„Любов – це найсильніше почуття, яке охоплює всю людину – і голову, і серце, і все тіло”. Леонід Кравчук. З вибраних привітань у день святого Валентина.
1. Північно-льодовита любов
Фанатки Вакарчука пісяють у воду. Кидають до неба капелюшки та ліфчики. Огортають його потрійним колом і водять хороводи. Беруть автографи, дарують книги, пролонговують інтерв’ю, оргазмізують під його голос. Не відпускають. Фоткають на мобільні, знімають на відео. Хочуть знати, що він читав востаннє. Якщо я добре зрозумів, з контексту океанистої відповіді головного ельза, над даний момент часу, його конкретно вставляє Біблія. Не думаю, що усі його фанатки відразу ж побіжать до церкви, чи рознесуть усі запаси Старого і Нового заповіту аж до Апокаліпсису.
Тьоли, певне, чекали на щось з перламутрового репертуару червоної пілотки Ірени Карпи. Порно-звєзди, епатажниці 4-го розряду, яка постійно триндить, що Андрухович вважає її геніальною. І це говорить розкомплексована медалістка з домогосподарської скандалізації нєгров прєклонних гадов.
Вакарчуку, очевидно, подобається уся ця церемонія фанатійно-ерекційної уваги, інакше, як би він терпів усі ці дурнувато-маніакально-фрикційні посмішки з псячою піною на вустах. Що за дебілізм фоткатись зі своїм (?) кумиром? Щоб потім усім показувати усю свою сірість і тупість на тлі звєзданутої особистості. Фройд би плакав.
2. Любов Садового
Дружина Садового товариства імені ратушної п’ятирічки самотньо блукає коридорами Форуму видавців. Їй, на відміну від Луценка, на халяву ніяких книг не дають. Тому вона змушена витрачати на джерела знань концтабірну зарплату свого чоловіка.
На її мерській шиї коралі різноманітних кольорів і відтінків та золота іконка. Хоча, за усіма консервативними канонами лахології, якщо є якісь буси чи коралі, то вже золото або срібло не вдягається.
Звичайно, можна усе спихнути на постмодерну епоху, еклектизм і пофігізм. Та на допомогу приходить залізобетонний галицький традиціоналізм у сфері домашнього берегинства та затишкознавства в обійстях VIP-персон – а що подумає жаба сусідів?
Щодо жаби. На блузці Катерини Садової було помічено жовтувато-зелене жабенятко з весняно-літньої колекції „бузковий наїв”. Це вже не перша поява твариночок на одязі нашої мерші. На її інавгураційному облаченні були помічені метелики, сонечка та пузате янголятко.
Експозицію доповнює модна сумочка та зручні, але не гарні туфлі, які то знову входять у моду, то давно вже були зняті і запам’ятовані у минуле (на думку дівчат). Питання дуже суперечливе та амбівалентне.
Садова з котячою спритністю уникає втрапляння свого обличчя до об’єктиву. Навички шифрування, очевидно, у її крові. Вона довго щось вибирала у видавництві старого лева. Згодом, жінка-кішка, жартуючи з невеличкими московськими видавцями, придбала невідому книгу і пошпацірувала у західному напрямку, прикриваючи своє обличчя тінями анонімних книголюбів.
3. Мєнтовська любов
Радий за Олійника, який останнім часом почав класно вдягатись. Потрібні туфлі, потрібний костюм, краватка і сорочка. Молодець. На його фоні, прикід Луценка, наче кокон шмакадявки у якомусь темному закутку мєнтовського бобіка. З туфлями у міністра також напряг. Частіше він би бував у Львові – вдягався б краще.
Генерал Максимов справно виконує роль кухонного гарнітуру дуже поганого кольору. Він чужий на цьому святі парфумерів свіжої книги. Тиняється за Олійником і Луценком як голодна дворняга. Шукає місяць, щоб на нього повити з горя. Та навколо – стеля. Піджимає хвіст. Це не його тарілка. І у ній немає його улюбленої кістки.
На його генеральську поставу тиснуть своєю масою 2 охоронця Луценка. Вони так його придавили своїми зневажливими поглядами, що Максимов, час від часу, від непотрібності, скручується у трубочку. У довгий тунель, з якого виглядають очі хлюпіка. Коли йому вдається, на мить, відстати від міністра – це зовсім інша людина. Це все-таки генерал. На фіга його туди взяли? Добре, що Луценко не додумався віддати йому носити придбані книги.
Розчервонілий буряк головного українського міліціонера доповнюється гайморитними жартами, пропущеними через ніс у моменти залицяння до тьолок. Тьолкам того тільки і треба, щоб полахати з характерним сублімовано-сороміцьким галицьким гоноровим сміхом. Хоч якась розрядка під час 3 денного сидіння.
Халявні подарунки 100 гривневих книг і показушна закупівля книжечок за 10-12 гривень. Нічого нового на форумі майже немає. І у те, що Луценко досі не читав Винниченка, Андруховича чи Матіос, слабо віриться, особливо з такою його широкою любов’ю до книг.
Олійник, при нагоді, зазначає про особливий внесок у розвиток його самосвідомості та очищення його чакр, твору Романа Іваничука „Манускрипт з вулиці Руської”. Охоронці совають за собою торби з книгами і обливаються потом у коридорній теплиці зі стелажними книгами.
Луценко чи Олійник намагається пожартувати у ще одному видавництві. Всі ніби сміються, щоб приховати відсутність елементарного усвідомлення усіх камерних тонкощів жарту міністра чи губернатора.
Замахана материнськими інстинктами Іванка Попович розвертається до своєї коліжанки і голосно говорить „дотепник”. І пофіг, що голосно, ні міністр, ні губернатор нічого не чують. Ці дорослі та пузаті діти. Їм би тільки побавитись у начальників.
Але Іванці – зачот! Добре, що в українській мові є таке слово „дотепник”. Добре, що ми не росіяни, їх м’яке „шутнік”, звучить не так якось вбивче. Оце останнє „пник” – виражає усю сутність слова, а на згадку, відразу приходить неандертальський фейс і голос сумновідомого, тіпа коментатора Сергія Дерепи з його „дотепним пасом” та іншими метеоризмами у малюнках з області футбольних маразмів.
P.S-на любов: Величезна подяка професору Мирославу Поповичу за посмішку та салют на прес-конференції. Братам Капрановим за зеленого пса „Запорожця” та абсолютну загадку хто з них Віталій, а хто Дмитро. Та Івану Малковичу за „Абабугаламагу”.
ІА "Вголос": НОВИНИ