Ігор Гавришкевич, голова Личаківської районної організації УНП, член фракції УНП у Львівській міській раді. Заслужений діяч мистецтв України. Учасник багатьох обласних, національних та міжнародних художніх виставок. Двічі відзначений дипломами міжнародних виставок. Мав персональні виставки у м. Львові. Найвідоміші твори: "Відпочинок" 1993 р., "Біля джерела", "Старий млин", "Двоє в горах" 1998 рр., "Спекотне літо" 2000 р., "Нічне сяйво на Шевченківській кручі", "Нічне світло на чужині" 2003 рр., "Між Сяном і Доном" 2004 р., "Сухі квіти" 2005 р., серія творів під назвою "Стежками Тараса Шевченка".
Одружений, дружина Гавришкевич Галина Дмитрівна, діти: Мар'яна, Ярина та Роксолана.
І.
Ігор Гавришкевич народився 13 березня 1955 в селі Липовець Яворівського району в багатодітній селянській родині. Крім нього, у сім’ї було ще троє синів і п’ятеро доньок.
Батьки Гавришкевича були неабиякими умільцями – мати створювала композиції для фелонів, рушників, обрусів, які вишивала, а батько власними руками міг зробити будь-що: чи будинок збудувати, чи піч поставити, чи меблі змайструвати, чи у кузні працювати.
„Мати в мене була вишивальницею. Дуже багато людям вишила. Спочатку вона навіть трохи заробляла на цьому. А пізніше шила і вишивала філони для священиків. А це неабияке мистецтво. Вона за своє життя вшила 86 філонів, багато з яких ще й вишила. Одній особі вшити і вишити таку кількість просто фізично неможливо. То вона придумувала орнаменти і давала людям вишивати. Здебільшого, вона не брала у священиків за це грошей, робила це як пожертву для церкви. Вже як стало дуже скрутно, бо сім’я була велика, то почала брати гроші”.
Свою матір Гавришкевич згадує, як велику моралістку. Моральні цінності були для неї настільки важливими, що усім своїм девятьом дітям вона давала настанови до кінця життя.
„Коли усі діти вже були дорослі, я вже прийшов з армії, то вона все ще продовжувала виховувати мене і всіх братів-сестер і встигала кожному написати листа і в кожному листі вичитати мораль, згадавши, що ми робили так, а що не так. Приблизно раз в тиждень кожен з нас отримував від неї листа. Чи я був у Львові, чи в армії – ці листи мене скрізь наздоганяли”.
Саме мати, яка ще до війни була активісткою „Просвіти”, зуміла прищепити синові любов до історії. Школяр Гавришкевич на уроках історії був дуже уважним і дивував вчителів своїм умінням слово в слово повторити те, про що розповідали на попередньому уроці.
Закінчивши початкову школу в рідному селі, Гавришкевич пішов у 5-й клас Нагашівської середньої школи. ”Щодня треба було долати десь 3-3,5 км. А взимку ми жили в гуртожитку”, - згадує він.
У школі Ігор Гавришкевич не був ні надто хуліганистим, ані надто скромним. Щоб відчувати себе не останнім серед хлопців, займався спортом. Любив біг, футбол. Після уроків ходив у шкільний спортзал, де піднімав штангу. Зі шкільних предметів, крім історії, любив математику, креслення, геометрію, працю і, звичайно ж, малювання.
„Я малював з дитинства. Ще у школі це мені вдавалося краще, ніж учительці малювання. Не можу сказати, що інші предмети мені важко давалися, в мене було широке коло інтересів. Коли я вже ходив в Нагашівську середню школу і жив в гуртожитку, то поряд не було батьків, щоб сказати: „Вчися”. Я сам вибирав, що вчити більше, а що менше”.
Після закінчення 8-го класу Ігор Гавришкевич поступив в Івано-Франкове художнє училище на відділення різьби по дереву. В училищі він самостійно працював над живописом, скульптурою.
„Коли був вільний час, ходив малювати етюди. Зі всього училища ніхто крім мене не ходив”.
Незалежна натура і розуміння того, що батькам важко забезпечувати дітей, призвели до того, що Гавришкевич почав шукати способи заробітку. Хороша фізична підготовка ( в училищі Гавришкевич почав серйозно займатися вільною боротьбою) дозволяла йому разом зі ще кількома такими ж завзятими хлопцями розвантажувати товарні вагони.
„В училищі, коли були вихідні, я ходив розвантажувати вагони з вугіллям, щебенем, сіллю, цукром, щоб заробити якісь гроші і почувати себе незалежним. Не хотілося залежати від батьків, які не дуже й могли помагати. Це були часи, коли люди, особливо вихідці зі села, були дуже слабо забезпечені. От ми й ходили розвантажувати вагони. Бувало й таке, що розвантажували цілу добу, бо інакше не виплачували грошей. Я підрахував, що за час навчання в училищі розвантажив 24 вагони”.
У 1973 році, відразу після училища, яке Ігор Гавришкевич закінчив з відзнакою, він влаштувався на роботу в Сколівський райпромкомбінат, де виготовляли дерев’яні художні сувеніри. Щоб мати більший заробіток і більше часу для заняття живописом, завзятий Гавришкевич щомісяця протягом двох тижнів виготовляв три місячні норми сувенірів. Восени цього ж року Гавришкевича забрали в армію. Служив він в Азербайджані, у м. Кусари, що неподалік Баку. Там Гавришкевич за перші півроку освоїв професію техніка реактивного літака-перехоплювача. Але сталося так, що і в армії Ігор Гавришкевич займався улюбленою справою – малюванням.
„В армії шукали тих, хто вміє малювати, бо ж треба було оформляти взвод, роту, а потім і цілу військову частину. Вибрали кількох солдатів, яким дали можливість малювати різні військові плакати. В результаті мене залишили у цій військовій навчальній частині головним художником. Вони вважали, що малювати я буду краще, ніж обслуговувати літаки. І я з цим і досі погоджуюся”.
Під час військової служби Гавришкевич готувався до вступу в Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Він вважав, що знання, здобуті у сільській школі були недостатніми для того, щоб поступити в інститут і розумів, що при вступі серед абітурієнтів буде багато випускників міських шкіл, чиї можливості значно перевищуватимуть його власні. Це спонукало його займатися самоосвітою.
„З дому прислали книжки і я заново вчив все те, що потрібно було для вступу в інститут. Крім того, я багато читав і додаткової художньої літератури, ну і, звичайно, малював. Тобто, в мене не було вільного часу. А для розрядки займався спортом. Хоча менше, ніж у школі чи училищі”.
Поступити в інститут з першого разу Гавришкевичу не вдалося. Він хотів поступати на факультет декоративно-прикладного мистецтва на спеціальність «кераміка», де тоді був найбільший конкурс, але засумнівався у своїх силах і подав документи на спеціальність «проектування інтер’єру».
„Мене лякали, що там великий конкурс і легше буде пройти на проектування інтер’єру. Я розслабився і не дуже готувався. Певно тому за першим разом і не поступив. А потім подумав, що треба підходити до цього з усією відповідальністю і йти туди, куди хочеться, щоб потім не перекваліфіковуватись. І подав документи на факультет, на який у той час був найбільший конкурс, на кераміку”.
Після армії, з 1975 року Ігор Гавришкевич працював художником-оформлювачем у відділі дизайну Львівського заводу автонавантажувачів. У 1997 році він поступив на вечірнє відділення інститут прикладного та декоративного мистецтва і в цьому ж році вперше взяв участь в обласній художній виставці з роботами «Біля вікна» (живопис), та „Студент” (скульптура).
За роки навчання в інституті Гавришкевич намагався максимально наздогнати все, чого не міг собі дозволити, навчаючись в сільській школі і в училищі. У нього не було жодної вільної хвилини. Він читав багато художніх творів, переглядав кінофільми, ходив в театри. Крім того, працював і малював. Постійно брав участь в обласних художніх виставках.
„На стаціонарному було би набагато легше, тому що на вечірньому о 18.30 треба було вже бути на заняттях, а закінчувалися вони тільки о 23.30. На спорт вже часу не залишалося. Я тільки зранку бігав і деколи, у вихідні, по вечорах. Навчаючись в інституті і працюючи, я ще й творчо працював. Я завжди себе максимально навантажував і досі так роблю”.
У творчій біографії Ігоря Гавришкевича зазначена участь в оформленні інтер’єру московського ювелірного магазину „Русские самоцветы”. Пропозиція робити проект нового інтер’єру магазину на Арбаті надійшла в СКТБ „Ювелірпрому”, де Гавришкевич працював художником-конструктором, в 1985 році.
„В Москві готувалися до приїзду Фіделя Кастро. Нам тоді запропонували робити проект нового інтер’єру ювелірного магазину „Русские самоцветы” на Арбаті, який Кастро мав відвідати. Я був впертий і завзятий - і погодився. Мене призначили головним конструктором проекту. Мусив їхати в Ленінград, де в бібліотеці вивчав інтер’єри ювелірних крамниць усього світу. Проект, напевно, зробив добре, бо мені дали премію і, що найголовніше, підвищили на дві категорії.. Це був успіх, якого в тій організації, де я працював, не мав ніхто. Для того, щоб категорію художника-конструктора підвищили на 1 ступінь, треба було працювати 3 роки. А в мене все відбулося за рік”.
ІІ.
З перших років горбачовської перебудови Ігор Гавришкевич бере активну участь у національно-відроджувальних процесах. У 1987 році вони разом з Орестом Шейкою, Левком Захарчишиним, Тарасом Стецьківим, Андрієм Квятковським, Дзвінкою Мамчур та іншими членами „Товариства Лева” взялися впорядковувати могили українських видатних діячів - Франка, Барвінського, Крушельницької, Огоновського, Крип’якевича та ін. Молоді активісти відтворювали і проводити в Шевченківському гаї на Великодні свята гаївки, вертепи, організовували культурологічні акції на підтримку осередків яворівської народної дерев’яної іграшки та гаварецької кераміки.
Доволі часто заходи, ініційовані Товариством Лева, набирали політичного характеру. Так було з вечором пам'яті В.Симоненка у Львівському лісотехнічному інституті, для якого Гавришкевич виконав портрет поета та афішу, які цього ж вечора хтось зірвав зі стіни. Так було і з виступом їх вертепу в Київському палаці „Україна", коли нецензуровану колядку „Син Божий народився" вперше після десятиліть заборон почули в різних куточках України завдяки прямій теле- і радіотрансляції.
У 1989 році Ігор Гавришкевич організував і очолив осередок Народного Руху за перебудову в „Ювелірпромі”.
„Я був у добрих стосунках з керівництвом конструкторського бюро, тому проблем на роботі не виникало. А в 1990 році я став депутатом і навіть трохи почав „качати права” керівництву „Ювелірпрому”. Добрі стосунки з мером Богданом Котиком помогли мені тоді відвоювати у керівництва „Ювелірпому” квартиру для одного з працівників конструкторського бюро”.
У 1990 році Ігор Гавришкевич був висунутий від Товариства Лева у депутати міської ради. В ті роки депутатські обов”язки забирала у Гавришкевича багато часу. У 1990-1994 роках як секретар комісії законності він прийняв біля 2 тис. відвідувачів, і це тільки ті, яким дали письмові відповіді на заяви, а загалом їх було ще більше.
„Я сидів у Ратуші щодня, часом до 10-11 години вечора”.
Як член комісії законності, він закінчив юридичні курси в ЛНУ, що стало суттєвою підмогою в роботі. Він уважно вивчав закони і був одним з тих депутатів, які у вирішенні будь-яких питань апелювали до нового законодавства.
Гавришкевич був одним з тих, хто у 1990 році вносив Національний Прапор України у сесійний зал Львівської міськради.
У 1991 році Гавришкевича висували на голову проводу ЛКО НРУ, але він відмовився на користь Ключковського, шанси якого на обрання, на його думку, були значно вищими.
„В 1998 році, коли виник конфлікт в НРУ, ми побачили, що більшість еліти – Драч, Мовчан, Заєць, Юхновський, який для мене був і залишається неабияким авторитетом, - усі вони не погоджувалися з деякими авторитарними змінами Чорновола. Як на мене, це була більш моральна частина Руху. Хоча в Русі також були і є досить моральні люди. В ті часи в Рух приходили молоді люди, а молодь не можна було привчати до таких методів роботи”.
У 1998 року Ігора Гавришкевича обирають членом Ради ЛОО УНП”.
У 2002 році Гавришкевич йде на вибори депутатів міськради за списком блоку «Наша Україна» від УНП і вдруге стає депутатом. Як і під час першої каденції, він працює в комісії законності.
Втретє депутатом Ігор Гавришкевич став у 2006. На сьогоднішній день Гавришкевич - член фракції УНП в міській раді, член міського проводу УНП і голова Личаківської районної організації УНП.
Як депутат, він є секретарем житлово-комунальної комісії і членом житлової комісії виконкому.
ІІІ.
Широкій громадськості ім’я Ігоря Гавришкевича стало відоме у звязку з подіями, що розгорталися навколо польських військових поховань на Личаківському цвинтарі.
Стати директором цвинтара Гавришкевичу у 1997 році запропонував Василь Куйбіда, який тоді був міським головою Львова. Пропозиція виявилася для Гавришкевича досить несподіваною. Він навіть близько не допускав думки, що може бути директром цвинтара.
«Я спочатку був шокований. І хоч не висловлювався проти, мер сам зрозумів, що така пропозиція мною не сприймається. Він сказав, щоб я кілька днів подумав, але наступного ранку сам зателефонував мені. Напевно, розумів, що, практично не маючи на той час роботи, я погоджуся».
Гавришкевич, який під час виборів міського голови Львова працював у штабі Куйбіди, надіявся, що йому запропонують посаду в органах влади.
«Коли Куйбіда йшов на вибори мера, я працював у його штабі. Як і кожен, хто працює у штабах під час виборів, я на щось претендував. Чесно кажучи, я надіявся на посаду в райвиконкомі. А мені запропонували стати директором цвинтара».
Так у 1997 році Ігор Гавришкевич став директором Музею-заповідника «Личаківський цвинтар». Ним була сформована Вчена Рада і науковий відділ музею.
Гавришкевичу довелося вирішувати складні організаційні питання, які стосувалися, зокрема, поховань польських та українських вояків, що загинули у польсько-українській війні 1918-1919 рр.
Ще в 1989 р. польська сторона розпочала переговори з львівською владою щодо відновлення польських військових поховань. У 1990-1995рр. польська фірма "Енергополь" проводила роботи з упорядкування поховань без проектного погодження.
Місцеві органи влади весь цей період не припиняли робіт по відновленню могил і надмогильних хрестів, а, навпаки, сприяли цьому. В результаті цього було дано дoзвiл на демонтаж всіх господарських споруд (загальною площею 345 кв.м) в зоні розташування катакомб без будь-якої компенсації їх вартості з боку Польщі.
Польська сторона на пропозиції подати проект цілісного впорядкування військових захоронень відмовчувалася. За період проведення робіт без погодженого проекту відновила муровану каплицю, більше, ніж 350 надмогильних пам'ятників, декілька великих квітників, a також написи на пілонах, на хрестах та на плиті п'яти невідомих вояків, з мечем. Всі ці написи в комплексі архітектурних елементів за своїм змістом означають, що територія західної частини України, зокрема, населені пункти, перераховані на пілонах пантеону, є польськими. З цієї причини продовження відновлення польських військових поховань за рішенням комісії міської ради у справах військових поховань влітку 1995 року було припинено.
Польська сторона, не надаючи проекту цілісного впорядкування, намагалась через державні урядові та президентські структури добитися права на продовження відновлення пантеону. Через відсутність погодженого проекту дирекція музею-заповідника в межах дипломатичних норм протидіяла цьому, заручившись підтримкою „Комісії у справах військових поховань м. Львова”.
В травні 1997 року, за рішенням комісії місьради, Гавришкевич видав розпорядження про демонтаж у двомісячний термін всіх самовільно проведених робіт на польських військових похованнях.
Після цього розпорядження польська сторона організувала атаку через ЗМІ на міську владу і на самого Гавришкевича. А коли ті виявилися непоступливими, пішла назустріч українській стороні і подала на розгляд і погодження проект впорядкування. Проект було розлянуто відповідною комісією міськради, головним управлінням архітектури міста Львова і Вченою радою музею "Личакiвcький цвинтар" і відправлено Польській стороні на доопрацювання.
Вченою радою музею-заповідника „Личаківський цвинтар” були прийняті рішення, які лягли в основу Ухвали Львівської міської ради „Про порядок відновлення польських військових поховань на Личаківському цвинтарі”.
Одночасно з розглядом проекту проходили зустрічі двох сторін, на яких з'ясовувалися порядок і обсяги відновлювальних робіт, що було відображено в протоколах від 25.06.1997 р., 20.01.1998 р., 25.07.1998 р. тa додатку до протоколу від 20.01.1998 р., яким був лист оловного управління архітектури від 16.02.1998 р. Згодом зміст згаданих протоколів став відомим громадськості. Після цього відбувся круглий стіл громадських організацій та інтелігенції Львова, на якому було ухвалено заяву з протестом проти відновлення елементів і написів пантеону, як таких, що ображають гідність українців.
Можливо громадськість Львова змогла б сприйняти підписані протоколи. Але у Львові стало відомо, що на території Республіки Польща справи відновлення українських військових могил або не просуваються вперед зовсім, або вирішуються на значно гірших умовах,ніж у Львові, де ніхто не стримує таких робіт.
Виступи в пресі переросли в відкриті пікетування Львівської мерії з вимогою припинити всі види робіт по відновленню Польського Пантеону у Львові. З метою переходу до більш конструктивного діалогу з пікетуючими мерія і музей "Личаківський цвинтар" вели відповідні переговори. В результаті перед приїздом всесвітньо відомого американського політолога Збігнева Бжезінського та перед зустріччю двох Президентів України і Республіки Польща в Криму було досягнуто згоди про пpипинeння пікетування.
Після припинення пікетування невідомі особи вчинили акт хуліганських дій на польському військовому цвинтарі. Плиту з мечем і написом польською мовою "Невідомим героям, полеглим в обороні Львова та земель південно-східних" було облито фарбою, написано нeпристойне слово та наклеєно емблему УНСО. Ця плита з написом була предметом тривалих переговорів. Польська сторона погоджувалася замінити цей напис, але впродовж двох місяців не зробила жодного кроку для виконання своєї обіцянки.
28 вересня 1998 р Міністерство Закордонних Справ Республіки Польща вручило Посольству України в Республіці Польща ноту протесту з приводу акту вандалізму, який нібито стався вночі 23 вересня 1998 року на польському військовому цвинтарі. В тексті протесту наголошувальсь на порушенні таким актом міжурядових договорів України та Респубіки Польща від 18.05.1992 р. та 21.03.1994 р., а також йшлося про потребу відновлення зупинених робіт на польському військовому цвинтарі.
Польська сторона незабаром знову розпочала відновлення eлeмeнтів пантеону без погодженого проекту. Для цього було організовано виклик Гавришкевича в Кабмін для нібито звітування, а у Львові тим часом нашвидкоруч монтувалися катакомби.
„Але я повернувся і в той же день принципово зупинив усі роботи. Я відразу ж попав на екрани польського телебачення, як головний винуватець усіх неврегульованих питань і проблем”
Леонід Кучма неодноразово обіцяв Александрові Квасьнєвському, що «цвинтар Орлят» буде відкрито, та щоразу відкриття переносилося. Чергову обіцянку завершити цю справу у травні, дану у Варшаві міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком, президент Польщі відмовився коментувати, сказавши журналістам, що для нього «принизливо уже вкотре вести розмову про дату відкриття „Цвинтара Орлят».
У 2002 році планувалося офіційне відкриття цвинтара „Орлят”, яке не відбулося через суперечку між польською і українською сторонами щодо надпису на центральній плиті меморіалу, на якій польська сторона вимагала написати „оборонцям Львова, які героїчно полягли за незалежність Польщі”. Українська сторона вважала, що слова „героїчно” і „оборонцям Львова” мають бути вилучені з напису.
13 червня Львівська міськрада прийняла ухвалу про встановлення дати спільного відкриття Меморіалу воїнам Української Галицької Армії та Польських військових поховань 1918-1920 років на території музею-заповідника “Личаківський Цвинтар” 24 червня 2005 року, запросивши до участі у церемонії відкриття Президента України Віктора Ющенка та Президента Республіки Польща Александра Кваснєвського.
Рішенням міськради було затверджено напис на могилах польських воїнів: "Тут спочиває польський солдат, полеглий за Батьківщину".
„У питанні Цвинтаря Орлят я намагався бути максимально об’єктивним і дипломатичним. Я думав в першу чергу не про задоволення амбіцій наших керівників, а про честь держави. Я це говорив тодішньому міністру закордонних справ Зленку і Послам України в Польщі Сардачуку і Павличку просто у вічі”.
Гавришкевич вважає, що на той час відкриття комплексу польських військових поховань було найкращим вирішенням питання.
„Цвинтар відкрили, а питання закрили. Я думав, що на той час це було найкраще. Я розумію, що Ющенко, як і вся місцева влада, почував себе зобов’язаним перед Кваснєвським, який приїжджав підтримати його під час Оранжевої революції.”
Заслугою директора музею-заповідника стало не тільки відкриття комплексу польських військових поховань, а й те, що поряд постав Меморіаль воїнам Української Галицької Армії, одним з авторів якого став сам Ігор Гавришкевич.
Не зважаючи на майже 10-річний досвід роботи, він і досі важко переносить, коли ховають людей.
«Пройтися цвинтарем і мати справу з похованням людей – це різні речі. Це давить морально. Я важко переношу поховання тих, кого знаю, а ховають переважно таких - відомих людей. Не звик до цього й досі...»
Проте, як директор музею-заповідника, Гавришкевич захоплений бажанням зберегти, впорядкувати цвинтар, надати йому мистецького звучання. Адже історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар» є одним з найбагатших у мистецькому розумінні і найдавніших некрополів Європи та памяткою садово-паркового мистецтва ХІХ століття.
«Зараз у моїх планах впорядкування алей на цвинтарі, місць поховань найвидатніших людей і запуск територією автотрамвая на батарейках, який би перевозив туристів. Я ж впертий і завзятий, і звик все доводити до кінця. А тоді вже можна змінювати місце праці».
IV.
Чи не найважливішим у своєму житті Ігор Гавришкевич вважає живописну творчість. Попри загруженість справами на роботі і в міськраді, йому вдається знайти час для улюбленого заняття.
„Малюю вдома вечорами, ночами і у вихідні”.
У 2005 році Гавришкевичу було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України. З 2005 року він за сумісництвом викладає академічний живопис у Львівській державній академії мистецтв.
„Щоб усе встигати, доводиться навіть не бігати, а літати. А я ще й ремонт будинку роблю своїми руками. Часу бракує, тому він триває вже одинадцятий рік”.
Ігор Гавришкевич шкодує, що зовсім не має часу на заняття спортом і тепер може собі дозволити хіба що повболівати під час футбольного матчу. Не вистачає часу і на читання. „Зараз майже не читаю, хіба пресу і щось історичне. Люблю Старицького, Костомарова”, - каже він.
Деколи Гавришкевичу вдається викроїти час, щоб піти зі сім’єю в театр чи філармонію. Він бачив усі найкращі постановки театру ім. М. Заньковецької. Йому подобається, разом з дружиною, бути присутнім на урочистостях, де збирається творча еліта.
Ігор Гавришкевич любить слухати класичну музику, а також українську естрадну.
„Надаю перевагу хорошій українській попсі. Подобаються пісні Вакарчука, гурту „Мандри”, деякі пісні Скрипки. Вважаю, що його „Весна” геніальна. Із задоволенням слухаю пісні Івасюка, Квітки Цісак, Білозора”.
Гавришкевич - прихильник традиційного виховання. Своїх дочок старається виховувати у національно-патріотичному дусі. „Дітей виховую так, як мати вчила. Вважаю, що мої дочки у майбутньому мають бути добрими дружинами, бо без цього немає міцної сім’ї”.
Домашні обов’язки у сім’ї Гавришкевичів поділені: чоловік ходить за покупками, а дружина в кухні працює. Прибирають разом. Ігор Гавришкевич каже, що може і вареників наліпити, бо вміє це робити, але вважав би за ганьбу для себе ліпити вареники, коли в цей час може робити те, що у нього справді добре виходить – малювати.
Гавришкевич Ігор Степанович
народився 13 березня 1955 року у Львівській області, Яворівський район, село Липовець
1962-1966 - початкова школа с.Липовець
1966-1970 - середня школа с.Нагашів
1970-1973 – Івано-Франкове (Янівське) художнє училище, відділення різьби по дереву
!973 – Сколівський райпромкомбінат, художник
1973-1975 – Закавказький військовий округ, технік реактивного літака-перехоплювача, головний художник з оформлення
1975-1977 – ГСКБ Львівського заводу автонавантажувачів, технік-художник
1977-1983 – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, факультет кераміки
1977-1993 – СКТБ ВО „Ювелірпром”, художник-конструктор
1993-1994 – Художньо-виробничий комбінат Львівського відділення Спілки художників України, референт
1994-1996 - Художньо-виробничий комбінат Львівського відділення Спілки художників України, директор
1996-1997 – Львівська інженерна компанія ТзОВ „ЛІКО”, директор
1997- по даний час – Музей-заповідник „Личаківський цвинтар”, директор
2005 - Львівська державна академія мистецтв, доцент кафедри академічного живопису (за сумісництвом)
1987-по даний час – член „Товариства Лева”
1989 - член громадської організації «Народний Рух України за перебудову», засновник і голова осередку Руху в СКТБ „Ювелірпрорм”
1990-1994 –депутат Львівської міської ради
1989 – член ЛКО НРУ
1998-2000 - член міського проводу УНП
1998- по даний час – член Ради ЛОО УНП
2002-2006рр – депутат Львівської міської ради
2004 – голова Личаківського штабу об’єднання „Наша Україна” на виборах Президента України
2005 - голова Личаківської районної організації УНП
2006 - депутат Львівської міської ради, член фракції УНП
Одружений, дружина Гавришкевич Галина Дмитрівна, діти: Мар'яна, Ярина та Роксолана.
І.
Ігор Гавришкевич народився 13 березня 1955 в селі Липовець Яворівського району в багатодітній селянській родині. Крім нього, у сім’ї було ще троє синів і п’ятеро доньок.
Батьки Гавришкевича були неабиякими умільцями – мати створювала композиції для фелонів, рушників, обрусів, які вишивала, а батько власними руками міг зробити будь-що: чи будинок збудувати, чи піч поставити, чи меблі змайструвати, чи у кузні працювати.
„Мати в мене була вишивальницею. Дуже багато людям вишила. Спочатку вона навіть трохи заробляла на цьому. А пізніше шила і вишивала філони для священиків. А це неабияке мистецтво. Вона за своє життя вшила 86 філонів, багато з яких ще й вишила. Одній особі вшити і вишити таку кількість просто фізично неможливо. То вона придумувала орнаменти і давала людям вишивати. Здебільшого, вона не брала у священиків за це грошей, робила це як пожертву для церкви. Вже як стало дуже скрутно, бо сім’я була велика, то почала брати гроші”.
Свою матір Гавришкевич згадує, як велику моралістку. Моральні цінності були для неї настільки важливими, що усім своїм девятьом дітям вона давала настанови до кінця життя.
„Коли усі діти вже були дорослі, я вже прийшов з армії, то вона все ще продовжувала виховувати мене і всіх братів-сестер і встигала кожному написати листа і в кожному листі вичитати мораль, згадавши, що ми робили так, а що не так. Приблизно раз в тиждень кожен з нас отримував від неї листа. Чи я був у Львові, чи в армії – ці листи мене скрізь наздоганяли”.
Саме мати, яка ще до війни була активісткою „Просвіти”, зуміла прищепити синові любов до історії. Школяр Гавришкевич на уроках історії був дуже уважним і дивував вчителів своїм умінням слово в слово повторити те, про що розповідали на попередньому уроці.
Закінчивши початкову школу в рідному селі, Гавришкевич пішов у 5-й клас Нагашівської середньої школи. ”Щодня треба було долати десь 3-3,5 км. А взимку ми жили в гуртожитку”, - згадує він.
У школі Ігор Гавришкевич не був ні надто хуліганистим, ані надто скромним. Щоб відчувати себе не останнім серед хлопців, займався спортом. Любив біг, футбол. Після уроків ходив у шкільний спортзал, де піднімав штангу. Зі шкільних предметів, крім історії, любив математику, креслення, геометрію, працю і, звичайно ж, малювання.
„Я малював з дитинства. Ще у школі це мені вдавалося краще, ніж учительці малювання. Не можу сказати, що інші предмети мені важко давалися, в мене було широке коло інтересів. Коли я вже ходив в Нагашівську середню школу і жив в гуртожитку, то поряд не було батьків, щоб сказати: „Вчися”. Я сам вибирав, що вчити більше, а що менше”.
Після закінчення 8-го класу Ігор Гавришкевич поступив в Івано-Франкове художнє училище на відділення різьби по дереву. В училищі він самостійно працював над живописом, скульптурою.
„Коли був вільний час, ходив малювати етюди. Зі всього училища ніхто крім мене не ходив”.
Незалежна натура і розуміння того, що батькам важко забезпечувати дітей, призвели до того, що Гавришкевич почав шукати способи заробітку. Хороша фізична підготовка ( в училищі Гавришкевич почав серйозно займатися вільною боротьбою) дозволяла йому разом зі ще кількома такими ж завзятими хлопцями розвантажувати товарні вагони.
„В училищі, коли були вихідні, я ходив розвантажувати вагони з вугіллям, щебенем, сіллю, цукром, щоб заробити якісь гроші і почувати себе незалежним. Не хотілося залежати від батьків, які не дуже й могли помагати. Це були часи, коли люди, особливо вихідці зі села, були дуже слабо забезпечені. От ми й ходили розвантажувати вагони. Бувало й таке, що розвантажували цілу добу, бо інакше не виплачували грошей. Я підрахував, що за час навчання в училищі розвантажив 24 вагони”.
У 1973 році, відразу після училища, яке Ігор Гавришкевич закінчив з відзнакою, він влаштувався на роботу в Сколівський райпромкомбінат, де виготовляли дерев’яні художні сувеніри. Щоб мати більший заробіток і більше часу для заняття живописом, завзятий Гавришкевич щомісяця протягом двох тижнів виготовляв три місячні норми сувенірів. Восени цього ж року Гавришкевича забрали в армію. Служив він в Азербайджані, у м. Кусари, що неподалік Баку. Там Гавришкевич за перші півроку освоїв професію техніка реактивного літака-перехоплювача. Але сталося так, що і в армії Ігор Гавришкевич займався улюбленою справою – малюванням.
„В армії шукали тих, хто вміє малювати, бо ж треба було оформляти взвод, роту, а потім і цілу військову частину. Вибрали кількох солдатів, яким дали можливість малювати різні військові плакати. В результаті мене залишили у цій військовій навчальній частині головним художником. Вони вважали, що малювати я буду краще, ніж обслуговувати літаки. І я з цим і досі погоджуюся”.
Під час військової служби Гавришкевич готувався до вступу в Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Він вважав, що знання, здобуті у сільській школі були недостатніми для того, щоб поступити в інститут і розумів, що при вступі серед абітурієнтів буде багато випускників міських шкіл, чиї можливості значно перевищуватимуть його власні. Це спонукало його займатися самоосвітою.
„З дому прислали книжки і я заново вчив все те, що потрібно було для вступу в інститут. Крім того, я багато читав і додаткової художньої літератури, ну і, звичайно, малював. Тобто, в мене не було вільного часу. А для розрядки займався спортом. Хоча менше, ніж у школі чи училищі”.
Поступити в інститут з першого разу Гавришкевичу не вдалося. Він хотів поступати на факультет декоративно-прикладного мистецтва на спеціальність «кераміка», де тоді був найбільший конкурс, але засумнівався у своїх силах і подав документи на спеціальність «проектування інтер’єру».
„Мене лякали, що там великий конкурс і легше буде пройти на проектування інтер’єру. Я розслабився і не дуже готувався. Певно тому за першим разом і не поступив. А потім подумав, що треба підходити до цього з усією відповідальністю і йти туди, куди хочеться, щоб потім не перекваліфіковуватись. І подав документи на факультет, на який у той час був найбільший конкурс, на кераміку”.
Після армії, з 1975 року Ігор Гавришкевич працював художником-оформлювачем у відділі дизайну Львівського заводу автонавантажувачів. У 1997 році він поступив на вечірнє відділення інститут прикладного та декоративного мистецтва і в цьому ж році вперше взяв участь в обласній художній виставці з роботами «Біля вікна» (живопис), та „Студент” (скульптура).
За роки навчання в інституті Гавришкевич намагався максимально наздогнати все, чого не міг собі дозволити, навчаючись в сільській школі і в училищі. У нього не було жодної вільної хвилини. Він читав багато художніх творів, переглядав кінофільми, ходив в театри. Крім того, працював і малював. Постійно брав участь в обласних художніх виставках.
„На стаціонарному було би набагато легше, тому що на вечірньому о 18.30 треба було вже бути на заняттях, а закінчувалися вони тільки о 23.30. На спорт вже часу не залишалося. Я тільки зранку бігав і деколи, у вихідні, по вечорах. Навчаючись в інституті і працюючи, я ще й творчо працював. Я завжди себе максимально навантажував і досі так роблю”.
У творчій біографії Ігоря Гавришкевича зазначена участь в оформленні інтер’єру московського ювелірного магазину „Русские самоцветы”. Пропозиція робити проект нового інтер’єру магазину на Арбаті надійшла в СКТБ „Ювелірпрому”, де Гавришкевич працював художником-конструктором, в 1985 році.
„В Москві готувалися до приїзду Фіделя Кастро. Нам тоді запропонували робити проект нового інтер’єру ювелірного магазину „Русские самоцветы” на Арбаті, який Кастро мав відвідати. Я був впертий і завзятий - і погодився. Мене призначили головним конструктором проекту. Мусив їхати в Ленінград, де в бібліотеці вивчав інтер’єри ювелірних крамниць усього світу. Проект, напевно, зробив добре, бо мені дали премію і, що найголовніше, підвищили на дві категорії.. Це був успіх, якого в тій організації, де я працював, не мав ніхто. Для того, щоб категорію художника-конструктора підвищили на 1 ступінь, треба було працювати 3 роки. А в мене все відбулося за рік”.
ІІ.
З перших років горбачовської перебудови Ігор Гавришкевич бере активну участь у національно-відроджувальних процесах. У 1987 році вони разом з Орестом Шейкою, Левком Захарчишиним, Тарасом Стецьківим, Андрієм Квятковським, Дзвінкою Мамчур та іншими членами „Товариства Лева” взялися впорядковувати могили українських видатних діячів - Франка, Барвінського, Крушельницької, Огоновського, Крип’якевича та ін. Молоді активісти відтворювали і проводити в Шевченківському гаї на Великодні свята гаївки, вертепи, організовували культурологічні акції на підтримку осередків яворівської народної дерев’яної іграшки та гаварецької кераміки.
Доволі часто заходи, ініційовані Товариством Лева, набирали політичного характеру. Так було з вечором пам'яті В.Симоненка у Львівському лісотехнічному інституті, для якого Гавришкевич виконав портрет поета та афішу, які цього ж вечора хтось зірвав зі стіни. Так було і з виступом їх вертепу в Київському палаці „Україна", коли нецензуровану колядку „Син Божий народився" вперше після десятиліть заборон почули в різних куточках України завдяки прямій теле- і радіотрансляції.
У 1989 році Ігор Гавришкевич організував і очолив осередок Народного Руху за перебудову в „Ювелірпромі”.
„Я був у добрих стосунках з керівництвом конструкторського бюро, тому проблем на роботі не виникало. А в 1990 році я став депутатом і навіть трохи почав „качати права” керівництву „Ювелірпрому”. Добрі стосунки з мером Богданом Котиком помогли мені тоді відвоювати у керівництва „Ювелірпому” квартиру для одного з працівників конструкторського бюро”.
У 1990 році Ігор Гавришкевич був висунутий від Товариства Лева у депутати міської ради. В ті роки депутатські обов”язки забирала у Гавришкевича багато часу. У 1990-1994 роках як секретар комісії законності він прийняв біля 2 тис. відвідувачів, і це тільки ті, яким дали письмові відповіді на заяви, а загалом їх було ще більше.
„Я сидів у Ратуші щодня, часом до 10-11 години вечора”.
Як член комісії законності, він закінчив юридичні курси в ЛНУ, що стало суттєвою підмогою в роботі. Він уважно вивчав закони і був одним з тих депутатів, які у вирішенні будь-яких питань апелювали до нового законодавства.
Гавришкевич був одним з тих, хто у 1990 році вносив Національний Прапор України у сесійний зал Львівської міськради.
У 1991 році Гавришкевича висували на голову проводу ЛКО НРУ, але він відмовився на користь Ключковського, шанси якого на обрання, на його думку, були значно вищими.
„В 1998 році, коли виник конфлікт в НРУ, ми побачили, що більшість еліти – Драч, Мовчан, Заєць, Юхновський, який для мене був і залишається неабияким авторитетом, - усі вони не погоджувалися з деякими авторитарними змінами Чорновола. Як на мене, це була більш моральна частина Руху. Хоча в Русі також були і є досить моральні люди. В ті часи в Рух приходили молоді люди, а молодь не можна було привчати до таких методів роботи”.
У 1998 року Ігора Гавришкевича обирають членом Ради ЛОО УНП”.
У 2002 році Гавришкевич йде на вибори депутатів міськради за списком блоку «Наша Україна» від УНП і вдруге стає депутатом. Як і під час першої каденції, він працює в комісії законності.
Втретє депутатом Ігор Гавришкевич став у 2006. На сьогоднішній день Гавришкевич - член фракції УНП в міській раді, член міського проводу УНП і голова Личаківської районної організації УНП.
Як депутат, він є секретарем житлово-комунальної комісії і членом житлової комісії виконкому.
ІІІ.
Широкій громадськості ім’я Ігоря Гавришкевича стало відоме у звязку з подіями, що розгорталися навколо польських військових поховань на Личаківському цвинтарі.
Стати директором цвинтара Гавришкевичу у 1997 році запропонував Василь Куйбіда, який тоді був міським головою Львова. Пропозиція виявилася для Гавришкевича досить несподіваною. Він навіть близько не допускав думки, що може бути директром цвинтара.
«Я спочатку був шокований. І хоч не висловлювався проти, мер сам зрозумів, що така пропозиція мною не сприймається. Він сказав, щоб я кілька днів подумав, але наступного ранку сам зателефонував мені. Напевно, розумів, що, практично не маючи на той час роботи, я погоджуся».
Гавришкевич, який під час виборів міського голови Львова працював у штабі Куйбіди, надіявся, що йому запропонують посаду в органах влади.
«Коли Куйбіда йшов на вибори мера, я працював у його штабі. Як і кожен, хто працює у штабах під час виборів, я на щось претендував. Чесно кажучи, я надіявся на посаду в райвиконкомі. А мені запропонували стати директором цвинтара».
Так у 1997 році Ігор Гавришкевич став директором Музею-заповідника «Личаківський цвинтар». Ним була сформована Вчена Рада і науковий відділ музею.
Гавришкевичу довелося вирішувати складні організаційні питання, які стосувалися, зокрема, поховань польських та українських вояків, що загинули у польсько-українській війні 1918-1919 рр.
Ще в 1989 р. польська сторона розпочала переговори з львівською владою щодо відновлення польських військових поховань. У 1990-1995рр. польська фірма "Енергополь" проводила роботи з упорядкування поховань без проектного погодження.
Місцеві органи влади весь цей період не припиняли робіт по відновленню могил і надмогильних хрестів, а, навпаки, сприяли цьому. В результаті цього було дано дoзвiл на демонтаж всіх господарських споруд (загальною площею 345 кв.м) в зоні розташування катакомб без будь-якої компенсації їх вартості з боку Польщі.
Польська сторона на пропозиції подати проект цілісного впорядкування військових захоронень відмовчувалася. За період проведення робіт без погодженого проекту відновила муровану каплицю, більше, ніж 350 надмогильних пам'ятників, декілька великих квітників, a також написи на пілонах, на хрестах та на плиті п'яти невідомих вояків, з мечем. Всі ці написи в комплексі архітектурних елементів за своїм змістом означають, що територія західної частини України, зокрема, населені пункти, перераховані на пілонах пантеону, є польськими. З цієї причини продовження відновлення польських військових поховань за рішенням комісії міської ради у справах військових поховань влітку 1995 року було припинено.
Польська сторона, не надаючи проекту цілісного впорядкування, намагалась через державні урядові та президентські структури добитися права на продовження відновлення пантеону. Через відсутність погодженого проекту дирекція музею-заповідника в межах дипломатичних норм протидіяла цьому, заручившись підтримкою „Комісії у справах військових поховань м. Львова”.
В травні 1997 року, за рішенням комісії місьради, Гавришкевич видав розпорядження про демонтаж у двомісячний термін всіх самовільно проведених робіт на польських військових похованнях.
Після цього розпорядження польська сторона організувала атаку через ЗМІ на міську владу і на самого Гавришкевича. А коли ті виявилися непоступливими, пішла назустріч українській стороні і подала на розгляд і погодження проект впорядкування. Проект було розлянуто відповідною комісією міськради, головним управлінням архітектури міста Львова і Вченою радою музею "Личакiвcький цвинтар" і відправлено Польській стороні на доопрацювання.
Вченою радою музею-заповідника „Личаківський цвинтар” були прийняті рішення, які лягли в основу Ухвали Львівської міської ради „Про порядок відновлення польських військових поховань на Личаківському цвинтарі”.
Одночасно з розглядом проекту проходили зустрічі двох сторін, на яких з'ясовувалися порядок і обсяги відновлювальних робіт, що було відображено в протоколах від 25.06.1997 р., 20.01.1998 р., 25.07.1998 р. тa додатку до протоколу від 20.01.1998 р., яким був лист оловного управління архітектури від 16.02.1998 р. Згодом зміст згаданих протоколів став відомим громадськості. Після цього відбувся круглий стіл громадських організацій та інтелігенції Львова, на якому було ухвалено заяву з протестом проти відновлення елементів і написів пантеону, як таких, що ображають гідність українців.
Можливо громадськість Львова змогла б сприйняти підписані протоколи. Але у Львові стало відомо, що на території Республіки Польща справи відновлення українських військових могил або не просуваються вперед зовсім, або вирішуються на значно гірших умовах,ніж у Львові, де ніхто не стримує таких робіт.
Виступи в пресі переросли в відкриті пікетування Львівської мерії з вимогою припинити всі види робіт по відновленню Польського Пантеону у Львові. З метою переходу до більш конструктивного діалогу з пікетуючими мерія і музей "Личаківський цвинтар" вели відповідні переговори. В результаті перед приїздом всесвітньо відомого американського політолога Збігнева Бжезінського та перед зустріччю двох Президентів України і Республіки Польща в Криму було досягнуто згоди про пpипинeння пікетування.
Після припинення пікетування невідомі особи вчинили акт хуліганських дій на польському військовому цвинтарі. Плиту з мечем і написом польською мовою "Невідомим героям, полеглим в обороні Львова та земель південно-східних" було облито фарбою, написано нeпристойне слово та наклеєно емблему УНСО. Ця плита з написом була предметом тривалих переговорів. Польська сторона погоджувалася замінити цей напис, але впродовж двох місяців не зробила жодного кроку для виконання своєї обіцянки.
28 вересня 1998 р Міністерство Закордонних Справ Республіки Польща вручило Посольству України в Республіці Польща ноту протесту з приводу акту вандалізму, який нібито стався вночі 23 вересня 1998 року на польському військовому цвинтарі. В тексті протесту наголошувальсь на порушенні таким актом міжурядових договорів України та Респубіки Польща від 18.05.1992 р. та 21.03.1994 р., а також йшлося про потребу відновлення зупинених робіт на польському військовому цвинтарі.
Польська сторона незабаром знову розпочала відновлення eлeмeнтів пантеону без погодженого проекту. Для цього було організовано виклик Гавришкевича в Кабмін для нібито звітування, а у Львові тим часом нашвидкоруч монтувалися катакомби.
„Але я повернувся і в той же день принципово зупинив усі роботи. Я відразу ж попав на екрани польського телебачення, як головний винуватець усіх неврегульованих питань і проблем”
Леонід Кучма неодноразово обіцяв Александрові Квасьнєвському, що «цвинтар Орлят» буде відкрито, та щоразу відкриття переносилося. Чергову обіцянку завершити цю справу у травні, дану у Варшаві міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком, президент Польщі відмовився коментувати, сказавши журналістам, що для нього «принизливо уже вкотре вести розмову про дату відкриття „Цвинтара Орлят».
У 2002 році планувалося офіційне відкриття цвинтара „Орлят”, яке не відбулося через суперечку між польською і українською сторонами щодо надпису на центральній плиті меморіалу, на якій польська сторона вимагала написати „оборонцям Львова, які героїчно полягли за незалежність Польщі”. Українська сторона вважала, що слова „героїчно” і „оборонцям Львова” мають бути вилучені з напису.
13 червня Львівська міськрада прийняла ухвалу про встановлення дати спільного відкриття Меморіалу воїнам Української Галицької Армії та Польських військових поховань 1918-1920 років на території музею-заповідника “Личаківський Цвинтар” 24 червня 2005 року, запросивши до участі у церемонії відкриття Президента України Віктора Ющенка та Президента Республіки Польща Александра Кваснєвського.
Рішенням міськради було затверджено напис на могилах польських воїнів: "Тут спочиває польський солдат, полеглий за Батьківщину".
„У питанні Цвинтаря Орлят я намагався бути максимально об’єктивним і дипломатичним. Я думав в першу чергу не про задоволення амбіцій наших керівників, а про честь держави. Я це говорив тодішньому міністру закордонних справ Зленку і Послам України в Польщі Сардачуку і Павличку просто у вічі”.
Гавришкевич вважає, що на той час відкриття комплексу польських військових поховань було найкращим вирішенням питання.
„Цвинтар відкрили, а питання закрили. Я думав, що на той час це було найкраще. Я розумію, що Ющенко, як і вся місцева влада, почував себе зобов’язаним перед Кваснєвським, який приїжджав підтримати його під час Оранжевої революції.”
Заслугою директора музею-заповідника стало не тільки відкриття комплексу польських військових поховань, а й те, що поряд постав Меморіаль воїнам Української Галицької Армії, одним з авторів якого став сам Ігор Гавришкевич.
Не зважаючи на майже 10-річний досвід роботи, він і досі важко переносить, коли ховають людей.
«Пройтися цвинтарем і мати справу з похованням людей – це різні речі. Це давить морально. Я важко переношу поховання тих, кого знаю, а ховають переважно таких - відомих людей. Не звик до цього й досі...»
Проте, як директор музею-заповідника, Гавришкевич захоплений бажанням зберегти, впорядкувати цвинтар, надати йому мистецького звучання. Адже історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар» є одним з найбагатших у мистецькому розумінні і найдавніших некрополів Європи та памяткою садово-паркового мистецтва ХІХ століття.
«Зараз у моїх планах впорядкування алей на цвинтарі, місць поховань найвидатніших людей і запуск територією автотрамвая на батарейках, який би перевозив туристів. Я ж впертий і завзятий, і звик все доводити до кінця. А тоді вже можна змінювати місце праці».
IV.
Чи не найважливішим у своєму житті Ігор Гавришкевич вважає живописну творчість. Попри загруженість справами на роботі і в міськраді, йому вдається знайти час для улюбленого заняття.
„Малюю вдома вечорами, ночами і у вихідні”.
У 2005 році Гавришкевичу було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України. З 2005 року він за сумісництвом викладає академічний живопис у Львівській державній академії мистецтв.
„Щоб усе встигати, доводиться навіть не бігати, а літати. А я ще й ремонт будинку роблю своїми руками. Часу бракує, тому він триває вже одинадцятий рік”.
Ігор Гавришкевич шкодує, що зовсім не має часу на заняття спортом і тепер може собі дозволити хіба що повболівати під час футбольного матчу. Не вистачає часу і на читання. „Зараз майже не читаю, хіба пресу і щось історичне. Люблю Старицького, Костомарова”, - каже він.
Деколи Гавришкевичу вдається викроїти час, щоб піти зі сім’єю в театр чи філармонію. Він бачив усі найкращі постановки театру ім. М. Заньковецької. Йому подобається, разом з дружиною, бути присутнім на урочистостях, де збирається творча еліта.
Ігор Гавришкевич любить слухати класичну музику, а також українську естрадну.
„Надаю перевагу хорошій українській попсі. Подобаються пісні Вакарчука, гурту „Мандри”, деякі пісні Скрипки. Вважаю, що його „Весна” геніальна. Із задоволенням слухаю пісні Івасюка, Квітки Цісак, Білозора”.
Гавришкевич - прихильник традиційного виховання. Своїх дочок старається виховувати у національно-патріотичному дусі. „Дітей виховую так, як мати вчила. Вважаю, що мої дочки у майбутньому мають бути добрими дружинами, бо без цього немає міцної сім’ї”.
Домашні обов’язки у сім’ї Гавришкевичів поділені: чоловік ходить за покупками, а дружина в кухні працює. Прибирають разом. Ігор Гавришкевич каже, що може і вареників наліпити, бо вміє це робити, але вважав би за ганьбу для себе ліпити вареники, коли в цей час може робити те, що у нього справді добре виходить – малювати.
Гавришкевич Ігор Степанович
народився 13 березня 1955 року у Львівській області, Яворівський район, село Липовець
1962-1966 - початкова школа с.Липовець
1966-1970 - середня школа с.Нагашів
1970-1973 – Івано-Франкове (Янівське) художнє училище, відділення різьби по дереву
!973 – Сколівський райпромкомбінат, художник
1973-1975 – Закавказький військовий округ, технік реактивного літака-перехоплювача, головний художник з оформлення
1975-1977 – ГСКБ Львівського заводу автонавантажувачів, технік-художник
1977-1983 – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, факультет кераміки
1977-1993 – СКТБ ВО „Ювелірпром”, художник-конструктор
1993-1994 – Художньо-виробничий комбінат Львівського відділення Спілки художників України, референт
1994-1996 - Художньо-виробничий комбінат Львівського відділення Спілки художників України, директор
1996-1997 – Львівська інженерна компанія ТзОВ „ЛІКО”, директор
1997- по даний час – Музей-заповідник „Личаківський цвинтар”, директор
2005 - Львівська державна академія мистецтв, доцент кафедри академічного живопису (за сумісництвом)
1987-по даний час – член „Товариства Лева”
1989 - член громадської організації «Народний Рух України за перебудову», засновник і голова осередку Руху в СКТБ „Ювелірпрорм”
1990-1994 –депутат Львівської міської ради
1989 – член ЛКО НРУ
1998-2000 - член міського проводу УНП
1998- по даний час – член Ради ЛОО УНП
2002-2006рр – депутат Львівської міської ради
2004 – голова Личаківського штабу об’єднання „Наша Україна” на виборах Президента України
2005 - голова Личаківської районної організації УНП
2006 - депутат Львівської міської ради, член фракції УНП
ІА "Вголос": НОВИНИ