Сенсаційне призначення Т. Чорновола керівником виборчого штабу В. Януковича не могло не спричинити зливи коментарів. Ще б пак! – новий топ-менеджер проекту „Янукович – президент” не володіє, попри своєрідну „яскравість” свого іміджу, й малою часткою тієї політичної та ресурсної „ваги”, яку має О. Зінченко чи мав донедавна С. Тігіпко. „Янукович прагне перетягти на свій бік галицький електорат” – обережно припускали деякі коментатори єдино для того, щоб самим же спростувати це фантастичне припущення. „Щурі тікають з корабля” – зловтішалися інші, гадаючи, що прем’єр уже не годен знайти адекватну заміну шерегові іменитих дезертирів зі свого табору... Коментуючи очевидну невідповідність постаті нового начштабу складові прем’єрського оточення та менталітетові потенційного електорату, один з львівських журналістів пожартував: це так, якби керівником виборчого штабу В. Ющенка стала Н. Вітренко...
Між тим розлоге інтерв’ю Т. Чорновола 5 каналові відкрило цілком несподіваний аспект його призначення. (Якщо, звісно, насправді „відкрило” й штабісти В. Януковича не намагалися цим інтерв’ю навести опонентів на „хибний слід”.) І тут годі не подивуватися наполеонівській сміливості політичного маневру „проффесора” та наївності тих прибічників В. Ющенка, які вважають перемогу свого кумира 26 грудня ледь не гарантованою... Коротко кажучи, типовий „клановий” політик, рятівник проекту „За Єду” в 2002-му та президентський протеже на виборах 2004-го, В. Янукович тепер має постати перед ошелешеним електоратом в якості запеклого опозиціонера й антикучміста.
Не треба бути політологом, щоб назвати принаймні кілька очевидних хиб такого проекту. Передовсім для подібних маніпуляцій з іміджем за всіма мірками лишилося обмаль часу. Потім – явна невідповідність опозиційного образу всьому тому, що дотепер знав широкий загал про (екс)прем’єра. (Узяти хоча б спільні з ЛДК передвиборні паломництва до Москви за путінським благословінням...) До того ж – від чийого імені опонуватиме В. Янукович президентові? Донецького клану, „міжрегіональної” братви?.. Однак не забуваймо, що вистава „Янукович – опозиціонер” ставитиметься в українському політичному театрі абсурду, де відпочивають Кафка з Іонеско.
На які закони цього вельми специфічного театру може розраховувати новітній „опозиціонер”? Передовсім на той, згідно з яким успішну політичну біографію не псують круті ідейні повороти та радикальні зміни партійних кольорів. Вчорашній, приміром, „вірний ленінець” може піти на кар’єрне підвищення в лавах правої партії чи олігархічного клану абощо. Попри очевидну кон’юнктурність подібних метаморфоз, загал сприймає їх доволі буденно й при нагоді готовий підтримати політика-хамелеона своїми голосами.
Наступний „корисний” закон нашого театру, унаочнений останніми тижнями – невичерпність протестного потенціалу за мізерності вибору позитивних авторитетів. Доволі значна частина сьогоднішніх протестантів – не так за Ющенка, як проти Кучми. Критика правління останнього може бути успішною вправою навіть для політика-початківця. Якщо ж ненав’язливо нагадати українцям, що вони, після довгих років бідування в Кучмистані, саме за прем’єрства В. Януковича більш-менш масово відчули на собі економічне зростання, то „опозиція” режимові стане майже доконаним фактом прем’єрської біографії.
Зрештою, можна оприлюднити свідчення давньої неприязні синьо-білого кандидата до середовища В. Медведчука та його численних непорозумінь із (екс)президентом тощо. На довершення опозиційного іміджу – Т. Чорновіл, як голова виборчого штабу... Проект „Янукович опозиційний”, можливо, справді розрахований на дурнів, проте народився він аж ніяк не в дурній голові! Це не застарілі напрацювання московських технологів, а своя, оригінальна, чисто українська творчість, яка має шанс виявитися успішною. Пильнуймося!
Для багатьох спостерігачів інтригуючою загадкою продовжує залишатися постать головного менеджера цього проекту – або, точніше, логіка його поведінки... Тож мусимо нагадати про певні загальні тенденції поведінки тих численних галичан, які роблять кар’єру далеко від рідного регіону. Уважається, що галицький соціум є доволі своєрідним і певною мірою антагоністичним до будь-яких інших середовищ, наявних на українських теренах. Попри це, галичани успішно вписуються в ті чужорідні середовища й нераз стрімко стають там доволі помітними постатями. Ніякого інфікування їхнього нового оточення „галицьким духом” (або принаймні тим, що ми звикли вважати галицьким духом) при тому не відбувається.
Однотипних прикладів успішних кар’єр „галичан в екзилі” можна навести чимало: від Т. Чорновола – до В. Маланчука, або й ще далі вглиб минувшини – до, приміром, С. Яворського... Про що свідчить ця давня й міцна традиція? На нашу думку, по-перше – про невмирущу заскорузлість (за Франком) галичанства, яка камінним муром перекриває шлях будь-якому місцевому пасіонарієві, змушуючи його тікати з рідних теренів світ за очі, а по-друге – про те, що достославна „національна свідомість” галичан належить насправді до найменш тривких та найлегше зраджуваних ознак їхнього менталітету.
ІА "Вголос": НОВИНИ