За два століття у США помінялося понад 40 президентів, але американська конституція, окрім окремих поправок, які не зачіпали основ державного устрою, не змінювалася понад 200 років. За 23 роки незалежності українська конституція мінялася 5 разів з приходом кожного нового президента.

Початок епохи конституційних торгів

Початки незалежності Україна прожила за старою радянською конституцією УРСР, яка вже не відображала ключових суспільних змін та реалій життя демократичної країни з ринковою економікою і приватною власністю. Країна жила за нормами, яких в конституції не було передбачено, а законодавчі положення виглядали архаїчними реліктами радянської епохи. Після кількох років напруженої боротьби між інститутами президентства та парламентом, своєрідним компромісом між гілками влади став Конституційний договір.

Президент Леонід Кучма прагнув створити сильну виконавчу владу, а Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, у тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань і безпосередньо керувати територіями.

У травні 1995 року Верховна Рада України прийняла закон «Про державну владу і місцеве самоврядування», однак проект закону зустрів рішучий спротив президента, який видав указ про опитування громадської думки з питань довіри Президенту і Верховній Раді. Парламент ветував указ, оскільки опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, був низьким. За таких умов Президент України та спікер Верховної Ради відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір, який став компромісом і мав діяти до прийняття нової Конституції. Такий замінник Основного закону став де-факто єдиним прецедентом у світі та констатував неузгодженність українського державного будівництва. У 1995 році, попри інфляцію та спад виробництва, ще більшість промислових гігантів, електростанцій, фабрик та шахт були у державній власності, країна ще володіла ядерним арсеналом, а армія ще мала достатньо радянських озброєнь – тому повноваження органів стали предметом запеклих суперечок між «державними мужами».

Конституційний договір значно зміцнив владу Президента: очільники областей призначалися главою держави, що дало Л. Кучмі контроль над регіонами. Значно розширилося коло їхніх повноважень та вплив на економічні й суспільні процеси. Президент України визнавався главою держави і главою виконавчої влади. Він особисто призначав склад Кабінету міністрів та прем'єр-міністра. То ж перша спроба створення Основного закону української держави стала предметом торгів  між ключовими політичними силами та органами влади, які писали конституцію «під себе».

Внаслідок подальшої боротьби, яка ознаменувалася домінуванням глави держави та його вмілим маніпулюванням атомізованою, розпорошеною партійною системою, сформували конституцію президентсько-парламентського типу, в якій більшість повноважень належали Кучмі. Пізніше утвердження Леоніда Кучми в президентському кріслі призвело до формування вертикалі влади, яка за повноваженнями та репресіями проти опозиції, наближалася до авторитарної моделі. Конституція та форма державного правління, прийняті у 1996 році, на 90% були скопійовані з французької конституції часів П’ятої республіки Шарля де Голля. Державотворча наївність українців тоді сприяла вкоріненню думки, що копіювання законодавчих норм розвинутих держав, забезпечить процвітання і нашій багатостраждальній країні. Однак другою Францією з цією конституцією Україна не стала, а сама конституція, окрім президентських повноважень, мала декларативний характер і не забезпечувала основних громадянських прав та свобод які були у ній прописані. Пункти про безкоштовну медицину, правову державу та її соціальний характер  залишалися утопічними деклараціями, виконувати які ніхто не збирався. Нівелювання конституції і беззаконня стали візитною карткою епохи Кучми. Саме в часи його правління з’явилися олігархи, більшість яких накопичили свої статки не бізнесовими інноваціями, а завдяки різнобічному сприянню та кришуванню  з боку державної влади. Корупція, хабарі в державних установах, лікарнях та навчальних закладах, побори на дорогах, розквітли буйним цвітом саме у другій половині 1990-их, коли Кучма досяг апогею своєї влади. За твердженням депутатів парламенту, своєрідним девізом Кучми було гасло «друзям – все, а ворогам – закон». Конституція ж була лише фіговим листком олігархічної держави, домінуючу силу в якій мали не задекларовані в Основному законі норми, а телефонне право, адмінресурс і чиновницьке свавілля.

Конституційний бардак

Боротьба за владу між провладними та опозиційними олігархами та середнім класом, інструментом у якій стали народні маси, а її політичним вираженням – Помаранчева революція, призвела до чергового витка конституційної боротьби. Стара влада й політичні конкуренти Ющенка не хотіли залишити новому главі держави впливові президентські повноваження, вбачаючи у дисперсії влади гарантію збереження своїх статків та звичних корупційних схем. У 2004 році в результаті конституційної реформи було внесено поправки, які послаблювали владу Президента.  Конституційна реформа, яка вступила у дію через рік після обрання президентом Віктора Ющенка, значно скоротила міру його впливу на управляння державою, а більшість повноважень було передано Верховній Раді. Україна стала парламентсько-президентською республікою, в якій центр прийняття рішень перемістився до скомпрометованого, корумпованого та поділеного на безліч фракцій і депутатських груп, парламенту.

Купівля голосів нардепів, бійки біля парламентської трибуни та регулярне її блокування, періодичний параліч законодавчої влади неодноразово актуалізували питання про розпуск Верховної Ради, яка тижнями не могла прийняти жодного закону. «Парламентський період» українського конституціоналізму залишив в народі враження амбівалентності та хаотичності державної політики, а регулярні парламентські кризи та сварки депутатів на політичних ток-шоу, багато українців сприймали як «політичний бардак». Так надмірна свобода та політична вседозволеність зруйнували ліберальну українську демократію.

Узурпація Конституції

Після приходу до влади Януковича, новий президент в антиконституційний спосіб скасував запропоновану його ж Партією регіонів конституційну реформу, яка обмежувала владу глави держави, і повернув собі владні широкі повноваження. У 2010 році Конституційний суд повернув дію Конституції 1996 року. Янукович, як свого часу Кучма, став центром прийняття політичних рішень в державі, а підпорядкована йому фракція регіоналів монопольно керувала роботою парламенту. Опозиція в цей час була настільки деморалізована та зайнята внутрішньою конкуренцією і власним захистом від переслідувань влади, що не могла навіть вчинити жодного серйозного опору фактичному конституційному перевороту та узурпації влади президентом.

Роль Верховної Ради тепер зводилася до обслуговування роботи Адміністрації Президента, а депутати втратили колишні доходи від продажу своїх голосів – адже рішення тепер приймалися не парламентом, а президентом, або головою фракції Партії регіонів. Декотрі політики в кулуарах скаржилися, що депутатам доводиться працювати на саму зарплату, і з ностальгією згадують період всевладдя парламенту часів Ющенка, коли декілька депутатів недорого могли визначити результати голосування щодо ключових державних законів. Але узурпація необмеженої влади обмеженою людиною, – колишнім зеком,  призвела до кривавих наслідків, які закінчилися Революцією гідності.

Конституційна «російська рулетка»

Однак, після цього, боротьба за зміну української конституції на догоду черговій кон’юктурі політичних сил, розпочала новий виток. На початку 2014 року Верховна Рада проголосувала за повернення до Конституції України в редакції 2004 року. В український конституційний процес спробувала втрутитися навіть Російська Федерація, яка після анексії Криму та військової агресії на Донбасі, почала вимагати зміни державного устрою України з унітарного на федеративний та шкідливої для цілісності держави децентралізації з наданням особливих прав окремим регіонам, аж до виходу зі складу України.

Чергові зміни до Основного закону держави вважає необхідними і президент Порошенко, який заявив, що «Конституційна реформа є об'єктивною необхідністю, покликаною гарантувати подальший розвиток нашої країни, її повноцінну інтеграцію в європейське співтовариство, в коло успішних країн світу». Президент зазначив, що «конституційні поправки в частині посилення місцевих громад допоможуть зробити Україну сильною державою».

Давньогрецькі політичні мислителі Сократ, Платон та Арістотель, стверджували, що справжня демократія може бути побудована лише в тій країні, в якій політики та державні лідери підпорядковуються законам, а не закони підпорядковуються правителям. Проте, мабуть, рівень політичної культури сучасної України не дотягує до рівня рабовласницької Афінської демократії IV-V століття до н. е, громадян яких вміли зберігати непорушність законів, які є основою розвитку держави. Ще Платон застерігав недопустимість такого зневажливого ставлення до законів: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага».

Якщо українська конституція і надалі продовжуватиме мінятиметься на догоду кон’юнктурі політичних сил, в умовах російської військової та інформаційної агресії, – невдовзі кожен українець зможе пересвідчитися в правдивості слів, які ще дві тисячі років тому говорив Платон.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 

ІА "Вголос": НОВИНИ