими невдалими методами світової гегемонії. Сполучені Штати розпочали нелегку війну в Іраку, втратили більше, ніж одну нагоду завоювати симпатію революційного іранського режиму, змушували НАТО до безперервного розширення, аж до порога Росії, а коли росіяни запротестували проти розгортання систем ПРО у Східній Європі, США, виявивши свою пихатість, перетворилися у глухонімих. Використовуючи “війну проти терору”, США проникли на територію центральноазійських країн, – Афганістану, Пакистану, Узбекистану, Киргистану, Казахстану і Таджикистану, – посиливши страх Росії, що виявилася оточеною.
Щоб протидіяти такій ворожій стратегії США, Кремль активізував дружні відносини з Кубою Рауля Кастро і Венесуелою Уґо Чавеса. А на Близькому Сході Росія не поскупилася засобами для того, щоб відновити деякі можливості, якими володіла раніше, і, таким чином, перешкодити Сполученим Штатам бути єдиним гравцем у регіоні. Недавній візит президента Сирії Башар аль-Асада до Москви яскраво відобразив потенціал нового союзу. Коли США запропонували санкції проти Ірану, Росія відразу запротестувала, підписавши, водночас, енергетичні договори з цією країною і практично погодившись продати Ірану системи протиповітряної оборони для протидії можливим ізраїльським чи північноамериканським атакам.
Однією з жертв північноамериканської однополюсності після завершення холодної війни став Північноатлантичний Альянс. Не всі союзники США поділяють їх одержимість щодо розширення НАТО, а Європа не має жодного бажання слідувати за імпульсивним грузинським президентом і бути втягнутою колишніми балтійськими республіками і Польщею у конфлікт з Росією. Будучи залежною від російських енергетичних поставок, Європа не готова до нової холодної війни, у той час, як її альтернатива російській нафті – Іран – є неприйнятним для північноамериканців.
Заходу не вигідно відновлювати холодну війну. Ініціативи, на взірець погроз виключити Росію з “Великої вісімки” чи залишити її поза Світовою Організацією Торгівлі, тільки збільшуватимуть відчуття ізоляції у росіян, утверджуватимуть російський авторитаризм і вестимуть Росію до виконання ролі революційної потуги, супротивної statu quo у старій, радянській сфері впливу та на інших територіях. Російські меншини в Україні, прибалтійських державах і Молдові можуть спровокувати новий російський імперіалізм.
Але Росія, з величезною кількістю внутрішніх проблем і хронічною незахищеністю своїх просторих та знелюднених прикордонних зон, також не зацікавлена у другій холодній війні. Незважаючи на недавно досягнуту угоду демаркації кордону з Китаєм, вона ніколи не зможе бути впевненою в тому, якими є реальні наміри її сусіда – колосальної та зголоднілої, як на сировину, необхідну для процвітаючої економіки, так і на життєвий простір для надзвичайно чисельного населення, потуги.
Як показала кавказька війна, глобалізована економіка не володіє достатніми гарантіями проти воєн. Але одна справа прорахувати можливі ризики, як це зробили росіяни, резонно передбачивши, що Захід не вступить у війну на боці Грузії, а інша, значно відмінна, – що Росія, віддавшись відкритій конфронтації з західними країнами, піддала небезпеці великі економічні успіхи останніх років.
На практиці грузинська війна вже викликала в Росії найбільшу після 1998 року, коли вона опинилася практично на межі банкрутства, фінансову кризу: тільки впродовж одного тижня відтік капіталів із країни став причиною втрати 17 мільярдів доларів. У серпні московська біржа втратила 15% вартості, а центральний російський банк прогнозує зменшення капіталовкладень цього року на 25%.
Росія повинна шукати правдивої стратегічної співпраці зі США, які повинні зрозуміти, що якщо Москва відчуватиме себе усунутою й зневаженою, то вона може стати порушником спокою в усьому світі. Непочута й зневажена Сполученими Штатами від часу завершення холодної війни Росія повинна інтегруватися у новий світовий порядок, який поважатиме її інтереси оновленої потуги.”
Переклад з іспанської Богдана Чуми
ІА "Вголос": НОВИНИ