Уже від 4 лютого, тобто від дня призначення на посаду голови Львівської ОДА Петра Олійника, триває процес формування львівської влади. Попри те, що нове керівництво області обіцяло, що влада буде сформована швидко і прозоро – кінця-краю цьому процесові не видно. Влада ще до кінця не сформована, а губернатор уже налаштував проти себе значну кількість політичних союзників із коаліції „Сила народу”, а також ряду громадських організацій, які висловили претензії на те, щоб якось впливати на призначення обласних та районних керівників. Команди нема, фахівців – тим більше, зате уже з’явилася реальна опозиція із числа вчорашніх союзників і є величезні очікування, котрі буде надзвичайно важко задовольнити.
Становище глави Львівської ОДА не унікальне, воно типове для усього нинішнього українського керівництва. Прийшовши до влади на хвилі революційного піднесення, воно мусить враховувати інтереси політичних партій і громадських організацій, які виступають від імені народу, але при цьому зрозуміло, що у випадку невдачі, персональну відповідальність нестимуть якраз ті люди, які перебувають сьогодні у владних кабінетах. Відчуття непосильності тягаря, який вони на себе взяли, спонукує їх (або по крайній мірі більшість із них) уже сьогодні думати не про те, як досягти успіху, а радше про те, як розділити відповідальність і зберегтися коли настане час розплати за зобов’язаннями, котрі влада сьогодні так щедро роздає.
Кілька днів тому група львівських інтелігентів чиї імена більш-менш „на слуху” створила т. зв. Громадський Форум і запросили губернатора, щоб обговорити (а може краще сказати: обсудити?) з ним бюджет області, останні кадрові призначення, а також усе те, що їм буде завгодно. Попри те, що зібрання складалося навіть не з представників політичних інститутів, а радше становить, щось на зразок самопальної масонської ложі, голова облдержадміністрації не відмовився від цього безглуздого виклику. Він із гордістю впевненого у собі Лідера йде на суд. Зневаживши думкою маловпливових партій, він вирішив заступити її підтримкою моральних авторитетів. Йому здається, що у такий спосіб він збільшить коло своєї підтримки, роззосередить тягар відповідальності. Насправді голова ОДА уже опинився під владою містичної притягальності Процесу обговорень і погоджень.
Все це досить нагадує кафкіанський „Процес” - роман, яким Кафка ввів у нашу мову поняття процесу, як реалізації права якоїсь сили вершити суд і розправу на тій тільки підставі, що вона є СИЛОЮ. Такою силою може бути, наприклад, громадська думка.
Коли Йозеф К., герой роману „Процес”, вперше приходить на суд, він починає таврувати некомпетентність суддів. Підбадьорений оплесками, К. почуває себе сильним і кидає їм виклик. Він вважає себе переможцем і приходить до тями тільки тоді, коли розуміє, що публіка, у котрої він шукав підтримки, уся поголовно складається із суддівських чиновників. Із обуренням К. покинув залу суду, однак увесь наступний тиждень щоденно очікував нового виклику на суд, а коли наступної суботи виклик так і не з’явився, то К. сприйняв це як мовчазне запрошення і в неділю знову відправився туди...
Через деякий час К. дізнається, що попри те, що Процес провадиться, наскільки це можливо, таємно, усі про нього знають і ніхто не сумнівається, що К. винен.
В останній главі іронія Кафки сягає крайніх меж. Двоє виконавців ведуть К., як він розуміє, до місця страти. К. зустрічає по дорозі людей, навіть натикається на поліцейських, але не просить у них захисту, а навпаки – ініціює втечу від осіб, які би могли його врятувати. Нарешті вони приходять у місце, де екзекутори повинні зарізати К.. І у цю хвилину йому приходить в голову єдина думка: „Він тепер точно знав, що мав би взяти в руки цей ніж і встромити його у себе”.
ІА "Вголос": НОВИНИ