Концепція приходу до влади незалежних та незаангажованих європейських фахівців, які, на відміну від корумпованих українських чиновників, не знайомі з корупційними схемами, начебто створює шанси на успішну реалізацію задекларованих реформ. Однак в українських реаліях ця демократична ідея загрожує перетворитися на фарс і надовго дискредитувати довіру українців до будь-яких системних демократичних оновлень та можливості змін у цій країні.

 «Заграница нам поможет»?

Ідея залучення до діяльності уряду іноземних фахівців має позитивний досвід у багатьох країнах. В умовах глобалізації й інтеграції сучасного світу, комерціалізації управлінських процесів прийом на роботу ефективних менеджерів, без огляду на їхнє громадянство, є звичною практикою. Бурхливий розвиток транснаціональних корпорацій довів, що закриватися від кваліфікованих спеціалістів з інших держав національними та громадянськими обмеженнями є архаїчною методикою, яка стає суттєвою перепоною на шляху до прогресу.

Враховуючи, що в Україні за останні 20 років корупції, казнокрадства та розгулу криміналу більшість фахівців належного рівня та досвіду, які чогось досягли в житті, змушені були бути пов’язаними чи обізнаними з корупційними схемами, у нас просто немає достатньої кількості законослухняних і чесних людей з досвідом демократичних реформ. Нині вперше в історії урядовими міністрами стали іноземні громадяни із західною освітою, досвідом роботи в міжнародних компаніях та реформаторським портфоліо. Половина нових міністрів має дипломи країн ЄС і США, що створює підстави для запровадження нових підходів і західних принципів в українській адміністративній системі.

Так, новим міністром фінансів у Кабінеті Міністрів стала громадянка США українського походження Наталія Яресько. Вона працювала в Державному департаменті США, а на початку 1990-х переїхала в Україну. Очолювала економічний відділ посольства США в Україні, а згодом перейшла на роботу в інвестиційну компанію «Western NIS Enterprise Fund» (WNISEF). Ставши виконавчим директором інвестиційного фонду «Horizon Capital», вона почала  відповідати за корпоративну стратегію компанії і залучення коштів, отож має вагомий міжнародний досвід роботи у сфері фінансів.

Міністром економіки став громадянин Литви Айварас Абромавічус. Він здобув вищу освіту в приватному міжнародному університеті «Concordia» в Естонії та працював у різних європейських фінансових структурах: «Hansabank», інвесткомпанії «Brunswick Emerging Markets», компанії «East Capital», що спеціалізувалася на роботі у Східній Європі й інвестиціях у Росії та колишніх республіках СРСР.

Міністром охорони здоров’я став громадянин Грузії Олександр Квіташвілі, За фахом – історик, він навчався в Нью-Йоркському університеті в США за напрямом публічного управління й працював у фінансовому департаменті медичного центру Атланти. Має досвід роботи в низці громадських організацій у сфері охорони здоров’я Грузії, країн Європи та США.

Отож запропоновані іноземні фахівці виглядають кращими кандидатами на посади українських міністрів, аніж корумповані та наближені до номенклатурного чи олігархічного середовища бюрократи часів кабінету Пустовойтенка чи Азарова. Перевагою іноземних фахівців в уряді є те, що вони віддалені від будь-яких українських олігархічних кланів та корупційних схем, не прив’язані до політичних партій і не мають політичних амбіцій, а відповідно, не прив’язані й до рейтингів. Вони можуть дозволити собі проводити непопулярні, але життєво важливі для країни реформи.

«Агенти міжнародного капіталу»

Однак присутність іноземних громадян на найвищих державних посадах України має чимало недоліків. Насамперед це є визнанням нездатності українців самим керувати власною країною, що зумовлює пошук фахівців за кордоном. Це підтверджує вкорінені на Заході побутові уявлення про неорганізованість, «неповноцінність слов’ян», зокрема українців, якщо в нас із 45 мільйонів населення не знайшлося десятка чесних і розумних людей, щоб очолити урядові міністерства. Суперечить така практика й принципам українського націоналізму, адже з погляду розуміння держави як засобу організації нації прихід чужинців, неукраїнців до керівництва українським народом ображає та принижує національні почуття українців.

Окрім того, громадяни інших країн зазвичай не обізнані зі специфікою і структурою української економіки, політики, менталітетом населення, а для адаптації їм знадобиться значний час. Іноземці можуть працювати радниками, помічниками, членами колегій, але довіряти їм вищі державні політичні посади є занадто відповідальним та ризикованим кроком. Якщо іноземні громадяни можуть стати українськими міністрами, то це може створити прецедент для їхнього проходження в парламент, судові органи, а зрештою і на найвищі політичні посади держави. Чи хочемо ми, щоб Україною керували чужинці?

Було б наївно сприймати кожного європейця як стереотипного в українській свідомості чесного та демократичного спеціаліста, який не братиме хабарів та не лобіюватиме інтереси олігархічних кіл. Наприклад, Наталія Яресько не є цілковито відірваною людиною від українських політичних та бізнесових еліт. В її офіційній біографії зазначено, що вона «бере участь у програмах Фонду Віктора Пінчука». А 2003-го Президент України Леонід Кучма нагородив Яресько орденом княгині Ольги за визначний внесок у розвиток української економіки. Певною мірою вона пов’язана і з економічною діяльністю Арсенія Яценюка, зокрема роботою у благодійному фонді «Open Ukraine», що його заснував нинішній прем’єр. Отож за двадцять років, прожитих в Україні, Яресько доволі тісно інтегрувалася в українську політичну та економічну систему.

А новий український міністр Айварас Абромавічус, з огляду на його біографію, є досить підприємливою людиною. Будучи тісно пов’язаним з міжнародними й російськими інвестиційними фондами і банками, він потенційно може виражати їхні інтереси та не оминути нагоди використати службове становище для вигідного контракту чи міжнародної афери. Як підтверджує світова практика, більшість іноземних фахівців в Україні є лобістами закордонних компаній чи власних урядів, які дбають насамперед про вигідні контракти для своїх замовників, а нашу країну прагматично розглядають як бізнес-територію, з якої варто викачати максимум прибутку.

Отож, ураховуючи, що українська економіка перебуває в кризовому стані та балансує в умовах війни, варто тверезо оцінювати доцільність передачі ключових важелів управління державою в руки іноземців, які не перейматимуться відповідальністю та подальшою долею цієї країни.

Зрештою, ще відомий політолог В’ячеслав Липинський казав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Щоправда, Липинський був етнічним поляком і став батьком-засновником української політології. Тож чи може країна, вирішальну роль у зміцненні якої тисячу років тому відіграли варяги зі Скандинавії, скаржитися на іноземців в уряді?

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

ІА "Вголос": НОВИНИ